Інна Тихонова 
Так сказала про себе в автобіографії сама актриса та співачка, інтерес до якої не вичерпується екранними та сценічними образами. Ще за життя про неї було написано 55 книг, і досі жінка-міф інтригує поєднанням непоєднаного: незалежності та покірності, волелюбності та дисциплінованості, захопленості та холоднокровності, звабливості та неприступності, чесності та порочності, прагматизму та безкорисливості. Всі ці якості і зробили ту зірку, за ім’ям якої в наші дні закріплено дев’ятий рядок у «золотій сотні» найвидатніших акторок класичного Голлівуду. Є у цієї долі на стику мистецтва, політики та сексу й історичне місце – у рейтингу жінок XX століття, найважливішими віхами якого стала боротьба з фашизмом, розквіт кінематографу та визволення жінки. На всіх названих теренах у головній ролі виявилася Марлен Дітріх.
Рання втрата
Відоме світові фото маленької білявки зі стрічками та капелюшком закарбувало 4-5-річну Марію Магдалену в непростий для її сім’ї період. Саме тоді батьки роз’їхалися, а через рік тато помер від сифілісу (останні дні він провів у клініці для душевнохворих). Мати потім ще двічі виходила заміж (зокрема, за його друга), і смерть від поранень на Східному фронті під час Першої світової війни її наступного обранця через туманні формулювання в автобіографії Марлен Дітріх стала сприйматися як загибель батька.
Вважається, що для заможної та суворої матері, яку діти побоювалися, шлюб із офіцером поліції та колишнім героєм-кавалеристом з уланського полку був за коханням, а 30-річний ловелас Луїс Дітріх одружився за розрахунком: батьки Вільгельміни Елізабет Йозефіни Фельзинг володіли лавкою годинників та ювелірних виробів, тому давали за нареченою щедре придане.
Дівочі таємниці
Сестри-погодки Лізель (Елізабет) та Олена (так називали в сім’ї молодшу Марію Магдалену, яка в 11 років скоротила своє ім’я до Марлен) народилися в престижному районі німецької столиці Шенеберг одна за одною: 5 лютого 1900 та 27 грудня 1901 року. Практично ровесниці, дівчатка в дитинстві були дуже близькими, але в дорослому житті приховували спілкування через те, що опинилися по різні боки «лінії фронту»: молодша Марлен ще до війни залишить Німеччину і працюватиме на союзників, а старша Елізабет Віль при націонал-соціалістах залишиться у своїй країні, де в їхньому з чоловіком кінотеатрі та кав’ярні розважатимуться наглядачі концтабору.
Оскільки батька Марлен майже не пам’ятала, його шарм і волелюбність вона могла успадкувати хіба що з генами. Сама ж актриса стверджувала, що взяла від батьків лише любов до порядку та дисципліни. З дитинства вона самовіддано музикувала (освоїла скрипку, фортепіано, лютню) та вивчала мови (крім рідної німецької, на рівні носія знала французьку та англійську, що їй згодом знадобилося у кар’єрі та житті). З підліткового віку дівчинка захоплювалася викладачкою французької мови, яка вселила в зачаровану нею ученицю «таємну любов до Франції».
У пошуку щастя
Марлен займалася навчанням із гувернантками, а в 16 років вступила до берлінського ліцею, в якому провчилася лише рік. На згадку про той час залишилася світлина зі шкільним оркестром, де Марлен грала на скрипці у костюмі морського розбійника. У 17 років через серцеву недостатність та депресію Марлен залишила ліцей, не отримавши атестат зрілості. У листопаді 1918 року, коли перед укладанням миру Вільгельм II зрікся престолу, дівчина написала в щоденнику: «Чому моя молодість припала на цей жахливий час? Мені б було легше його перенести, якби я була хоч трішки щасливою».
У 17 років Марлен вирушила вдосконалювати майстерність гри на скрипці до приватного викладача у Веймарі. Але восьмигодинні уроки музики у професора не допомогли вступити до Вищої музичної школи в Берліні, і вчорашній ліцеїстці довелося задовільнитися роботою акомпаніаторки на сеансах німих фільмів у кінотеатрі. Проблема з сухожиллям на пальці руки остаточно поховала мрію стати скрипалькою, і Марлен, яка шукала свій шлях, скерувала увагу на акторську професію.
