Сергій Гулюк 
Страшний сон радянського школяра
На майдані коло церкви
Революція іде.
– Хай чабан! – усі гукнули,
– За отамана буде.
Навіть не знаю, що раніше довелося почути моїм дитячим й не дуже підготовленим вухам: ці полум’яні рядки чи перероблені на бешкетний хуліганський лад їхні версії, типу: «на майдані коло бані спить Тичина в чемодані». Автор цього вірша, український поет Павло Тичина, теж був своєрідним героєм вуличного фольклору. Трохи старші товариші наводили у приклад цю постать, як фігуру цілком негативну – ту, що повністю продала свою душу комуністичній ідеї, а ці партійні та іноді графоманські оди у середній школі примушували не лише читати, а й вивчати напам’ять.
Мій старший шкільний вік вже припав на часи, коли ще несміливо, але вже можна було такі речі обговорювати, а за декілька років ці обговорення вже перейшли у публічну площину. Відбулася та сама переоцінка цінностей. А поки мої старші товариші у дворі і обурювалися і тішилися водночас – ну як таке можна вчити у школі:
Трактор в полі «дир-дир-дир».
Хто за що, а ми за мир.
До речі, мушу розчарувати усіх, хто був трохи «травмований» українським поетом у шкільні роки: Павло Тичина ніколи рядків про трактор не писав, це вже дотепна народна пародія на його піднесений стиль. Зате писав таке:
Всіх панів до ‘дної ями,
Буржуїв за буржуями!
Будем, будем бить!
Будем, будем бить!
Деякі дослідники влучно зазначили, що український поет, сам того не відаючи, став своєрідним жахіттям для школярів епохи УРСР: і тут незрозуміло, до кого більше питань – до шкільної програми, упорядники якої напихали подібні твори у незміцнілий розум дітей, чи до самого автора. У будь-якому випадку це породжувало той самий вуличний фольклор: «Краще з’їсти кирпичину, ніж зубрить Павла Тичину» (і це – «лайтова» версія того, як реагував на митця народ).
Яким же було моє особисте, і, певно, однокласників теж, здивування, коли у випускних класах нам відкрили зовсім іншого Тичину – витонченого лірика та романтика, який, можливо, найкраще з українських поетів писав про кохання. І інтимна лірика, про яку вже можна було згадувати у одинадцятому класі – це також його найсильніша сторона.
Складно сказати, коли саме стався цей «комуністичний» злам, який нащадки та деякі колеги поета назвали «повною капітуляцією митця перед тоталітаризмом». Адже ще у 1917 році Павло Тичина не приховував своєї прихильності до незалежності України і, серед іншого, писав патріотичну поезію. У 1926 році його навіть звинуватили у «протаскуванні в літературу буржуазного націоналізму»: приводом стала поема «Чистила мати картоплю», де є рядки: «Ленін-антихрист з’явився».
Знову ж таки, можна згадати й відомий вірш «Пам’яті тридцяти» присвячений студентам, які героїчно обороняли Київ від більшовиків. Історик Станіслав Цалик та мовознавець Пилип Селігей у своїй книзі-дослідженні «Таємниці письменницьких шухляд» вказують, що у травні 1920 року на Софійській площі у Києві Тичина вітав українсько-польське військо, яке витурило з міста червоних. «Переповідають, що ту промову він завершив так: «А червону гидь будем, будем бить!».
У тому ж 1920 році (влада в українській столиці змінювалася дуже швидко) він ледь не у анархічному пориві закликає: «Паліть універсали, топчіть декрети…», певно демонструючи, що втомився одночасно і від білих, і від червоних, і від УНР. Йому б плюнути на все це, абстрагуватися та писати інтимну лірику, яка виходила у Тичини чи не найкраще.
Поет та його мурахи з метеликами
«Не всі можуть розмахувати шаблею та скакати на коні, хтось рятується, внутрішньо відсторонюючись від дійсності», – зазначала якось Тетяна Сосновська, колишня директорка музею Тичини у Києві, яка доводиться йому родичкою. Це стосовно розмов про тонку душевну організацію поета та про його дивацтва, про які складали легенди. Хоча давно відомо, що вони притаманні кожній людині. А поету без них аж ніяк.
Письменник Іван Сенченко згадував, як під час зустрічі з поетом, який був вже в літах, дуже здивувався його незвичній ході столичними вулицями: Павло Григорович ніби підстрибував або навіть пританцьовував, хоча танець цей виглядав максимально дивно. Згодом виявилося, що Тичина просто… боявся наступити на мурах та обходив місця, де вони траплялися. Розповідали також, що у гарні похожі дні, коли вікна робочого кабінету були відчинені, він, побачивши на своєму зошиті або книзі метелика, міг довго сидіти, не ворухнувшись, та спостерігати за комахою.
