Сергій Гулюк 
Продовжуємо досліджувати період становлення української музики часів перших років Незалежності. У цій частині – розповідь про касетні лейбли 1990-х–початку 2000-х, а першу серію цього музичного серіалу можна прочитати тут.
«Фонограф»: паролі та явки на конспіративній квартирі
Благословенні ті часи, коли щоб послухати нову або просто музику, яка цікавила, необхідно було не увімкнути телефон або ноутбук, як нині, а виконати декілька обов’язкових ритуальних процедур. Насамперед придбати порожню, запаковану касету або бобінну котушку (за умови наявності їх у продажу), віднести її до студії звукозапису, оформити (іноді особисто вручну) замовлення та оплатити його, дізнатися, що воно буде готове у кращому випадку приблизно через три доби («а раніше, братан, аж ніяк, бо велика черга і незліченна кількість стражденних»), і спокійно йти геть, щоб чекати ці нестерпно довгі 72 години (при щасливих розкладах – 48), аби почути нове творіння якихось «Металіки», «Ролінг Стоунз», «Депеш Мод» чи «Дорз».
Трохи пізніше, коли безцеремонне вітчизняне піратство набрало своїх обертів, а юридичні аспекти молодої української держави ще не було законодавчо врегульовано, з’явилися варіанти просто купувати вже готові студійні альбоми – так звані «студійки» – але це вже було менш цікаво, ніж ті самі довгі дні очікування зустрічі з улюбленою музикою. Бо чим більшим було те очікування – тим більше вона цінувалася і тим бажанішою була.
А уявіть собі історію, коли щоб придбати музику, необхідно було… брати до рук ножиці, вирізати спеціальну вкладку з газети та їхати з нею за певною адресою, немов у конспіративну квартиру з паролями та явками. Приблизно за такою схемою працював перший український незалежний лейбл «Фонограф». Власне, він розпочав свою діяльність ще у часи УРСР, у 1989 році, на базі однойменної музичної рубрики у всеукраїнській молодіжній газеті «Молода Гвардія».
Власне, ця рубрика, як і потім сама газета, у другій половині 1980-х ставала все сміливішою та часом радикальнішою і була таким собі містком між ще офіційним органом ЛКСМУ (для наймолодших: Ленінський Комітет Союзу Молоді України), який ще повинен був контролювати мізки та захоплення молодих українців, і прогресивним, але ще не дуже дозволеним світом популярної культури. А враховуючи те, що ця культура все активніше плодилася й ширилася, її вирішили розповсюджувати на аудіокасетах з чорно-білою поліграфією. Вкладки нових українських альбомів друкувалися безпосередньо у газеті, і з ними, як з «конспіративною ксивою» необхідно було приїхати за адресою: вулиця Артема, 15 (нині – Січових Стрільців), та замовити бажаний альбом.
Обкладинка касети гурту ВВ «Танці»
Першим релізом «Фонографу» стала касета групи ВВ «Танці», яка побачила світ у лютому 1989 року. Басист класичного складу «Воплів» Олександр Піпа виглядає на обкладинці, немов молодий Елвіс Преслі. Досить обширний каталог лейблу – це суцільні артефакти початку українського шоу-бізнесу: тут тобі і досить симпатичні компіляції молодого українського «індепенденту» («Молодняк», «Народні галюцінації») та важкого року («Трешчатик»), і перший альбом Гадюкіних «Всьо Чотко!», і навіть касета молодої співачки Іри Білик «Кувала Зозуля».
Обкладинка альбому співачки Іри Білик «Кувала Зозуля»
Перша касетна децентралізація
Теплий вітер змін, які відчувалися тоді скрізь, змушував не лише гордо і більш впевнено розвіюватись жовто-блакитні прапори на головних майданах країни, а й дістався неспішного розміреного шарудіння магнітної плівки, яка виготовлялась у місті Шостка Сумської області на заводі «Свема», який до 1991 року забезпечував нею майже усі регіони Союзу.
Не лише у столиці робилися перші великі аудіо-справи, активність спостерігалася і у обласних центрах, перш за все – у Львові, де, окрім фестивалів, студентських активностей та в цілому прогресивного настрою, почали функціонувати власні «інді»-лейбли (від «independent» – «незалежний»).
Обкладинка касети гурту Скрябін «Мова Риб»
І знову прогрес «на випередження»: ще у 1990 році, до календарної Незалежності, почала діяти спільна українсько-канадська компанія «Студія Лева», яку очолював колишній звукоінженер колективу «Смерічка» Ігор Критович. Перший альбом гурту Скрябін «Мова Риб» вийшов саме під цим логотипом. Лейбл «Gal Records» з 1993 року орієнтувався та видавав переважно локальних львівських музикантів: гурти Мертвий Півень, +GG+, Піккардійська Терція, Клуб Шанувальників Чаю та інших. З цим містом пов’язана також діяльність невеличкого лейблу «Кава з перцем», який, серед іншого, видав касету цікавої львівської співачки Лесі Герасимчук, у майбутньому – солістки колективу «Королівські Зайці».
Дует Турбо-Техно-Саунд
У Дрогобичі не на жарт розгорнула свою діяльність компанія «Phoenix», яка зробила ставку на український треш-поп (на межі кітчу), іншими словами – на те, що сучасна молодь називає «крінж». Діапазон її розлогого каталогу був відповідний: від касет артиста, який називав себе Левко Дурко, до збірок запальних весільних пісень під «самограйку», які завжди користувалися комерційним попитом, часто – у пасажирів та водіїв автобусних маршрутів «Дрогобич-Ужгород». Окремо варто згадати лейбл «Sofi-Studio», який діяв у Івано-Франківську, та його «зіркових клієнтів» – від вже історичного альбому дуету Турбо-Техно-Саунд «Асфальтний синдром» до дуету з назвою, створеною на межі добра та зла: «Лебеді кохання».
