Інна Тихонова 
Цінитель краси та парадоксів закликав не руйнувати легенди: вони виявляють справжній образ людини. Біографія та цікаві факти з життя ірландського поета, письменника, есеїста, драматурга, журналіста, гострослова, денді та ключової постаті європейського модернізму з блискучою та трагічною долею.
Богемна атмосфера
За походженням Оскар Вайльд – ірландець, який народився 16 жовтня 1854 року у Дубліні. По батьківській лінії у нього було голландське коріння, по материнській – італійське. Один рід пустив в Ірландії коріння наприкінці XVII століття, інший – на 100 років пізніше. До одруження з матір’ю Оскара сер Вільям Вайльд встиг обзавестися трьома позашлюбними дітьми, яким дав освіту, але не виховував. У шлюбі з Джейн Вайльд теж народилося троє дітей, проте молодша дівчинка в 10 років померла від менінгіту, який так само забере зрештою й Оскара Вайльда. Майбутній письменник був на два роки молодшим за свого брата. Синам процвітаючого лікаря та філантропа пощастило народитися зі «срібною ложкою в роті». Вони не лише ні в чому не знали потреби, а й мали найкращі можливості для розвитку.
Батько Вільям Вайльд навіть удостоївся лицарського титулу: він був медичним радником та помічником Уповноваженого з перепису населення Ірландії. Провідний хірург-ото-офтальмолог не тільки лікував очі та вуха заможним пацієнтам, а й допомагав на благодійній основі міським біднякам у власному диспансері на території Трініті-коледжу у Дубліні. Водночас очільник родини ще знаходив час для досліджень селянського фольклору та ірландської археології. Під стать чоловікові була й дружина Джейн Вайльд. Мати виховувала трьох дітей у атмосфері домашніх поетичних вечорів, що їх відвідували численні обдаровані особистості та європейські знаменитості. Сама місіс Вайльд теж належала до цього творчого кола: ірландська націоналістка створювала революційні вірші під псевдонімом Speranza (з італійської – «Надія»).
Діти від народження цікавилися красним письменством, поетичними образами і красою у всіх її проявах. У батьківському домі було багато неокласичних бюстів та картин, що сформували в Оскара уявлення про прекрасне. Високі естетичні зразки сприймалися людиною, котра зростала в оточенні еллінського мистецтва, природною атмосферою існування. А влітку Оскар до 20 років виїжджав до заміської вілли батька, де його партнером з ігор був майбутній письменник Джордж Мур.
Маленькій Оскар у сукні
Священопис краси
Французька гувернантка навчила Вайльда французької мови, німецька – німецької. Живий, товариський та іронічний, Оскар з дитинства мав навичку скорочитання і справляв враження людини, якій наука дається легко. Порторська школа була закінчена із золотою медаллю та премією за успіхи у вивченні грецького тексту Нового Завіту. Далі була Королівська шкільна стипендія у легендарному дублінському Трініті-коледжі, уславленими випускниками якого були лорд Байрон та Ісаак Ньютон: у цих стінах так легко було відчути себе обраним!
На лекціях з античної історії та культури Вайльд знову виявив свої блискучі здібності до вивчення давніх мов. А до цих знань додалися лекції з естетики, що перевернули його свідомість. Саме в цей період юнак закріпився у своїх елліністичних уподобаннях та симпатіях до прерафаелітів. На класичне відділення Оксфордського університету вступив естет, денді та філософ. Його обдарованість визнавали всі викладачі. В Оксфорді студент був удостоєний престижної Ньюдігейтської премії за поему «Равенна».
Оскар відразу вибрав орієнтири для наслідування. Особисту філософію мистецтва (естетизм) Вайльд почерпнув у «священному писанні краси» – роботах історика Відродження Джона Рескіна та його університетського послідовника Волтера Пейтера. Обидва професори вплинули на англійську культуру вікторіанської доби. Та якщо патріарх вихваляв красу в союзі з добром, то його учень не заперечував проти краси з домішкою зла. Студентові були цікаві обидві концепції.
Відвідування Італії та Греції під час навчання в Оксфорді познайомило студента з тими пластами мистецтва, над якими він раніше не замислювався. Разом із ірландським акцентом Вайльд залишив в Оксфорді колишні переконання: з красномовністю та бездоганною англійською вимовою до нього прийшла зверхність до умовностей та зневага до заборон. Як і мріяв, Оскар здобув репутацію блискучої людини, життя якої є легким і яскравим.
Оскар Вайльд, Лондон, 1881 р.
