Сергій Гулюк 
Невідомо, що зараз виглядає неймовірніше: величезне широкомасштабне свято української пісні у центрі Донецька, чи те, як у центрі Чернівців люди ховають українську символіку: потайки проносять жовто-блакитні прапори на стадіон, а уважні правоохоронці пильнують за тим, аби нічого такого раптом не потрапило всередину. Обидва епізоди мали місце у новітній українській історії, і обидва пов’язані з відомим пісенним фестивалем «Червона Рута».
Бандерштат запалює на Донбасі
«Ніхто не вірив, що у Донецьку такі гарні хлопці…», – промовляє дещо дивну фразу з місцевої сцени у 1993 році запальний народний «ем-сі», а нині – маститий телепродюсер Олександр Богуцький. Певно, мається на увазі, що від «місіонерської» ідеї поїхати на Схід України через два неповні роки після проголошення Незалежності у регіон, який ледь не стовідсотково контролювався російською поп-музикою, та проводити там україномовний пісенний фестиваль краще було б відмовитись. Бо усі навколо приставляли палець до скроні та казали, що такі заходи, скоріше за все, приречені на фіаско.
Та ось розпашілий Донецьк сприймає «на ура» братів Гадюкіних та вічно босого вчителя з Умані Андрія Миколайчука, і саме тут запалюються зірки юного хмельничанина Сашка Пономарьова, львів’янки Руслани Лижичко та тернопільського кучерявого парубка Віктора Павліка з групи «Анна-Марія».
Андрій Миколайчук, лауреат фестивалю-1989. Фото Василя Василенка
Вірили чи не вірили, але пішли ще далі – і через два роки, у 1995-му, провели «Руту» у Сімферополі та Севастополі. Фестиваль у Криму загалом тривав, певно, рекордну як для таких заходів кількість часу – аж 25 (!) днів: такий собі місячник вітчизняної культури на чорноморському узбережжі.
Фінальний концерт переможців відбувався у Палаці культури рибаків у Севастополі. Знавці стверджують – і з ними важко не погодитися – що цей епізод став переломним в історії української популярної музики. Саме після проведення тогорічного фестивалю вона поступово почала змінювати своє обличчя у бік сучасної та західної. Враховуючи тенденції, які неминуче торкалися молодої європейської держави, організатори вперше ввели номінацію «Сучасна танцювальна музика» та підключили до роботи столичних саундпродюсерів, які у своїх аранжуваннях стали використовувати семплери «Роланд» та «Акаї».
Група «Вхід у Змінному Взутті»
Після Криму стрімко стартувала кар’єра вчорашніх школярів з Рівного – групи «Вхід у Змінному Взутті», які розповсюдили в українську атмосферу запальний вірус-рефрен «Сірко собака мій, Сірко собака мій, собака…». Цю пісню визнали кращою на фестивалі, а написав її столичний композитор, продюсер та аранжувальник Василь Ткач, відомий за київськими групами 90-х «The Хостільня» та «Взрыватели». Талановитим людям українського андеграунду, які створювали найцікавішу музику на початку 90-х, довірили формувати її новітній саунд, і зрештою вони змінили її обличчя.
Перепустка учасника ЧР-95 Андрія Кравчука
Крим-95 вперше дізнався про юного амбіційного артиста під псевдонімом EL Кравчук. Нещодавно на своїй сторінці у Facebook співак згадував: «Мені 17. В один із днів мій приятель Анатолій Махиня розповів про існування всеукраїнського фестивалю і запропонував взяти в ньому участь. Порадившись зі своєю викладачкою Ліною Володимирівною, ми втрьох вирішуємо, що мені треба виступити на фестивалі».
Сміливий як для дев’яносто п’ятого образ такого собі скаута у шкіряних шортиках (уявіть собі піонерів десь в умовному Гарлемі) Кравчуку розробляли дизайнери Олексій Залевський спільно з тандемом «Ворожбіт-Земскова». Він задумувався як провокативний.
