Сергій Гулюк 
«Відплата», «помста», «справедливість» – ці слова нині міцно закарбовані у свідомості, мабуть, кожного українця. Без дієвого втілення та реалізації цих дій ми не уявляємо повноцінне закінчення війни. І навіть на пропозицію так званого «перемир’я» з боку агресора реакція українців є однозначною: не ми це починали, але нам це закінчувати. Про помсту ворогу за те, що він наробив на нашій землі згадував і Президент під час грудневого виступу у Конгресі США, і, як відомо, росіяни своїми паскудними діями змушують кожного з нас віддалятися від сентиментальності.
Ми часто чуємо про Нюрнберг та Гаагу і іноді обурюємся занадто частому згадуванню цих міст зайвий раз, адже щоб притягти катів та вбивць до відповідальності, необхідно для початку їх затримати та заарештувати. А між тим у середині минулого століття в українській столиці відбувся свій Нюрнберг.
29 січня 1946 року у Києві на очах десятків тисяч людей було публічно страчено нацистів, які здійснили тяжкі злочини під час фашистської окупації 1941-1944 років. Сталося це на місці нинішнього Майдану Незалежності.
Місце дії: Лук’янівська в’язниця (тепер – вулиця Дегтярівська, 13)
Нюрнбергський процес розпочався у листопаді 1945 року і тривав майже рік. У цей час у багатьох містах тодішнього СРСР, з українськими включно, відбулися не лише свої «локальні Нюрнберги», а й публічні страти нацистських злочинців. Одна з найпоказовіших відбулася зовсім поруч київського Хрещатика.
Якщо у німецькому місті, назва якого стала прозивною, судили керівників Третього рейху, найголовніших фашистських злочинців, то у Києві – саме тих, хто вчиняв злодіяння на території України. Для початку НДК (Надзвичайна державна комісія) у своєму акті поклала провину загалом на 47 німецьких військових, серед яких головним звинувачуваним було оголошено генерала-лейтенанта поліції Пауля Шеєра.
Своєрідний поштовх цій події дала постанова ЦК ВКП(б) від 21 листопада 1945 року, яка з’явилася під грифом «Суворо секретно»: у ній містилася безпосередня вказівка щодо проведення відкритих судових процесів у восьми радянських містах. З українських це були Київ та Миколаїв. Все це нагадувало дещо моторошну постановку однієї вистави, яку демонстрували у восьми різних містах, але скрізь – з однаковим фіналом: нацистських злочинців привселюдно страчували на головних площах міст, і за цим спостерігали тисячі, а іноді – десятки тисяч місцевих жителів.
Відкритий процес відбувався в українській столиці 17-28 січня 1946 року. Саму справу вели у Москві, потім двадцять два товстих томи передали до Києва, після чого під конвоєм були доставлені і підсудні. Згодом їх помістили до Лук’янівської в’язниці.
Місце дії: Будинок Червоної Армії (тепер – Будинок Офіцерів, вулиця Михайла Грушевського, 30/1)
Під час судового процесу, який розпочався 17 січня у залі на тодішній вулиці Кірова перед трибуналом київського військового округу постало 15 німецьких військових, серед них – три генерали та один підполковник. Під час війни вони займали різні «посади» – від комендантів українських міст (Коростеня, Коростишева, Первомайська та інших) до начальників таборів військовополонених, керівників жандармерії, поліцейських батальйонів. Тобто передбачалося, що ці люди безпосередньо брали участь у масових розстрілах або ж керували каральними акціями.
Німці, які опинилися на лаві підсудних, звісно, на початку судового процесу все заперечували. Але після виступів багаточисельних свідків у суді відбувся злам: приміром, підполковник Георг Трукенброд, якого було призначено «комендантом» одночасно декількох українських міст, як свідчать матеріали засідань, спочатку заявляв про «декларативність» своєї посади, мовляв, до масових розстрілів мирних громадян він не мав відношення. Та ближче до закінчення процесу він і решта його поплічників зізналися в участі у каральних експедиціях, облавах, розстрілах у єврейських гетто та інших злочинах.
Вирок суду пролунав 28 січня: дванадцять звинувачуваних нацистів було засуджено до смертної кари, ще трьох – до каторжних робіт у таборах, строком на 15 та 20 років.
Настрій, що панував у ті післявоєнні дні у Києві можна оцінити за рядками Володимира Сосюри, написаними за мотивами процесу:
За Бабин Яр прийшла година суду!
За нашу кров, за тьми свавільний гніт,
Це зла потвор, і безуму, і бруду
Рука відплати витягла на світ.
Судіть же їх, судіть в ім’я народу…
А ось що писав тоді письменник Юрій Смолич, який теж був присутнім на процесі:
«Ось вони, ці п’ятнадцять – не просто п’ятнадцять вбивць. Вони лише п’ятнадцять піщинок з гігантського фашистського смерчу».
Місце дії: Площа Калініна (тепер – Майдан Незалежності, поруч з вулицею Костельною)
Ранок 29 січня 1946 року. У центрі української столиці, на місці нинішнього Майдану Незалежності (а точніше на місці, яке кияни протягом багатьох років називали «Рулеткою», поруч з нинішнім Будинком Профспілок та неподалік вулиці Костельної) встановлюють ешафот, а на ньому – шибениці, розділені на секції, з двома петлями у кожній. На площі починають збиратися люди, їх стає все більше, а загалом історики стверджують про кількість біля двохсот тисяч громадян. На архівних фото, що зафіксували це дійство, можна побачити величезну кількість людей у центрі столиці, і навіть тих, хто заради видовища забрався на дах тодішнього Будинку Вчителя (нині на цьому місці Будинок Профспілок).
Через деякий час на площу приїхало декілька вантажівок, у яких лежали засуджені зі зв’язаними за спиною руками, а зверху просто на них сиділи конвоїри. Потім німців піднімали з вантажівки та вели до шибениць. Ешафот охоронявся кінною міліцією.
Виникало справедливе питання: як пояснювався цей публічний акт відплати, навіть по відношенню до вбивць, адже тодішній Карний кодекс передбачав смертну кару лише через розстріл? А виконавці у даному випадку посилалися на Указ Президії Верховної Ради від 19 квітня 1943 року, який напряму вказував саме процедуру повішення фашистських злочинців. Процедура відбувалася швидко та буденно: на звинувачуваних накидали петлю, радянський військовий у чині полковника зачитував вирок, власне – на цьому все. Далі –гучне тріумфування людей, що зібралися на площі.
Цікаво було з тим самим підполковником Трукенбродом. У процесі повішення, мотузка на шиї німця раптом обірвалася. За неписаними законами, що існували з давніх давен, людині у такому випадку мали подарувати життя. Та не того разу: знайшли нову мотузку, та ледь живого підполковника таки стратили. Попри те, що міліція та охоронці намагалися заспокоїти тріумфуючий натовп, виявилося багато бажаючих дістатися вже повішених німців, стверджували, що деякі з присутніх на площі інвалідів намагалися дотягтися до них милицями. Моторошне дійство на Площі Калініна продовжили аж до вечора, і лише після цього страчених звідти забрали та повезли ховати на спецділянку МГБ.
До речі, тих трьох військових, яких вислали до таборів, амністували у 1955 році, після чого їх мали відправити до Німеччини. Хоча не факт, що вони дожили до цього моменту.
Тодішня хроніка донесла до нас трохи кадрів «Київського Нюрнбергу» 1946 року:
Фото: kyivpastfuture.com.ua
