Ніла Іваненко 
За свідченням експертів, ці супутники холодного сезону та символи зимових свят бувають найрізноманітнішими за формами та розмірами. При цьому всі вони неповторні.
Тож яка найбільша сніжинка була зареєстрована? Якими на вигляд бувають сніжинки? Та від чого залежать ці видозміни?
Ось один з реальних випадків, що більше скидається на фантастику. 1887 року Метт Коулман, власник ранчо в західній Монтані, помітив величезні сніжинки, що впали на одне з його пасовищ під час заметілі. Чоловік засвідчив, що вони «завбільшки каструлі для молока».
Згідно з Книгою рекордів Гіннеса, ці колосальні сніжинки завширшки 38 сантиметрів і завтовшки 20 см досі утримують рекорд серед найбільших із колись зареєстрованих сніжинок.
До цього часу, попри відсутність фотографічних підтверджень, ці екземпляри залишаються популярними зразками для вивчення опадів.
Та в читачів все одно може виникнути сумнів: чи справді можливо, щоб одна сніжинка була розміром з обідню тарілку?
Коментар «головного по сніжинках»
Кеннет Ліббрехт, професор фізики Каліфорнійського технологічного інституту, присвятив більшу частину своєї кар’єри вивченню та фотографуванню сніжинок. Про них вчений написав кілька книжок та створив сайт, присвячений цій темі. Отже, головний спеціаліст по сніжинках стверджує, що такі величезні сніжинки-монстри «рідкісні, але не є неможливими».
За його словами, існує поширена помилка стосовно того, що робить сніжинку справжньою сніжинкою.
Коли люди говорять про неї, вони насправді мають на увазі кристал льоду, в середині якого молекули води вишиковуються в шестикутний візерунок. Ця характерна шестикутна форма всім нам знайома, зазначив професор Ліббрехт в інтерв’ю виданню Live Science.
Якщо вивчати питання ретельніше, то стане зрозуміло: одна сніжинка може являти собою окремий кристал, а може складатися із сотень або навіть тисяч кристалів. Вони розбиваються і злипаються в повітрі, утворюючи скупчення або агрегати.
«У холодних місцях постійно зустрічаєш ці великі дощовики, що падають з неба, – продовжив професор Ліббрехт, – люди називають їх сніжинками, але мені більше подобається називати їх дощовиками».
На думку експерта, цілком можливо, що знамениті гіганти Коулмана були просто купою кристалів льоду, що зіткнулися разом і утворили одну сукупну сніжинку.
За словами Кеннета Ліббрехта, найбільші кристали, які він коли-небудь бачив, також правдиві монстри. Хоча й не такі, як у власника ранчо з Монтани.
Велетні Ліббрехта – зазвичай завширшки 10 мм, тобто «розміром із десятицентову монету». У його лабораторії створені ідеальні умови для утворення сніжинок: там немає вітру, що їх подрібнює в повітрі, а оптимальна температура сягає мінус 15 градусів за Цельсієм. Тому лабораторні сніжинки сягають таких чималих розмірів.
У дикій природі такі чималі кристали рідкісні через погодні умови. Зазвичай сніжинки розпадаються під впливом вітру, не встигнувши стати великими.
Про розмаїття форм
Хоча ці кристали можуть бути незначними за розміром, розмаїття форм, яких вони часом набувають, вражає. У 1930-х роках Укічиро Накая, японський фізик, який створив перші у світі штучні сніжинки, задокументував безліч різних форм на морфологічній діаграмі. Залежно від температури та вологості, за яких формувалися кристали, їх вигляд змінювався від простих призм і стовпців до ажурних розеток та зірок з променями, подібними до гілок папороті.
Деякі з них формуються за температури трохи нижче нуля, тоді як інші потребують мінус 25 градусів за Цельсієм.
А вирощувати сніжинки в лабораторії дуже пізнавально. Адже тільки таким чином можна зрозуміти, що насправді відбувається з цими неповторними кристалами в природі.
Фото: pixabay.com