«Під час останнього виступу я так сильно розхвилювався, що несвідомо здавив мікрофон з такою силою, що він розсипався у мене в руках. Така вона, пісня «Вогонь», – згадував співак.
Танок на Площі Свободи
Своєрідного апогею та підйому до найвищих стандартів «Рута» досягла у Харкові у 1997 році. Це вже був справді грандіозний – не просто музичний, а молодіжний фестиваль – той випадок, коли затерта з радянського минулого фраза «молодим всюди у нас дорога» на всі сто відповідала поточному моменту.
Не випадково звукова версія заходу, що згодом з’явилася у вигляді касетних збірок, отримала назву «Музика модної молоді». Для досягнення цієї «модності» на «Руту» було відправлено цілий загін стилістів, хореографів, викладачів вокалу і, звісно, композиторів та чарівників звуку. Інші жанри, представлені колись, як, наприклад, бардівська чи «сучасна авторська пісня», відійшли на другий план під стрімкою навалою електронних бітів, семплів та хіп-хопових скретчів.
Саме з рідного міста вирушили у своє велике плавання парубки з групи «Танок на Майдані Конго»: пісня «Зроби мені хіп-хоп» стала безумовним фаворитом харківської «Рути». Так само харківська «Рута» відкрила «Тартак», Катю Чилі, «Спалахнув Шифер», «Мотор’ролу». Трансляція концертів відбувалася у прямому ефірі на загальнонаціональному телеканалі.
Був у цьому стрімкому прогресі і зворотній ефект: велика кількість учасників та їхня підготовка до фестивалю перетворилася на своєрідний конвеєр та вимагала від його «мейкерів» не лише зосередженої та напруженої роботи, а й свіжих оригінальних ідей. А тому вони почали повторюватися. І ось знайомі мотиви вже перекочовують у інші композиції, семпли та оригінальні звуки, немов естафета, передаються по колу: через це важко позбутися враження, що «Рута-97» – це одна довга пісня, у якій змінюється лише картинка з обличчям виконавців. У професійних колах навіть жартували, що фірмовий рецепт саунду «Червоної Рути» – це звук сопілки, покладений на ритми The Prodigy, які у той час були дуже актуальними.
Фестиваль у Дніпрі 1999 року хоч і пройшов з успіхом, але викликав вже менший резонанс, навіть попри те, що організатори ширше відкрили вікно можливостей учасників, додавши номінацію «Інша музика» – це ніби та, що не підпадає під жоден з критеріїв. Як не складно помітити, вибір міст проведення «Червоної Рути» був спрямований на Схід та Південь країни – у регіони, які ще з початку 90-х політики часто називали «проблемними», коли йшлося про мову та національну ідентичність.
Вже у новому столітті фестиваль на деякий час переїхав та закріпився у Києві, а потім, з розвитком комерційного шоу-бізнесу, коли не треба було, як раніше, шукати таланти, а більш-менш успішним підприємцям вже достатньо було вкласти гроші у «пающіе труси», він втратив до себе масовий інтерес. Та й почалася ера телевізійних талант-шоу з іншими критеріями та цінностями.
Але ось цей легендарний маршрут 90-х: Запоріжжя-Донецьк-Сімферополь-Севастополь-Харків-Дніпро був найпам’ятнішим та впливовим. А все починалося з Чернівців, де теж було зовсім непросто.
Бійки та байки першого фестивалю
Проведення першого фестивалю ще у радянському 1989 році організаторам далося справді нервовими клітинами, потом та іноді сльозами. Ідея його проведення задумувалася і давно перебувала у повітрі, чекаючи зручного моменту для свого втілення. Команду нового фестивалю очолили музикознавці Тарас Мельник та Анатолій Калениченко, які у подальшому особисто відбирали у регіонах майбутніх конкурсантів, і завдяки яким в Україні з’явилося багато цікавих артистів. Згодом до них приєднався відомий український музикант, колишній учасник групи «Еней» Кирило Стеценко, який на той час був справжньою телезіркою – він у 1980-ті вів телевізійну програму «Музичний відеомлин», яка виходила на телеканалі УТ-1, і за форматом нагадувала перші ток-шоу про музику.
