Сергій Гулюк 
Народився поміж рядків
«От знайдибіда, авантюрист шмаркатий! Ванько-о-о! Вилазь зараз же! Бо такого втру маку – тиждень чухатимешся! Вилазь, чуєш!».
Не уривок, а пісня якась, де кожне слово – смачне, і від того – безцінне. Так починається знаменита трилогія українського письменника Всеволода Нестайка «Тореадори з Васюківки», яка стала класикою дитячої літератури не лише на вітчизняних просторах, а й за кордоном. Відкривши цю книгу на будь-якій сторінці і починаючи читати з будь-якого місця, немов втілюєш вже хрестоматійну метафору про те, що напиваєшся чистої джерельної води з сільського колодязя. А ще це теплий добрий гумор, присутній буквально з першого епізоду, коли юні герої намагаються провести у рідному селі метро «як у Києві» – і не можна мимоволі не посміхатися аж до останньої сторінки. Тому, висловлюючись вже сучасною мовою, контент Нестайка «на ура» сприймається також й дорослою аудиторією. Як точно зазначив письменник Андрій Любка, «його книжки читали люди від 4 до 104 років».
«У дитинстві я був руденький, худенький і маленький – чи не найменший у першому класі. І страшенно хотів якнайшвидше вирости», – писав автор у передмові до «Тореадорів», свого найвідомішого твору. «Швидше вирости я хотів ще й тому, що дитинство моє, на жаль, було не дуже безхмарним і щасливим. Тато мій, колишній «січовий стрілець», 1933 року був заарештований і загинув. З трьох рочків пізнав я, що таке доля безбатченка, де чи не єдиною втіхою були книжки», – продовжував він.
Родинна легенда Нестайків розповідає про те, що мати письменника Марія Довганюк народила його у перерві між читанням творів Ремарка. Вона розповідала, що акушер їй сказав: «Мадам, у вас, здається, з’явився письменник». Сам Нестайко часто жартував, що народився між рядків. Сталося це у Бердичеві, на Житомирщині. Та, рятуючись від голоду, мамі з маленькою дитиною довелося переїхати до Києва, до своєї сестри. Там їх і застала війна, коли Всеволодові виповнилося 11 років, саме у цей момент він відчув себе дорослим. «Пам’ятаючи своє невеселе дитинство, я намагався писати якомога веселіше», – згадував письменник.
Київські маршрути у творах Нестайка – окрема сторінка його творчості. За багатьма уривками можна вивчати столичну географію або відновлювати у спогадах ті місця та пам’ятки, яких вже немає. «Мати взяла мене й мою сестру, і ми переїхали в Київ, на вулицю Жилянську, 120, до материної рідної сестри Віри Іванівни. Так я став киянином і відтоді нікуди не виїжджав, навіть окупацію провів у Києві», – згадував письменник. Більшу частину життя він прожив на вулиці Шовковичній і улюбленим районом міста вважав Печерськ. Збірка оповідань 1957 року отримала назву «Це було в Києві».
«Мільйон чоловік – всі голі і не торгують»
«Гарне місто Київ! Гарніше від Пирятина, від Крижополя, від Жмеринки – від усіх міст, які я бачив. Столиця!», – це розповідає піонер Павлуша Завгородній, який разом зі своїм найкращим другом та соратником по різноманітних витівках Явою Ренем стали героями трилогії «Тореадори з Васюківки». Непосидючі школярі з провінції у 1960-х потрапляють у столицю і від першої особи коментують та описують побачене: «Ох і смачне ж морозиво в Києві, ох і смачне!». Вони пересуваються громадським транспортом, гуляють квітучим центром, потрапляють на футбол на Республіканський стадіон і на центральний пляж на Трухановому острові у золоті його часи аншлагів, коли у Дніпрі ще можна було без побоювань купатися, а знайти вільне місце на березі було справжньою проблемою.
«Я не можу собі точно уявити, що таке мільйон чоловік. Але вже якщо уявляти, то, мабуть, потрібно згадати київський пляж. Це було схоже на якийсь гігантський базар. Тільки хіба що всі голі і не торгують. Половина людей лежить голяка мовчки, без руху, заплющивши очі, як мертві. Лише по тому, як колишуться їх животи, можна зрозуміти, що вони ще живі, ще дихають. Інша половина безперервно щось їсть – жує, ковтає, чавкає, п’є молоко з трикутних пакетів, пиво і лимонад із пляшок».
Дотепно зафіксовані письменником тут і знамениті київські «качкИ», якщо вже легендарні тренажери-«качалки» у Гідропарку з’явилися ближче до 1970-х, то «геркулеси» – радянські прихильники фітнесу, розгулювали пляжами значно раніше.
«Ходять, хизуючись, раз у раз напружуючи м’язи і груди колесом виставляючи. І в кожного на руці номерок на резинці від гардероба, ніби всі «геркулеси» кимось пронумеровані.
— Здорово, Гарік!
— Привіт, Шурик!
