Інна Тихонова 
О. Генрі з властивим йому гумором повчав: «Мистецтво оповідача полягає в тому, щоб приховувати все, про що людям кортить дізнатися, поки не будуть викладені ваші заповітні погляди на сторонні речі, які того не стосуються». Епіграфами до розповіді про цього американського письменника можуть стати його власні «заповітні думки»: «Доля жбурляє тебе з боку в бік, як шматок пробки у вині, відкоркованому офіціантом, якому ти не дав чайових», «Життя – це те, що ми найбільше цінуємо і найменше бережемо», «Справа не в обраній дорозі, а у внутрішній потребі в такому виборі».
Сирітство та сухоти
Новий мешканець Північної Кароліни Вільям Сідні Портер народився 11 вересня 1862 року у місті Грінсборо. У три рочки син лікаря залишився без матері: її забрав туберкульоз. Батько з малюком перебрався до своєї рідні. У батьковому роді були англійські та голландські колоністи, а дядько майбутнього письменника саме на той час став губернатором штату. Хлопчика виховувала тітка, яка була власницею приватної школи, тому багато уваги приділяла його освіті. Успішно закінчивши у 1876 році середню школу Евеліни Марії Портер, Вільям продовжив навчання у вищій школі Lindsey Street High School.
З 15 років тітка оформила над вихованцем опікунство, а з 16 років хлопець освоїв свою першу професію. У 1879 році Портер став бухгалтером, а через рік, у 19 років, отримав ліцензію фармацевта. Продаючи ліки в аптеці свого дядька, здібний юнак ще й встигав розвивати у собі талант художника – малював шаржі на відвідувачів. Але після прояву симптомів материнської хвороби довелося роботу залишити. З метою зміни клімату Вільям поїхав у супроводі знайомого з батьком доктора Джеймса Холла на ранчо його сина до Техасу. На фермі в південному штаті Портер потихеньку позбавився надривного кашлю, проводячи багато часу на свіжому повітрі.
Хлопець пас вівці, готував їжу для ковбоїв, доставляв пошту, доглядав тварин і піклувався про дітей, а також багато читав і навчався іноземних мов у спілкуванні з іспанськими та німецькими емігрантами. Коли дозволило здоров’я, Вільям вирушив із власником ранчо Річардом Холлом до міста Остін. Енергії молодому холостякові вистачало на все: він мав роботу (працював фармацевтом, банківським касиром, креслярем і журналістом), створював свої перші літературні твори, брав участь у вокальному і драматичному гуртках, грав на гітарі та мандоліні, співав у церковному хорі, мав вдачу гострослова і душі товариства.
Між замком і судом
Тоді ж Портер зустрів 17-річну красуню Есоль Естес – на думку біографів, це сталося 2 березня 1885 року на закладці наріжного каменю техаського Капітолію. Обранниця письменника теж страждала на туберкульоз. Ця обставина спричинила те, що мати дівчини заборонила Вільяму зустрічатися з її нещасною дочкою. Але кого вона намагалася зупинити? Портер мав свій план дій, і він його реалізував: 1 липня 1887 року закохана пара втекла від усіх, щоб одружитися у вітальні будинку преподобного пастора пресвітеріанської церкви, прихожанкою якої була Естес.
Молодята продовжували разом виступати в самодіяльних колективах, і дружина заохочувала чоловіка до письменницької діяльності. У 1888 році через кілька годин після народження помер їхній первісток. Але невдовзі після втрати сина Есоль знову завагітніла і вже наступного року народила доньку Маргарет. Утримувати родину Вільямові не було важко. Коли його друг Річард Холл (той самий, із ранчо) став комісаром штату Техас, він запропонував приятелеві прибуткову посаду кресляра-картографа в Головному земельному управлінні Техасу. Така робота винагороджувалася в 1887 році щомісячною платнею $100, а будівля, в яку Портер ходив на службу, нагадувала замок.
О. Генрі з дружиною Атоль та донькою Маргарет
Друг Річард, між тим, у 1890 році балотувався на посаду губернатора, але доля йому не всміхнулася. Наступного дня після представлення нового начальника, у січні 1891 року, Портер подав у відставку та перейшов на роботу до Першого національного банку Остіна. За таку ж саму зарплатню Вільям влаштувався бухгалтером та касиром. Але той досвід виявився драматичним: у 1894 році рахівника звільнили через велику нестачу грошей. Чи була це службова недбалість або мало місце навмисне розкрадання коштів, надалі розбиратиметься суд. А поки що Вільяма просто позбулися без пред’явлення офіційного звинувачення.
О. Генрі – клерк банку
Від тюрми та суми не зарікайся
Ще паралельно з роботою в банку письменник заснував власний сатиричний тижневик The Rolling Stone, тому йому було куди влаштуватися на повний робочий день. Власник видання не лише писав тексти, а й власноруч малював до своїх оповідань ілюстрації. Те й інше привернуло увагу редактора газети Houston Post. Шеф запропонував талановитому колезі працювати на нього, коли власний проєкт Портеру у 1895 році довелося закрити через нерентабельність (максимальний наклад там був 1500 екземплярів).
