Сергій Гулюк 
Участь українських футболістів у головному світовому турнірі умовно можна розділити на три епохи: «до Лобановського», «мексикансько-італійську з Лобановським», і, власне, «українську», коли збірна вже грала під національним прапором, та під супроводом Олега Блохіна. Але давайте по порядку.
Пригоди українців на батьківщині «Бітлз»: дефіцит медалей та хабар від Кім Ір Сена
Історично склалося, що найкращим досягненням футболістів, які мешкали на радянському просторі, було четверте місце збірної СРСР на Чемпіонаті Світу у Англії у 1966 році. Попри те, що це був знаковий для вітчизняного футболу рік – київське «Динамо» вперше у своїй історії виграло золоті медалі у першості Союзу – киян до складу збірної взяли не так багато. Серед іменитих динамівців на ідеально налаштовані британські газони зокрема виходили Йожеф Сабо, Леонід Островський, Віктор Сєрєбряніков, а нападник киян Валерій Поркуян забив на тому чемпіонаті навіть чотири м’ячі.
Збірна СРСР зразка 1966 року. Фото: lev-yashin.blogspot.com
І ось саме з Поркуяном того року трапилася негарна, і, мабуть, типово радянська історія: за правилами 1966 року, які нині вже не існують, команда, яка вигравала матч за третє місце, отримувала срібні медалі, а яка програвала – бронзові. Збірна Союзу на стадіоні «Уемблі» програла той матч сильній команді Португалії на чолі з Ейсебіо з рахунком 1:2, посіла четверте місце, і радянським футболістам належало вручити бронзові нагороди. Та раптом виявилося, що на усю команду було виділено лише 11 медалей з 20 заявлених гравців, і чомусь саме українець Поркуян, який забив найбільше голів, і завдяки якому не в останню чергу команда ці медалі завоювала, «бронзою» був обділений.
Це викликало подив не лише у самого футболіста, а й у вболівальників, які, за законами тодішньої комунікації, почали писати листи обурення до радянської преси. За тими ж законами, вболівальникам через газету «Советский Спорт» відповіли: «таким є рішення команди і тренера», що людською мовою перекладалось «не суйте свого носа куди не слід».
На тому ж чемпіонаті брала участь збірна КНДР. За нинішніми мірками таке уявити важко, особливо після того, як декілька років тому телебачення Північної Кореї повідомило своїм громадянам маячню, що нібито їхня збірна виграла світову першість. А тоді реальні північнокорейські футболісти ще й потрапили до однієї групи з командою СРСР (яка, до речі, їх обіграла з рахунком 3:0). За спогадами очевидців, поводилися вони вкрай дивно: уся делегація була ізольована від сторонніх на власній закритій базі, над якою було піднято національний прапор країни. А між тренуваннями корейські футболісти одягали кітелі, як у їхнього тодішнього вождя.
Але найцікавіший випадок стався напередодні матчу СРСР – Чилі. Поточна ситуація складалася таким чином: якщо наші вигравали б, це дозволяло б північним корейцям виходити у наступний етап турніру. Згадують, що напередодні матчу представники команди приїхали на базу нашої збірної і дуже благали, аби «радянські друзі» обіграли чилійців. У якості винагороди корейці пропонували… повне зібрання творів Кім Ір Сена для кожного гравця збірної. Власне, команда Союзу і без цього привабливого презенту обіграла чилійців – 2:1.
Валерій Поркуян. Фото: fcdynamo.com
До речі, той самий Поркуян, з яким так негарно обійшлося керівництво збірної, знову виручив команду на наступному Чемпіонаті Світу у Мексиці, у 1970 році. Вдало стартувавши у груповому турнірі, збірна Союзу врешті отримала абсолютно однакову кількість очок з господарями турніру – мексиканцями, а також однакову кількість забитих та пропущених м’ячів. Тому все мав вирішувати звичайний жереб. Той, хто витягував номер «1» потрапляв на збірну Уругваю, а команда з номером «2» – на збірну Італії, яка вважалася більш сильною. Звісно, футболісти Союзу бажали би потрапити на Уругвай, і тягти жереб відправили саме нападника Валерія Поркуяна, який на той момент з київського «Динамо» перейшов до одеського «Чорноморця». І він свою місію виконав чудово, витягши необхідний перший номер. Згадують, що щасливчика зустріли у команді з тріумфом, а тому ще більший подив викликає той факт, що Поркуян не зіграв на турнірі жодного матчу, знову ж таки із загадкових і невідомих загалу тренерських міркувань. А уругвайців наші так і не здолали, програвши у чвертьфіналі у додатковий час 0:1.