Від «картоплі» до діви
Після приватних уроків директора акторської школи при Німецькому театрі виконавиця канкану, танго та чечітки отримує місце танцівниці у нічному клубі, освоює вокал, виходить у невеликій ролі на театральну сцену, а у 22 роки, завдяки знайомству рідного дядька з режисером, уперше знімається в кіно. У картину 1923 року «Такі чоловіки» молоду дебютантку взяли на роль служниці, і в «картоплі з волоссям», як назвала свій тодішній образ актриса, навіть за багатої уяви важко впізнати майбутню фатальну красуню.
Марлен усвідомлювала, хто і коли зробив з неї ту Дітріх, яка підкорила світ. Вона не любила згадувати про свої роботи у 1920-х роках, бо була тоді, за її власним уявленням, «нічим». Але знайомство з Пігмаліоном навряд чи відбулося б, якби над прологом до зйомок у Джозефа фон Штернберга Галатея не попрацювала з докладанням власних зусиль. До їхньої першої спільної роботи (однієї з семи) у біографії 28-річної артистки були вже і своя платівка, і дві великі ролі в кіно («Кафе Електрик» та «Цілую вашу руку, мадам»), після яких критики порівнювали молоду німкеню з сенсаційною шведкою Гретою Гарбо.
Високі стосунки
Були навіть чоловік та дочка. Молодий адміністратор Рудольф Зібер вразив виконавицю епізодичної ролі на знімальному майданчику «Трагедії кохання». Блондин-австрієць відразу розташував до себе Марлен, викликавши непорушну протягом усього життя довіру. Неважливо, що у хлопця були види на доньку режисера та виконавиці головної ролі – 1923 року він одружився з 22-річною Дітріх. А наступного року на світ з’явилася їхня красуня-донька – майбутня актриса Марія Ріва (їй нині 98 років).
Весілля Марлен і Рудольфа, 1923 р.
Цьому шлюбу судилося протриматися до смерті чоловіка (помер від раку в 1976 році): офіційний статус подружжя Марлен і Рудольф зберігали понад півстоліття, хоча кожен жив своїм життям уже через п’ять років. Успіх «Блакитного ангела» дозволив актрисі відразу після прем’єри в 1930 році переїхати до США, де німецький емігрант Штернберг, який з 1920-х років пробивав собі дорогу в Голлівуді, забезпечив їй вигідний контракт з Paramount (гонорар становив $1750 на тиждень).
Революція жіночності
Вже перший їхній фільм американського виробництва «Марокко» потрапив у номінацію на «Оскара». Ще б пак: саме там Дітріх потрясла підвалини суспільства, вперше з’явившись на екрані в чоловічому костюмі. Приклад її гламурної кіногероїні наслідували багато жінок планети, які тепер уже не уявляють свого життя без штанів. А сама «революціонерка» Дітріх, зберігши любов до елегантних спідниць, жіночних блуз та гарних суконь, була чарівною в піджаку та краватці. Кажуть, що вона навіть поховати себе заповідала у штанах.
Кадр з фільму «Марокко» (1930)
За п’ять років, з 1930 по 1935 роки, у цьому творчому союзі було випущено ще шість фільмів, серед яких знаменитий «Шанхайський експрес». Штернберг домігся від своєї підопічної нової глибини акторської гри, елегантної худорлявості, витонченості манер та жестів, характерних для образу «жінки-вамп». Решту завдань зі створення потрібного ефекту режисер узяв на себе: сценарій, косметику, костюми. Критики зазначали, що після розриву співпраці ні актриса, ні режисер не досягли таких успіхів, як у тандемі.
«Я йому підійшла»
«Без тебе я ніхто», – писала до Джозефа фон Штернберга Дітріх і продовжувала фразу словами, які позбавляли її добродія будь-яких переваг: «Тільки тобі вдається підкреслити мої принади».