Початковою метою фестивалю було заявити та продемонструвати українську пісню в контексті сучасної світової музики, іншими словами – провести такий собі «український Вудсток», і це виглядало дуже символічно, адже найвідоміший у світі фестиваль, що асоціювався перш за все зі свободою та антивоєнними протестами, того року святкував своє 20-річчя. Стеценко, який взяв на себе непростий тягар пошуку грошей та домовленостей з меценатами, згадував, що працював, перш за все, заради ідеї. Перспектива проведення українського «Вудстоку» надзвичайно приваблювала.
Червона Рута ’89
Та буквально за лічені дні до початку «Рути», у вересні 1989 року, десь на правлячих комуністичних небосхилах, мабуть, усвідомили наслідки проведення подібного заходу (соціалістичний табір навколо тріщав по швах – до розвалу Берлінської стіни та протестів у Румунії залишалося недовго), і раптом дали задню, оголосивши, що ніякого фестивалю не буде.
Певною мірою скориставшись своїм авторитетом, Стеценко потрапив на установчий з’їзд Народного Руху України, де був присутній тодішній завідувач ідеологією та майбутній перший Президент України Леонід Кравчук. Стверджують, що музикант ледь не взяв тоді з нього слово, що фестиваль відбудеться. І так сталося.
Попри те, що усе відбувалося на офіційному рівні, і Чернівці на тиждень занурилися у свято національного єднання, жовто-блакитні прапори, які все більше почали домінувати над червоними, місцевими правоохоронцями аж ніяк не віталися. Розповідали про випадки, коли міліціонери силою відбирали символіку, яка через декілька років стане державною, і багатьом доводилося потайки проносити її на стадіон «Буковина», де відбувалися концерти.
Марія Бурмака, лауреат фестивалю «Червона Рута ’89»
Згадують і про сутички з міліціянтами, у яких, серед інших, були помічені юні Георгій Гонгадзе і Тарас Чубай. Серед фестивальних байок також пригадують скоріше кумедний випадок, коли співачка Віка Врадій загубила «проходку» (перепустку) учасниці, а міліціонери не пускали її через це на сцену, і через свій хуліганський характер артистка своє право виступити виборювала ледь не з допомогою кулаків.
Міліція відтісняє зі стадіону відвідувачів фестивалю. Фото Анатолія Мізерного
Також пригадують цікаву історію, пов’язану з фестивалем, яка схожа на байку, але то була правда: організатори настільки серйозно підійшли до питання, що запросили карпатського мольфара Михайла Нечая захистити небо від дощу під час проведення «Рути». Невідомо, чи це насправді спрацювало, але протягом усіх семи днів ніби не випало ані краплини.
Кирило Стеценко та мольфар Михайло Нечай
Та найважливіше сталося ближче до завершення стартової «Рути»: «Я вибачаюсь, що зараз не зможу зіграти на кобзі, тому що струна тріснула, – звертається до публіки автор-виконавець Василь Жданкін, який отримав того року гран-прі конкурсу, – але ми можемо заспівати і так». І, тримаючи у одній руці букет, робить змовницький жест до когось з публіки, після чого несподівано для аудиторії почав співати «Ще не вмерла Україна…». Згодом до нього приєднались музиканти Віктор Морозов та Едуард Драч. На зафіксованому відео тих хвилин видно, м’яко кажучи, розгубленість та невпевненість людей навколо, не кажучи вже про правоохоронців. Стверджують, що організатори отримали чітку вказівку «зверху» вимкнути звук на стадіоні під приводом закінчення заходу, але через те, що Жданкін виступав за сценарієм не останнім, цього не сталося. І, можливо, з цього зворушливого епізоду й розпочалася майбутня незалежна Україна.
Гімн України виконує Василь Жданкін. «Червона Рута ’89»
Фото з відкритих джерел