Цвях програми
Після університету Оскар Вайльд переселився до Лондона. З 1878 року законодавця британської моди вже впізнавали на столичних вулицях. Важко було не звернути увагу на високого (191 см) молодого чоловіка в короткій оксамитовій куртці, облямованій тасьмою, тонкій шовковій сорочці з розлогим відкладним коміром, із м’якою зеленою краваткою, в атласних штанах до колін, чорних панчохах, лакованих черевиках, об’ємному плащі та живописному кашкеті. До того ж він ходив із зеленою гвоздикою в петлиці та з лілеєю або соняшником у долоні. Саме ці квіти вважали верхом досконалості художники-прерафаеліти, які представляли напрямок, що протистояв академічним традиціям в англійському живописі та поезії кінця XIX століття.
Оскар Вайльд, 1882 р.
Але коли в подібних шатах прийшли на його лекцію в Бостоні студенти Гарвардського університету, Вайльд оцінив жарт реплікою: «Вперше прошу Бога позбавити мене послідовників». Не дарма його називали «ірландським дотепником»: самоіронія завжди рятувала письменника, коли його епатажні витівки залишалися незрозумілими. «Художній» образ і манірна поведінка Вайльда часто ставали об’єктами глузувань карикатуристів, проте таке самовираження і робило його популярним у світських колах. Дотепність і вміння привернути до себе увагу були безперечними талантами Оскара, якого із задоволенням запрошували до салонів для розваг гостей. «Цвях програми» не лише балагурив і жартував, а й радував публіку неймовірно «мальовничими» імпресіоністськими віршами.
1882 року він приплив із Лондона до Нью-Йорка і змусив посміхатися місцевих репортерів власним «визнанням для преси»: «Пані та панове, я розчарований океаном – чекав від нього більшого». А на митному контролі поет потішив присутніх відповіддю на запитання про декларування: «Мені нема чого декларувати, крім власної геніальності». Поки американські слухачі лекцій захоплювалися Вайльдом, відзначаючи вишукану красу його промови, недоброзичливці судили про його недоречну саморекламу. Але Вайльд не був би собою, якби не похвалився другові в листі з іншого континенту: «Америку я вже цивілізував – залишилося підкорити тільки небо».
Листівка з нагоди візиту Оскара Вайльда до Сан-Франциско, 1882 р.
Гра розуму
Провівши в Америці цілий рік, Вайльд заявив про себе в Парижі, де легко отримав симпатії Поля Верлена, Еміля Золя, Віктора Гюго, Анатоля Франса.
1884 року Вайльд зустрів Констанс Ллойд, яка стала його дружиною і матір’ю двох синів: Сіріл народився 1885-го, Вівіан – 1886-го. Оскар складав дітям казки: їх набралося на дві збірки.
Оскар Вайльд з дружиною Констанс Ллойд і сином Сірілом
Відчуваючи відповідальність перед родиною, молодий батько вирушив редагувати журнал «Жіночий світ»: його товариськість та знайомства стали в нагоді у журналістиці та видобуванні внесків на видання. І хоча редакторські успіхи друга відзначив Бернард Шоу, сам Вайльд до цієї справи швидко охолодів. Він сконцентрувався на літературній творчості.
Вайльд багатьом може здатися сибаритом, спроможним написати єдиний роман, та й той – аморальний. На звинувачення у відсутності моральності сам автор відповідав, що мистецтво не залежить від моралі, а критики знайшли у романі мораль у тому, що не можна безкарно вбивати совість. Та крім «Портрета Доріана Грея», у письменника вийшло багато успішних драм, комедій, поезій, есе, оповідань і теоретичних досліджень (цікавою є його праця «Людська душа при соціалізмі»: ця філософська робота відкидає шлюб, сім’ю та приватну власність).
У 1892 році після прем’єри комедії «Віяло леді Віндермір» Вайльд продовжив виставу власною появою перед публікою: на уклін він вийшов… із цигаркою в руці. «Пані та панове, – звернувся до зали «апостол краси», – не вважайте неввічливим, що я перед вами курю: так само не чемно з вашого боку відволікати мене від мого заняття».
А після «Ідеального чоловіка» та «Як важливо бути серйозним» газети побачили в Вайльді «найкращого сучасного драматурга». Приводом для критики була хіба що надмірно химерна гра розуму, що, на думку рецензентів, «іноді настільки захоплювала Вайльда, що ставала самоціллю».
