Інна Тихонова 
Засновник вчення про біосферу та ноосферу був за родоводом українцем, за світоглядом – космістом, за ідеологією – інтернаціоналістом, за характером – правдошукачем, за діяльністю – мислителем, за значенням – провісником. Учений, до наукових інтересів якого входили мінералогія, кристалографія, метеоритика, радіогеологія, ґрунтознавство, геологія, геохімія, біологія, біогеохімія, палеонтологія, філософія й історія науки, став основоположником нових шкіл та природознавчих галузей, а в історію філософії увійшов як творець закону прогресу через єднання конструктивних дій та ідей людства. У відкритій ним сфері розуму автор перспективної концепції про третю фазу розвитку Землі вбачав ресурс для свідомого вдосконалення життя на планеті в інтересах всіх її мешканців і кожного окремо.
Історія роду
Біографія Вернадського почалася в столичному Санкт-Петербурзі, де син економіста і музичної педагогині з’явився на світ 28 лютого (12 березня) 1863 року, але родове дерево майбутнього вченого мало глибокі українські корені. На час народження сина Володимира його батько, дійсний статський радник Іван Васильович Вернадський (у такому самому чині буде у подальшому і Володимир Іванович Вернадський), служив при міністрі внутрішніх справ чиновником з особливих доручень і викладав у Головному педагогічному інституті економіку. А народився очільник родини, як і його друга дружина Ганна Петрівна Костянтинович, у Києві.
Батько Володимира, Іван Васильович, навчався у Київському університеті, де потім очолював кафедру, захистив докторський ступінь і став професором. Фахівець зі статистики та політекономії викладав також російську словесність київським гімназистам, а у подальшому очолював кафедру в Московському університеті. Мати майбутнього вченого і його сестер-близнючок доводилася померлій першій дружині батька двоюрідною сестрою (у першому шлюбі вдівець мав старшого сина Миколу, який багато чому навчив брата Володимира, але сам помер рано, у 22 роки).
По матері родовід виходив із полтавських дворян, що відслідковували своїх предків до козацької старшини. І через батька Володимир Іванович був нащадком представника запорізької козацької старшини, який походив від литовського шляхтича Верни. Згідно родинних переказів, батьківський пращур за часів повстання Богдана Хмельницького і визвольної боротьби українців 1648–1654 років перейшов на бік козаків, а потім був полонений і страчений поляками. Відомо, що Верна встиг стати батьком трьох синів-козаків, які належали до козацько-старшинської верхівки.
Дворянський титул своєму роду вислужив дід Василь Іванович – він був військовим лікарем і після звільнення з французького полону оселився в Києві. Прізвище діда Василя, що мав чин колезького радника, писалося попервах «Вернацький», а при оформленні дворянства він став «Вернадським». Той дід одружився на Катерині Короленко із роду письменника українсько-польського походження Володимира Короленка, що доводився Володимирові Вернадському троюрідним братом.
Батьки Володимира Вернадського
Спроби самопізнання
Через несприятливий клімат Санкт-Петербурга родина Вернадських переїхала 1868 року зі столиці імперії до Харкова – у провідному науковому та культурному центрі тодішньої держави батько отримав посаду очільника банку. Тож сім чи вісім дитячих років майбутній науковець Володимир Вернадський прожив в Україні. Малим хлопчиною він часто бував у Києві, де на Липках до кінця життя мешкала його бабуся по матері Віра Мартинівна Костянтинович.
Навідував гімназист Володимир Вернадський і численних родичів на співучій Полтавщині. Відтоді він назавжди полюбить чудові українські пісні, що їх так майстерно виконувала його вокально обдарована мати (вона мала голос меццо-сопрано). А ще там відбулося захоплююче знайомство з дядьком Євграфом Короленком, що виявився напрочуд оригінальною людиною: ентузіаст був щиро захоплений вивченням Всесвіту і привернув до Космосу дитячу увагу свого зацікавленого племінника.
А у Харкові майбутній науковець з енциклопедичними знаннями три роки навчався у 1-й Харківській чоловічій гімназії, про що нагадує відповідна меморіальна табличка на історичній будівлі. На той час старший на 11 років брат Микола вступив до Харківського університету і встиг поділитися з Володимиром не лише математичними знаннями, а й інтересом до літературної творчості, самопізнання та духовності. Під впливом такого наставника Володимир привчився вести щоденник, що на все подальше життя став для нього засобом аналізу та самовдосконалення.
З особистих нотаток Володимира Вернадського дослідники багато чого дізналися про його складний внутрішній світ, глибинні переконання, сумніви та протиріччя. А з дитячих записів у щоденнику стало відомо, що майбутній учений успадкував лунатизм і змушував себе зусиллями волі контролювати свідомість, щоб позбутися лякливих приступів галюцинацій, коли у реалістичних мареннях він міг спілкуватися з померлими людьми. Пізніше Вернадський шкодував про цілеспрямоване придушення унікального дару.