Nova–Records: як продати перший мільйон
Попри те, що станом на другу половину 90-х у столиці яскравим світлом засяяло ціле сузір’я компаній, які видавали нову українську музику на касетах та компакт-дисках («NAC» – National Audio Company, «МО Гарба», «Росток», «Караван-CD тощо), своєрідним зразком якості та нового, європейського підходу до видання музики стала поява на ринку потужного «гравця», вдаючись до термінології того часу – компанії з милозвучною для західного вуха назвою «Nova-Records».
Нарешті український споживач побачив всередині аудіо-касети не якусь абстрактну, роздруковану на прінтері (а то і ксероксі) вкладку поганої якості, а кольорову «книжечку», що пахла типографськими фарбами, та ще й справжню дивину того часу – ліцензійне маркування, яке колоритно відблискувало фірмовим логотопом. Враховуючи те, що таку саму назву – «Нова» – мав популярний у 1995 році поп-хіт Ірини Білик та її альбом, а одним із засновників компанії був продюсер співачки Юрій Нікітін, то логічно, що своїм пріоритетом лейбл поставив видання усього репертуару артистки, включаючи її найраніші записи.
Обкладинка альбому-рекордсмену «Фарби»
І це продавалося! Бо згадайте, чи були на той момент у Ірини Білик гідні конкуренти на вітчизняній естраді? 15 грудня 1997 року у продаж надійшли касети з альбомом «Фарби», який включав такі хіти артистки, як «А я пливу», «Одинокая» та інші. Як стверджують нині історіографи Ірини Миколаївни, він мав «приголомшливий успіх» і розійшовся рекордним на той момент накладом у 1 мільйон примірників.
Кліп Ірини Білик «А я пливу»
Компанія «Nova» була не лише лейблом, а й продюсерським центром, концертною агенцією, студією звукозапису і навіть проводила власну музичну церемонію «Nova Records Awards». Крім того, певний період під патронатом компанії на телеканалі СТБ виходила одна з кращих українських музичних телепрограм «Світ Nova». Зараз, можливо, мало хто її згадає, а насправді це було щось на зразок першого українського MTV. Схильність впливового українського лейблу до прогресивних музичних віянь теж була помітною: попса попсою – вона завжди годувала і приносила заробіток – але одним з перших релізів стала модна танцювальна збірка «Наторбаніч Party», видана за мотивами гучного київського рейву «Торба Party». Згодом, перед тим як остаточно перейти на видання різних «стрєлок» та «хай-фаїв», там виходили альбом цікавого електронного проєкту «Взрыватели», збірка учасників фестивалю «Рок-Екзистенція» або ж дебютний реліз Юлії Лорд «Танець Душ».
Sale-Records: капсула часу людям з майбутнього
Окремо хочеться розповісти про один з найцікавіших українських лейблів справді світового рівня, який діяв, на жаль, недовгий час, але плекав музикантів, записи яких досі виглядають як взірець вітчизняного електронного ренесансу. Компанія «Nova» була настільки крутою, що серед вищеперерахованих опцій могла собі дозволити існування підлейблу (невеличкої «дочірньої» компанії, на Заході – «sublabel»).
Віталій «Бард» Бардецький
Її засновниками стали продюсер, музикознавець та культурний місіонер Віталій «Бард» Бардецький (у подальшому – власник столичного клубу «Хліб») та музикант та ді-джей Іван Москаленко (більш відомий, як DJ Derbastler). Саме цим людям на початку нового тисячоліття дали можливість видавати та пропагувати талановитих електронних артистів, якими ще задовго до появи Інтернету та сучасного обладнання славилася наша земля.
Дві перших збірки лейблу – «Summer SALEction-2000» та «Post Winter SALEction-2001» яскраво це продемонстрували. У колекції автора є декілька симпатичних і стильних релізів Sale-Records (на деяких з них присутній цікавий артефакт того часу – логотип Партії Зелених) – гурти Кіберjazz, Dopes Ov Air, Макс Чорний. В офісі вищезгаданої політсили було проведено презентацію самого лейблу, а згодом – збірки з амбіційною назвою «Майбутні звуки України», яка вийшла у вигляді аудіододатку до популярного колись журналу «Україна».
Журнал «Новий Рок-н-Рол»
Не менш цікаве й інше: до початку функціонування «Sale-Records», Бардецький видавав один з перших вітчизняних музичних журналів «Новий Рок-н-Рол», який теж, на радість його підписників, іноді містив приємні бонуси у вигляді компакт-дисків з музикою українських артистів. Один з них, під назвою «Who’s Next?», який датується 1998 роком, він виклав на сторінці у Mixcloud, прокоментувавши: «Це, можливо, перша CD-компіляція української електронної музики». Сьогодні вона виглядає немов справжня капсула часу, адресована тим, хто у сьогоднішньому майбутньому, користується файлообмінниками. І, судячи з відгуків, ті, хто вперше знайомиться з цими композиціями нині, м’яко кажучи, приємно вражені. Послухати її можна тут.
Враховуючи цікавість до маловідомої вітчизняної аудіо-спадщини минулого, наш друкований серіал про українське звукове видавництво продовжиться.
Тому, далі буде.
Фото з відкритих джерел, pexels.com