Окремо у творчості письменника стоїть одноактна п’єса французькою мовою «Саломея», що була написана спеціально для Сари Бернар. На жаль, у Великій Британії через звернення до біблійного сюжету постановку заборонила цензура. І це було не єдине обмеження, що зіпсувало життя Вайльда та його сім’ї.
«Кохання, що приховує ім’я»
Жартувати Оскар Вайльд намагався навіть на принизливому судовому процесі за звинуваченням у содомії. Цією хибою у шляхетному середовищі грішив не він один, але саме його обставини сприяли скандалу. Оскар мав необережність проігнорувати погрози батька свого коханця, котрий вимагав припинити ганебні стосунки з його сином. Син маркіза Квінсберрі лорд Альфред Дуглас на прізвисько Бозі був молодшим за Вайльда на 16 років, проте сам шукав знайомства з заможним покровителем. Вайльд був відомий своїми широкими жестами і ні в чому не відмовляв молодому коханцеві, який полишив Оксфордський університет і не хотів приховувати погані зв’язки, чим давав привід для шантажу.
Оскар Вайльд і Альфред Дуглас
Помилкою письменника було подати до суду на батька Бозі за наклеп, коли той звинуватив його в «удаванні содомії». Маркіз навіть не звинувачував Вайльда, і образу можна було залишити без відповіді. Однак Оскар, як завжди, занадто захопився, і тепер Квінсберрі мав довести у суді, що в даному випадку не зводив наклеп. Зрештою, справу про наклеп було припинено, а Вайльда одразу звинуватили у порушенні норм суспільної моралі. Обвинувач із пристрастю з’ясовував «аспекти гомосексуалізму» на прикладах літературної творчості автора «Портрета Доріана Грея» та отримав гранично відверту відповідь-маніфест на питання про сенс рядка «Кохання, що приховує ім’я». Недоречне, як ніколи, красномовство коштувало письменникові двох років ув’язнення за «грубу непристойність» і потягнуло за собою крах сім’ї.
Оскар Вайльд на лаві підсудних, ілюстрація з The Illustrated Police News, 4 травня 1895 р.
«Драматизм останнього акту»
Ні Дугласа, ні інших розпусників, що проходили по справі, до відповідальності не притягнули. Натомість Вайльд втратив усе. Дві в’язниці його зламали. Недоїдання та важкі умови утримання підірвали здоров’я ще молодого письменника. Одне з падінь закінчилося пошкодженням барабанної перетинки вуха, і згодом це призвело до хвороби та смерті Оскара. Сенсом цих випробувань виявилася подальша реформа утримання британських ув’язнених: воно було переглянуте після видання під псевдонімом за номером арештанта книги «Балада Редінгської в’язниці».
Друзі від Вайльда відвернулися, а Альфред Дуглас жодного разу не відвідав людину, за рахунок якої красиво жив (він одразу поїхав за кордон, де розпродував та закладав дорогі подарунки та листи коханця). Мало того, якось хлопець, що зламав Оскарові життя, «добив» в’язня докірливим листом: «Коли ви не на п’єдесталі, то нікому не цікаві».
Двічі відвідала Вайльда за ґратами лише нещасна дружина: спочатку вона повідомила кривдника про смерть його коханої матері, а надалі привезла на підпис папери, де чоловік доручав їй турботу про дітей. Після цього Констанс змінила собі та синам прізвище і більше ніколи не показувала дітей батькові. Вона продовжувала надсилати чоловікові гроші і після звільнення, але зустрічатися з ним відмовилася.
Вийшовши на волю, Вайльд переїхав до Франції і так само змінив ім’я, ставши Себастьяном Мельмотом. Нове прізвище він запозичив із роману свого двоюрідного діда «Мельмот Скиталець». Оскар ховався від знайомих, переїжджаючи з місця на місце і відчуваючи себе таким же мандрівником, як той літературний герой. Бернард Шоу так описав цей період життя друга: «Вайльд дуже спростив своє життя, аби ніщо не заважало відчути драматизм останнього акту». Перед смертю письменник сказав, що не переживе ХІХ століття: «Співвітчизники не винесуть моєї подальшої присутності».
Могила Оскара Вайльда на кладовищі Пер-Лашез
Оскар Вайльд важко покидав цей світ у болісній восьмигодинній агонії 30 листопада 1900 року. Причиною передчасної смерті став гострий менінгіт через вушну інфекцію. Письменник помер у вигнанні у віці 46 років. Онук, якому належить право на творчу спадщину видатного діда, вважає свою сім’ю жертвою гомофобії.
Фото: wikipedia.org