Володимир Вернадський, гімназист Першої Петербурзької гімназії, 1878 р.
Між двома берегами
Надалі науковець поєднає мертвих і живих в одній із своїх філософських теорій. А поки що, у 1876 році, Вернадському належало продовжити навчання в Петербурзькій класичній гімназії, куди він пішов у четвертий клас. Коли під час закордонної поїздки, що передувала зворотному переїзду з Харкова до Петербургу, син із батьком довідалися у Мілані із російського видання соціалістичного спрямування про царський циркуляр щодо заборони друку книжок українською мовою, та вражаюча новина не могла їх не обурити.
Батько прищепив синові симпатії до українського руху. Особисте знайомство з землею прадідів сформувало у юнака сердечну прихильність до рідного по крові народу. 29 березня 1878 року 15-річний Володимир написав у щоденнику про свої враження від утисків українців: «Драгоманову не дозволили видавати українську газету навіть в Австрії. На канікулах візьмуся за вивчення української мови». У 17 років юнак написав у Петербурзі свого першого вірша «Україно, рідна моя сторона».
Вернадський самотужки вивчив українську та польську мови (в цілому знав їх 15), щоб мати змогу прочитати українські книжки і більше дізнатися про історію своєї Батьківщини. Із забороненими текстами молодий Вернадський знайомився, зокрема, з розрізнених номерів «Основи» у батьківській бібліотеці, з букіністичних знахідок та друкованих надходжень із-за кордону. А ще допитливий юнак докладно розпитував батька про тогочасних українських письменників, яких Іван Васильович знав особисто.
Тож Володимир Вернадський орієнтувався у поглядах Тараса Шевченка, Григорія Квітки-Основ’яненка, Пантелеймона Куліша, Михайла Максимовича, Миколи Костомарова. Закінчивши з восьмим результатом гімназію (потрапити до першої десятки у його сильному випуску дійсно змогли лише найкращі учні), впевнений у власних знаннях випускник вступив на природниче відділення фізико-математичного факультету Імператорського Санкт-Петербурзького університету.
Лідери «Союзу визволення» І. І. Петрункевич , В. І. Вернадський та Д. І. Шаховський
Науковий злет
Фахові дисципліни Володимирові Вернадському викладали блискучі науковці: серед його вчителів були, наприклад, хімік Дмитро Менделєєв і ботанік Андрій Бекетов. За спогадами очевидців, Вернадський був пасіонарною особистістю, вирізнявся активною громадянською позицією, брав участь не лише в наукових конгресах і дослідницьких експедиціях, а й в усіляких заходах протесту. За появу на студентському сході якось навіть затримувався поліцією.
З молодості Володимир успішно поєднував наукову діяльність із роботою на виборних та громадських посадах (зокрема, у студентстві був головою Центральної ради об’єднаних земляцтв). А в майбутній викладацькій діяльності автор курсів лекцій та підручників з мінералогії, кристалографії та історії природознавства не боявся підтримувати колег, які потрапляли в опалу з політичних мотивів – на їхнє звільнення він реагував власною відставкою з міркувань солідарності і не боявся критикувати владу за втручання в автономію університетської діяльності, яку вважав умовою розвитку науки.
Вернадський серед звільнених професорів
Навіть дружину (так само зі старовинного українського роду, її родичі жили у Києві) Володимир Вернадський знайшов у народницькому гуртку. Зі своєю довічною соратницею Наталією Старицькою науковець проживе, за його висловом, «душа в душу і думкою в думку» 56 років – до її смерті і майже до власної також. Невдовзі після втрати дружини його здолає інсульт, і він помре 6 січня 1945 року, так і не отримавши дозволу поїхати до дітей у США. У 1887 році у подружжя народився син Георгій (майбутній професор російської історії Єльського університету), а 1898 року – донька Ніна (теж виїхала до Америки, де працювала психіатром).
Родина Володимира Вернадського (зліва направо) Георгій Вернадський (стоїть), Ніна Вернадська,
Наталія Вернадська, Володимир Вернадський, Ніна Вернадська-Толь
Свого часу Вернадський об’їздив з науковою метою багато країн. Готуватися до професорського звання університет відрядив молодого науковця до Італії, Франції та Німеччини. Він успішно захистив докторську дисертацію з мінералогії, став професором Московського університету й академіком Імператорської Санкт-Петербурзької академії наук. Двічі ученого обирали від Академії наук та університетів до державного законодавчого органу, вчергове відряджали до Франції, Великої Британії, Італії, Німеччини та Швейцарії.