Епоха Лобановського: дванадцять динамівців у сомбреро та гіркий бельгійський шоколад
Початком «ери Лобановського» умовно можна назвати 1982 рік, коли збірна СРСР через дванадцять років перерви поїхала на Чемпіонат Світу до Іспанії. Керувати збірною призначили інтернаціональне тріо: росіянина Костянтина Бєскова у якості головного тренера, а також українця Валерія Лобановського та грузина Нодарі Ахалкаці.
Але попри зрозуміле партійне бажання створити такий собі «тренерський інтернаціонал», усі троє наставників штабу збірної мали різні футбольні погляди, що часом призводило до суперечок і зрештою відобразилось на результаті. Хоча почали чемпіонат радянські футболісти досить непогано: вже у першому матчі з однією з найсильніших команд світу – Бразилією – українець Андрій Баль забив гол-красень з тридцятиметрової відстані. І хоча той матч команда зрештою програла, в цілому вони пройшли групу, і подальша доля збірної Союзу на турнірі мала вирішуватися у матчі з Польщею. Тоді радянським гравцям необхідно було тільки вигравати, і цього не сталося, матч завершився нульовою нічиєю, що означало за фактом поразку, і фактично – тренерським провалом. Багато нарікань тоді було на адресу саме інтернаціонального тренерського штабу, який порівнювали з героями байки Крилова – лебедем, раком, та щукою.
Валерій Лобановський в Ейндховені у 1975 році разом із керівником ПСВ Беном ван Гельде. Фото: wikipedia.org
Апогеєм та справжнім тріумфом українського футболу на світовій арені, безумовно, став 1986 рік. Тоді радянська збірна завоювала путівку на світовий чемпіонат у Мексиці, але під супроводом ще одного росіянина Едуарда Малофеєва, який жив у Мінську і тренував місцеве «Динамо». Та за декілька тижнів до мексиканського чемпіонату, після того, як збірна Союзу продемонструвала невиразну гру у контрольних матчах, головним тренером команди раптом призначають Валерія Лобановського, та ще й наказують швидко сформувати команду, аби продемонструвати на світовій першості достойний результат. Український тренер включає до складу команди… 12 гравців київського «Динамо» (плюс чотирьох гравців дніпропетровського «Дніпра»), що за мірками тодішнього «інтернаціонального» футболу було безпрецедентним випадком. Таке раптове тренерське призначення і «карт-бланш» Лобановського мали сенс: навесні 1986 року команда «Динамо» (Київ) блискуче виграла один з найпрестижніших європейських турнірів – Кубок Кубків і була у цей момент на піку своєї форми. Прізвища Чанов, Дем’яненко, Рац, Бєланов та інші повторювали та знали значно краще за тодішніх членів Політбюро.
Зіркова збірна Союзу у 1986 році, більшість гравців – українці. Фото: ua-football.com
Початок Чемпіонату дійсно був справжнім святом для вболівальників: нашвидкоруч зібрана збірна зі старту розгромила угорців 6:0, потім зіграла на рівних з французами 1:1 та обіграла канадців 2:0. А потім сталося те, про що свідки та ті, хто спостерігав той матч по телевізору, згадують і через багато років. Мова про поєдинок 1/8 фіналу, де збірна СРСР зустрічалася з командою Бельгії. За усіма обставинами і за власним потенціалом радянська команда мала усі шанси стати, якщо не призером першості, то хоча б дійти до півфіналу.
І ніби починалося тоді усе добре: українець Ігор Бєланов відкрив рахунок (загалом він заб’є у цьому матчі три голи і того ж року отримає «Золотий М’яч» як кращий футболіст Європи), а далі бельгійці забили два м’ячі, які не просто підкосили дух нашої команди, а й тепер, через багато років, викликають багато суперечок і запитань. Формально вони були забиті з офсайду (положення поза грою), тобто з порушенням правил. Але чи то неузгодженість суддівської бригади на чолі зі шведом Фредріксоном, чи то розгубленість наших гравців, які замість продовження боротьби зупинилися і дивилися на арбітра, призвели до поразки з рахунком 3:4. Це була одна з найбільших футбольних драм радянського футболу.