— Чао, Марік!
Ці «геркулеси» один з одним вітаються, не зупиняючись і не повертаючи голови, щоб не втратити стрункість фігури».
Київ, який став письменнику рідним, він описує у багатьох своїх творах. «І хоч би де мені доводилось побувати, хай навіть у найцікавішій подорожі, коли я повертаюсь до Києва, серце у мене б’ється від радісного хвилювання зустрічі з рідним містом», – писав автор. Або ось особиста несподіванка: читаєш, приміром, уривок з повісті «Помста» і знаходиш цікавий опис району, де мешкаєш, де вулиця Дмитрівська зветься Менжинського, а Золотоустівська – Володарського. А річку Либідь вже тоді називали канавою.
«Взимку Річна перетворюється на ковзанку. Не тільки ми, а й хлопці з вулиць Менжинського, Володарського, Повітрофлотського шосе приходять сюди кататися на санках. Двірники давно примирилися з цим і посипають піском тільки тротуари, а бруківку не зачіпають. І в зимові вечори, коли засвічуються ліхтарі і, розгойдуючись на вітрі, розсипають навкруги сліпучі іскри снігу, на нашій вулиці народу – як на Хрещатику».
Піонери потрапили під заборону
Вулиці Дегтярівська, Пушкінська, а потім і Мельникова – ще декілька знакових адрес у житті Всеволода Нестайка. У 1954 році його творча біографія почалася у популярному дитячому журналі «Барвінок», редакція якого розміщувалася неподалік Лук’янівки. Як згадувала одна з редакторок видання, у тодішньому «офісі» намагалися працювати, коли Нестайко був відсутній у приміщенні, бо щойно він з’являвся у редакції – стіни починали здригатися від сміху: письменник постійно жартував і навіть розповідав політичні анекдоти. Цікаво, що сам журнал «Барвінок», який тримала у руках, певно, кожна українська дитина, проіснував понад 90 років, і у 2019 році, вже за нинішньої влади, припинив своє існування.
Кожен, кому у радянському дитинстві, окрім іграшок, доводилося тримати в руках ще й книжки, має пам’ятати цей логотип чи емблему, як правильніше було б сказати – дівчинка у віночку на голові з розкритою книгою, а над нею напис «Веселка». Популярне видавництво дитячої літератури, завдяки якому побачили світ багато яскраво ілюстрованих видань вітчизняних та закордонних авторів – ще одна київська адреса Нестайка. У 1959 році там вийшла одна з перших книжок письменника «В країні Сонячних зайчиків». Спочатку разом з видавництвом «Молодь» дитячі письменники та видавці працювали на Пушкінській, а у 1982 році на честь святкування 1500-річчя Києва переїхали у новий простір на Мельникова (нині – Юрія Іллєнка), де, до речі, й досі розміщене видавництво. Нестайко працював у «Веселці» протягом тридцяти років.
Трилогія «Тореадори з Васюківки», що включає повісті «Пригоди Робінзона Кукурузо», «Незнайомець з тринадцятої квартири» та «Таємниця трьох невідомих» була перевидана 32 рази, у 1979 році цей твір внесли до Особливого почесного переліку Ганса Крістіана Андерсона (в рамках Міжнародної премії, яку вручають за видатний внесок у дитячу літературу найкращим письменникам та художникам-ілюстраторам дитячої книги).
У 1965 році одне з двох оповідань трилогії екранізувала Харківська студія телебачення, вийшов півгодинний короткометражний фільм. Слід зазначити, що екранізація виявилася досить непоганою, але тоді до показу вона була заборонена, як стверджують, навіть з ідеологічних причин – піонери у цій стрічці були зовсім не «прімєри» для наслідування, якісь малі українські бешкетники, «хуліганьйо», майбутні диверсанти – так вирішили десь наверху. Сьогодні завдяки YouTube її можна переглянути.
Цікаво й те, що попри заборону у СРСР ця стрічка здобувала призи на міжнародних кінофестивалях, зокрема на фестивалі у Австралії у 1969 році. На кіностудії імені О. Довженка у 1984 році екранізували й інший твір Нестайка – повість «Одиниця з обманом».
У творах Нестайка багато автобіографічного, багато сюжетів для своїх творів письменник брав зі свого життя – у дитинстві його дражнили «Рижий їжачок», це прізвисько він зберіг у книзі «Чарівні окуляри». Персонажі дитячого автора колоритніші один за одного: Кося Вухань та Коля Колючка, Вітька Магеллан, Вітя Зайчик та інші. Цікаво, що під час похорону письменника у серпні 2014 року сотні киян взяли з собою на Байкове кладовище дзеркальця, аби провести автора у останню путь сонячними зайчиками.
У тій самій передмові до «Тореадорів» Всеволод Нестайко писав: «А вам, дорогі мої читачі, хочу сказати – не поспішайте, як я колись, швидше виростати. Бо дитячі роки неповторні».
Фото: ЦДАМЛМ України, wikipedia.org