«Упертий українець, собі на думці»
Так висловилася колись про Вернадського одна з колег, незадоволена його протестами проти урядової політики. Активність ученого у відстоюванні власної позиції бентежила й урядові органи, що давно вже збирали про нього агентурні повідомлення. Перебіг наступних революційних подій виявився мотивацією до роботи громадського діяча у Тимчасовому уряді. А після жовтневого перевороту 1917 року Вернадський підписав звернення про «кінець пануванню насильників», що його «буде покладено повсталим народом».
Та своєму щоденнику 1917 року Вернадський довіряв менш оптимістичні думки. «Сумно і тривожно за майбутнє, адже укорінений у простому народі більшовицький рух не вірить інтелігенції», – відверто писав учений, який прийняв рішення переїхати до Полтави. А коли було проголошено Українську народну державу, його запросили до Києва очолити Комісію з організації Української академії наук. Робити це довелося, за тогочасним висловом історика й одного з лідерів українського національного руху Михайла Грушевського, що був обраний головою Української Центральної Ради, в умовах «браку науковців-українців за межами українознавства».
Коли підбивають підсумок, що зробив Володимир Вернадський для України, то не завжди беруть до уваги складні історичні реалії, в яких йому довелося служити науці. Зокрема, організаторові не було де взяти тоді кадри для Української академії наук, якщо не в Москві. Такий стан справ не міг бути іншим в умовах концентрації інтелектуальних еліт у столиці, але подібною є ситуація, мабуть, у всіх імперіях. Однак ученому вдалося переконати приїхати до Києва понад два десятки провідних науковців. Вернадський зробив свою справу попри те, що влада у Києві в наступні два роки постійно змінювалася, а очолювана ним Українська академія наук все одно вистояла.
Всупереч несприятливим політичним подіям, науковець, організатор і громадський діяч продовжив розвиток УАН і створив при ній Національну бібліотеку України (вона зараз носить його ім’я). Біографія Вернадського писалася в епоху змін суспільного ладу, руйнування імперії і народження у повоєнних муках нової держави. Інтелігент у кількох поколіннях виступав за «м’яку» українізацію: його незгоду, як і колись, викликало будь-яке насилля у делікатному мовному питанні. Визнаючи необхідність безперешкодного розвитку української мови, освіти та культури, вчений широкого кругозору не поділяв ідей щодо повного відокремлення України, бо косміст бачив більший потенціал для розвитку в спільноті.
Врятований власним студентом
Після захоплення у 1919 році Києва більшовиками вчений захворів на тиф і переїхав на лікування до Криму, де у 1920 році був обраний ректором Таврійського університету. Та влада визнала перебування Вернадського в Криму неприпустимим. Учений повернувся у 1921 році до Петрограда. Влада за ним невпинно стежила і зрештою заарештувала за звинуваченням у шпигунстві. З камери попереднього ув’язнення Петроградської надзвичайної комісії на волю, напевно, не виходили, й арештант Вернадський дуже здивував охоронців, коли йому це вдалося.
Серед цікавих фактів про Вернадського – дивне спасіння, завдяки наркому охорони здоров’я. Учні Вернадського займали керівні посади у двох десятках університетів, інститутів та вищих курсів країни, і один із них виявився у слушний час на належному місці. Заступництво колишнього студента Миколи Семашка насправді врятувало вченому життя. Напевно, воно йому було потрібне, щоб зробити свої найголовніші відкриття. На Вернадського чекало попереду ще багато роботи, яка підтримувала його науковий оптимізм.
У 1921 році Володимира Івановича призначили директором Радієвого інституту в Ленінграді (очолював його до 1939 року) і на кілька років відрядили до Франції, де він у 1922–1926 роках на запрошення Сорбонни читав лекції з геохімії. Учений розповідав, зокрема, про виявлені ним закономірності природних ядерних перетворень у земній речовині та геологічних процесах. Після повернення до Ленінграда науковець видав 1926 року монографії про геохімію та біосферу. Вернадський організував в Академії наук СРСР відділ живої речовини і очолив комісію з вивчення важкої води.
Переїхавши 1935 року до Москви, Володимир Іванович досліджував проблему «життя в космосі». А свою останню наукову працю 1944 року він присвятив сфері розуму. Вчення Володимира Вернадського про ноосферу базується на ідеї гармонійного включення людської діяльності у біогенний колообіг речовин на планеті. Так само, як біосферу утворює взаємодія всіх організмів на Землі, ноосферу складають усі розуми у своїй взаємодії. Тобто довкілля, на думку вченого, є відображенням взаємозв’язку природи з історією людства. Про це – його власний світогляд, кілька книг, понад 470 наукових праць і щира переконаність у цитаті на найвищій національній купюрі з портретом Володимира Вернадського: «Я вірю у величне майбутнє України!».
Фото: wikipedia.org