Згадуючи про наставника і покровителя, який через близькість з актрисою пережив розлучення, Марлен аналізувала їхній альянс цілком раціонально: «Я йому підійшла. Ніколи не заважала, не сперечалася, а за потреби ділилася власними міркуваннями, до яких режисер дослуховувався».
Джо і справді вважав поведінку зірки «дивом»: «Вона була стараннішою за будь-якого реквізитора, першою підносила мені олівець чи стілець, тому що до мене було звернено всю її увагу». Режисер визнавав, що Марлен завжди намагалася йому догодити та прислужитися, і сцени з нею він зазвичай знімав із першого дубля.
Єдине, чого не міг вимагати режисер від «найкращої соратниці та однодумниці» – вірності. Грати почуттями для прямолінійної та незалежної Марлен було звичайною справою. Спочатку це приваблювало чоловіків і жінок, а потім розбивало їм серця. Уроки майстерності в акторській школі для Марлен стали інструкцією, якою вона користувалася і в житті: не можна давати керувати собою почуттям, треба вміти керувати ними самій.
Джеймс Стюарт і Марлен Дітріх у фільмі Destry Rides Again (1939)
Без софітів та камер
«Щастя приходить до старанних», – казала актриса, яку пов’язували ніжні почуття з Ернестом Гемінґейєм (вони дружили), Еріхом-Марія Ремарком (якось автор «Тріумфальної арки» підсів до столика в ресторані, за яким сиділи Марлен із Джо, і Штернберг непомітно залишив майбутню пару наодинці), Жаном Габеном (шестирічні стосунки з французьким актором завершилися після того, як він покликав Марлен заміж).
Через особливу довірливість Дітріх показувала листи від коханців і коханок своєму законному чоловікові Руді, якого теж забрала до Америки і регулярно постачала грошима. Рудольф жив на фермерському ранчо в Каліфорнії з їхньою єдиною дочкою та коханкою – російською балериною Тамарою Матуль (Звягінцевою), яка в 1965 році закінчила життя в психіатричній клініці (була вбита душевнохворим пацієнтом).
«Мене не бентежить, що за публічної кар’єри неможливо зберегти особисте життя в секреті, – ділилася Марлен Дітріх. – Але до того, чим я займаюся без софітів та камер, нікому немає справи».
«Забирайся додому!»
Відомо, що до початку Другої світової Дітріх проігнорувала пропозицію фашистської влади зніматися в Німеччині, а після отримання громадянства США (новий паспорт актрисі видали в 1939 році) виступала в антивоєнних пропагандистських ефірах на американському радіо і три роки давала концерти для військ союзних сил на півночі Африки, Франції та Італії. Американське військове відомство нагородило капітана Дітріх медаллю, а французи – двома орденами.
Дітріх з військовими льотчиками США під час Другої свтової війни, 1944 р.
Натомість на батьківщині артистку записали у зрадниці: її виступи в Німеччині в 1960 році були освистані, обставлені плакатами «Забирайся додому!», в актрису кидали яйця і навіть плювали.
Після війни зірка заробляла гастролями (співала і знову взяла до рук скрипку), мемуарами, книгами порад та рецептів, а також журналістикою (вела передачі на радіо).
Життя без коріння
В останньому фільмі 1979 року «Гарний жиголо – бідний жиголо» 78-річна легенда не змогла зробити касу і більше на екрані не з’являлася. Біографічне інтерв’ю режисерові, актору та продюсеру Максиміліану Шеллу Дітріх дала лише на звуковій доріжці, навідріз відмовившись від присутності у кадрі. На той час зірка перебралася до улюбленого нею Парижа. Завершивши концертну діяльність після перелому шийки стегна в 1975 році (впала зі сцени в Сіднеї), Дітріх усамітнилася в паризькій квартирі та спілкувалася зі світом лише телефоном. «Треба мати сильний характер, щоб жити без коріння, на самоті», – писав про колишню кохану Ремарк.
Прожила Марлен Дітріх 91 рік та померла 6 травня 1992 року. Після смерті велика німкеня повернулася додому: легенду поховали у рідному Берліні, у тому самому кварталі, де почався її довгий і не всім зрозумілий земний шлях.
Фото: uk.wikipedia.org, en.wikipedia.org, last.fm