А письменник Микола Вінграновський розповідав, як у 1963 році після зустрічі Микити Хрущова з творчою інтелігенцією у Москві вони прогулювалися з Тичиною Червоною площею, і на їхніх очах почалася зміна варти поблизу ленінського мавзолею, як раптом солдати дали залп зі зброї. Як згадував Вінграновський, Павло Григорович настільки перелякався, що ледве не впав та не втратив свідомість, і колезі довелося ще довго його заспокоювати. Сам поет якось згадував, що ледь не знепритомнів від містичних вражень під час відвідин печер православного монастиря у Чернігові. Також є свідчення про те, що під час трагічних подій 1918 року, коли влада у Києві постійно змінювалася, Тичина переховувався від небезпеки у склепі на одному із цвинтарів.
Матрикул студента Київського комерційного інституту П. Г. Тичини. 1917 р.
До дивацтв поета також відносять його особисте життя. Приміром, те, що з майбутньою дружиною Лідією, з якою він познайомився ще у 1916 році, офіційно одружився лише через 23 роки, а під час візитів друзів до квартири переховував її у ванній кімнаті, видаючи за особисту бібліотекарку. Дослідники життя поета стверджують, що він регулярно закохувався у пари сестер. У зв’язку з цим пригадується оскароносний фільм Вуді Аллена «Ханна та її сестри», де розігрується схожий сюжет.
«Донжуанізм? Є трохи такого…»
У Тичини ж про це написаний один з найвідоміших його віршів:
О, панно Інно, панно Інно!
Я — сам. Вікно. Сніги…
Сестру я Вашу так любив –
Дитинно, злотоцінно.
Любив? – Давно. Цвіли луги…
У ньому згадується історія реального любовного трикутника між Тичиною та сестрами Коновал – Інною (Нюсею, як він називав дівчину) та Поліною – доньками поета й педагога Івана Коновала. Поет кохав Поліну, як і сказано у вірші, і дослідники припускають, що лірика періоду 1913-1917 років присвячена саме їй. Так і не отримавши взаємності, Тичина присвятив Поліні цикл під назвою «Панахидні співи».
Поліна та Інна Коновал, між ними – молодий Павло
Існує такий запис у щоденнику поета: «У мене єсть донжуанізм. Характерно: за винятком моєї Весни, яка могла, здавалось, зрозуміти свого Павлуся, жодна жінка не підносила мене на височінь, а навпаки, я їх із землі підводив». «Весною», до речі, поет називав саме Інну Коновал, яка його кохала у той час, коли він страждав за її сестрою.
Йому свого часу подобалась Оксана Коцюбинська, донька відомого українського письменника: є версія, що їй Тичина присвятив вірш «Десь на дні мого серця заплела дивну казку любов». Симпатизував поет й літераторці Олені Пашинківській, яка творила під псевдонімом Олена Журлива.
У 1916 році поет шукав квартиру для проживання у Києві, і знайшов зручний варіант на Деміївці: власницею житла була Катерина Папарук, що мала шістнадцятирічну доньку Ліду. Спочатку жінка вагалася, чи дозволяти 25-річному квартиранту жити разом з ними, адже донька була ще неповнолітньою, та через скрутність у грошах питання було вирішено позитивно. Як наслідок – між Павлом та Лідією поступово почали зароджуватися почуття, дівчина дуже захопилася молодим поетом.
Лідія Папарук, майбутня дружина Тичини, справді чекала на освідчення якийсь надзвичайно нереальний термін. Наприклад з 1923-го по 1934 рік Тичина мешкав у Харкові, а вона – у Києві, і весь цей час між парою відбувалося сентиментальне листування, було написано близько 200 листів. А коли поет повернувся до Києва через те, що туди повернули українську столицю, то справді спочатку ховав майбутню дружину від друзів та знайомих. Розповідали, що нарешті освідчитися у коханні його підштовхнула мати Лідії Катерина Папарук, яка буквально закрила пару в окремій кімнаті, щоб це нарешті сталося. Напередодні 1940 року Павло та Лідія офіційно оформили свої стосунки у одному з РАГСів на Деміївці: у шлюбі вони прожили до 1967 року – до смерті Павла Григоровича.
Дивлюсь на тебе я не надивлюся –
На очі сірі й брови в формі дуг,
Для мене ти, як з пісні «біле гуся», –
Кохана, люба, і дружина, й друг – писав поет у 1956 році.
Павло Тичина з дружиною Лідією (в центрі), братами Іваном (ліворуч) та Євгеном і його дружиною Варварою.
Тонка гра чи капітуляція перед режимом?
Проти мурів, проти молу
В нас бадьорість комсомолу –
Ще й підмога йде:
Збільшовиченої ери
Піонери, піонери –
Партія веде.
Партія веде.
Зараз у це складно повірити, але спочатку цей вірш було запропоновано до дитячого журналу, і у 1933 році він задумувався як… бойовий піонерський марш. Як свідчив письменник Іван Цюпа, дитячим журналом вірш було відхилено – чи то з причини, що ним можна було дітей не на жарт перелякати, чи просто як невдалий.