Володар «Золотого М’яча-1986» Ігор Бєланов. Фото: dynamo.kiev.ua
На що здатна команда Лобановського було продемонстровано через два роки на Чемпіонаті Європи у Німеччині, де збірна СРСР виступила блискуче та завоювала срібні медалі. Але італійський Чемпіонат Світу 1990 року, який став останнім для команди Союзу, бо через рік така країна перестала існувати, був напрочуд невдалим. Попри те, що її кістяк теж складали українці, це вже не була та злагоджена збірна однодумців, якою її бачили чотири роки тому. Користуючись змінами у країні, багато гравців підписали контракти з іноземними клубами, що, за свідченням деяких футболістів, не дуже подобалось Лобановському. Сам Валерій Васильович по закінченню першості планував їхати працювати до Об’єднаних Арабських Еміратів, і, можливо, незадовільний психологічний стан збірної та загальні непорозуміння призвели до того, що зрештою команда СРСР посіла останнє місце у групі.
Під керівництвом Валерія Лобановського грали Андрій Шевченко, Олег Блохін та Ігор Бєланов. Фото: Football.ua
Німеччина-2006: лисий Блохін, нервові швейцарці та Шовковський – герой
Поки що єдиним Мундіалем, де вдалося зіграти національній збірній України, був Чемпіонат Світу 2006 року у Німеччині. Щоправда, із самого початку команду під керівництвом Олега Блохіна було відправлено у такий собі нокаут – у першому ж матчі ми отримали розгромну поразку від Іспанії з рахунком 0:4. Але вже у наступному матчі із Саудівською Аравією баланс було відновлено з таким самим рахунком 4:0. Мінімально обігравши збірну Тунісу, українці вийшли у наступний етап турніру, де на них чекала команда Швейцарії.
Олег Блохін під час Чемпіонату Світу 2006 року. Фото: Eurosport
Майже усі, окрім іспанців, суперники нашої збірної вважалися «прохідними», і у той час у пресі та на телебаченні часто лунала думка про те, що Олег Блохін – дуже «фартовий». Власне, сам Олег Володимирович, який нещодавно відзначив 70-річний ювілей, ніколи цього не заперечував. Напередодні матчу зі швейцарцями українські вболівальники розмістили на трибунах банер: «Хочет вся наша страна видеть лысым Блохина». А все тому, що після вдалого старту дебютантів світової першості та виходу у наступний етап було багато розмов про те, чи здатна збірна України дійти до фіналу. На що Блохін у притаманній йому іронічній манері заявив, мовляв, якщо українці це зроблять, та переможуть у фіналі, він поголиться налисо.
Збірна України після перемоги над швейцарцями. Фото: Eurosport
Жарти жартами, але 26 червня 2006 року забрало багато нервових клітин як в українських громадян, так і у наставника збірної. 120 хвилин драматичного двобою так і не виявили переможця, і далі настало видовище не для слабаків – післяматчева серія пенальті. Свій емоційний стан Олег Блохін потім описав словами «усередині все вигоріло вщент». Серію одинадцятиметрових він не став дивитися, а на емоціях вирушив до роздягальні. І хтось, можливо, подумки йому позаздрив після того, як вже першим ударом володар «Золотого М’яча-2004» Андрій Шевченко не забив пенальті. Та справжнім героєм того поєдинку став голкіпер збірної України Олександр Шовковський, який відбив два м’ячі швейцарців, що дозволило зрештою нам перемогти та вперше у історії вітчизняного футболу дістатися 1/4 фіналу.
І цей результат поки що залишається найвищим досягненням української національної команди, бо у чвертьфіналі їй дісталися сильні італійці, яким ми поступилися 0:3. Критикувати українських футболістів можна скільки завгодно, але факт залишається фактом – збірна України тоді посіла своє місце серед восьми найкращих команд світу.
І ми віримо, що ця позиція у майбутньому значно покращиться: після того, як ми подолаємо ворога на полі бою, у нашої країни буде ще багато спортивних досягнень і перемог!
Фото на заставці: www.ua-football.com