Відхилений вірш під назвою «Партія веде» потрапив до рук харківського кореспондента газети «Правда», який готував матеріал про Україну. 21 листопада 1933 року його друкують у центральному комуністичному органі, що виходив величезним накладом на всьому широченному просторі Союзу, і що цікаво, друкують мовою оригіналу. Хтозна, можливо, цей випадок взагалі був єдиним, коли у газеті, яку читали комуністичні вожді, були надруковані вірші українською мовою.
Перша версія раптової видозміни Тичини – він, як і багато його колег намагався балансувати між своєю, вже завойованою аудиторією, та потребами влади. Тобто, чому б не поглянути на червоні знамена, індустріалізацію та колективізацію з авангардної чи модерністської точки зору? За принципом – «я поет, я так бачу». У 1931 році у Тичини виходить збірка «Чернігів», читаючи яку зараз, можна бути впевненим, що поет просто відверто «стібеться» з режиму, доводячи усі гасла, агітацію та радянський пафос до якогось абсурду. Ось наприклад так:
Нехай Європа кумкає,
А в нас одна лиш думка є,
Одна-одна турбація,
Традицій підрізація –
Колективізація.
Теоретично ще певний час можна було водити більшовиків за носа та грати у свою гру, та от та сама публікація у «Правді» стала таким собі водорозділом і стартом іншого Тичини. Друга і основна версія трансформації – арешти колег, репресії у «Будинку «Слово», де мешкав поет, показове самогубство Хвильового. Про тендітний характер Тичини сказано вище, і зламати такого владі нічого не було варто.
Володимир Сосюра, Павло Тичина, Микола Хвильовий. Харків, 1923–1924 рік.
«Ви, критики, в докорах не кіпіть»
«Депутат Заєць, припиніть скакати по залу!», «Не створюйте натовп біля мікрофона», «Ставлю на голосування проєкт резолюції щодо ухвалення рішення…», – ці репліки з місця президії української Верховної Ради, а конкретніше – робочого місця її голови, гармонійно звучали з вуст Івана Плюща, Леоніда Кравчука, Олександра Мороза чи того ж Дмитра Разумкова. Але й цілком ймовірно могли б, хоча у більш іншій інтерпретації, звучати з вуст українського поета. Так, Павло Григорович Тичина був Головою Верховної Ради УРСР з 1953 по 1959 роки (а з 1938 року – протягом майже 30 (!) років, до 1967 року – депутатом семи скликань), паралельно з цим ще й був депутатом ВР Союзу.
Хтось перепитає: поет справді очолював головний законотворчий орган республіки? Та навряд чи нас зараз можна цим здивувати після того, як вітчизняна Рада бачила зірок шоу-бізнесу та переможців конкурсу «Євробачення», а про теперішнє її скликання краще й взагалі не згадувати. Слід зазначити, що у часи Тичини так звані вибори народних депутатів були лише формальністю, і Рада соціалістичної республіки не обиралася у конкурентний спосіб. Знаходячись під повним контролем КПРС, люди на подібні посади фактично призначалися. Цікаво, що до Тичини цю високу посаду займав письменник Олександр Корнійчук (до речі, він єдиний, хто був на ній двічі).
Чи є дивом те, що приблизно з 1930-х років кар’єра Павла Тичини стрімко йшла вгору? У 1943 році його призначено народним комісаром просвіти УРСР (посада у той час дорівнювала міністру освіти), ще раніше він став академіком української Академії наук. П’ять орденів Леніна, два – Трудового Червоного прапора, Сталінська премія, звання Героя Соцпраці.
Фінальним доповненням картини, після чого поет постав фактично небожителем, є написані ним у 1949 році слова гімну УРСР. Той самий текст «Живи, Україно, прекрасна і сильна…», який примушували повторювати на шкільних лінійках. Так, були звання і привілеї, і життя, як кажуть сьогодні «у повному шоколаді», хоча що насправді відбувалося у душі поета – знають або близькі йому люди, або щоденники, які ховаються під замком. Очевидці розповідали, що будучи впливовою людиною, Павло Григорович завжди намагався відстоювати мову та поезію, а під час приватних зустрічей іноді молодим поетам потайки клав у кишені піджаків радянські купюри.
У останній рік життя він написав:
Якщо я десь не оспівав калину,
Якщо не ввів у вірш весняну цвіть,
Мені не ставте, друзі, у провину,
Ви, критики, в докорах не кіпіть.
Не можу про калину я співати,
Коли на світі стільки чорноти,
Коли поетів за чавунні грати
Безбожно запроторюють кати.
І кращим ретранслятором того, що відбувається на душі поета, завжди є його твори.
Фото: ЦДАМЛМ України, Літературно-меморіальний музей-квартира Павла Тичини