Сторінка Houston Post, присвячена пам’яті О. Генрі
Портер переїхав із сім’єю до Г’юстона. Його обов’язком було писати авторську колонку, ідеї для якої він збирав у холі готелю (тактика підслуховування розмов людей завжди допомагала О. Генрі у творчості). Щоправда, платили за це в Houston Post лише $25 на місяць – у 4 рази менше, ніж Вільям отримував до гаманця за кращих часів. Але це було не найбільшою проблемою у його житті. Поки Портер віддавався творчості у Г’юстоні, назрівала буря в Остіні. За підсумками фінансового аудиту Першого національного банку було зафіксовано велику нестачу, і звільненого Портера за федеральним обвинуваченням притягли до відповідальності за розтрату.
Письменника заарештували. Тесть Вільяма вніс заставу, намагаючись захистити батька своєї онуки від в’язниці. До судового засідання Портера залишили на волі, і він нею скористався. На суд обвинувачуваний 7 липня 1896 року не з’явився. Через Новий Орлеан Портер утік до Гондурасу, де прожив півроку в готелі Трухільйо, працюючи над своїм єдиним романом «Королі і капуста». У переліку творів О. Генрі (повне зібрання складає 18 томів) цей літературний шедевр перебуває на найвищому щаблі. Саме в цьому творчому скарбі письменник вигадав понад сто років тому популярний наразі метафоричний термін «бананова республіка».
В’язень №30664
У Латинській Америці письменник спілкувався із сумнозвісним грабіжником поїздів, який потім писатиме книгу про дружбу з О. Генрі. Дослідника життя, який і сам виявився не в ладах із законом, не могла не зацікавити доля такого колоритного нового знайомого як Ел Дженнінгс. Враження від способів виживання людини в країні, де править долар, письменник неодноразово використовував у своїх коротких історіях із пронизливою мораллю.
Улюблені герої письменника – дрібні шахраї, що викликають іронічне співчуття до їхніх невдалих спроб боротися з безпросвітністю життя. А чи можна забути «Дари волхвів» – різдвяну притчу про молоду пару, де дівчина остригає своє довге волосся, щоб подарувати коханому золотий ланцюжок до його кишенькового годинника, а хлопець жертвує тим самим годинником, щоб подарувати коханій набір коштовних гребнів.
У розлуці з дружиною, яка поїхала з дочкою до батьків, Портер на неї терпляче чекав і не припускав, що стан здоров’я не дозволить Есоль приїхати до Гондурасу. Дізнавшись із телеграми, що дружина помирає від сухот, втікач повернувся 23 січня 1897 року в Остін і підкорився правосуддю. Суд виявився гуманним і врахував сімейні обставини для надання відстрочки. Есоль Естес померла за шість місяців, 25 липня 1897 року. О. Генрі жив у самітництві з батьками дружини і лише восени знову наважився писати. У лютому 1898 року його визнали винним у розкраданні $854 і засудили до 5 років ув’язнення.
Відбувати покарання письменника відправили у березні 1898 року до в’язниці у Колумбусі (штат Огайо). В’язень №30664 скорився долі, попри те, що в його справі залишилося чимало нез’ясованого. У банку «кульгала» звітність, а гроші з каси співробітники могли брати без відома касира. З $6000 загальної суми недостачі $5500 повернули власники банку, які свідчили на суді на користь Портера (за нього доброзичливці так само внесли $500). Фармацевтична ліцензія дозволила письменникові працювати в ув’язненні в тюремній лікарні, при якій нічному аптекарю виділили комірчину, де він зміг написати 14 оповідань.
Без щасливого кінця
Саме у в’язниці народився письменницький псевдонім «О. Генрі», який вперше з’явився в 1899 році в журнальній публікації під оповіданням «Різдвяна панчоха Діка-Свистуна». Друг Портера з Нового Орлеана відправляв його твори під тим псевдонімом, щоб видавці не дізналися про погане місце перебування автора. За хорошу поведінку через 3 роки та 4 місяці Портера достроково звільнили. Вийшовши з ув’язнення в липні 1901 року, письменник повернувся до 11-річної дочки Маргарет у Піттсбург (батьки дружини переїхали з онукою після засудження зятя до Пенсільванії). Дівчинці навіть не повідомляли, де весь цей час був її батько: вона вважала, що він у відрядженні.
Після в’язниці розпочався найбільш плідний період у письменницькій кар’єрі О. Генрі. Щоб бути ближчим до видавців, він переїхав у 1902 році до Нью-Йорка, де написав понад 380 оповідань, що увійшли до 10 збірок. Автора проникливих сюжетів про людські цінності критики називають «американським Гоголем», «американським Чеховим» чи «американським Мопассаном», визнаючи його вміння писати з «невластивою американцям душевністю». Але письменник заплатив за такі твори високу ціну. Складна біографія О. Генрі і надалі вимагала від нього особистих жертв. Повторно одружившись у 1907 році на «шкільній любові» Салі (Сара Ліндсі Коулман так само стала письменницею), з якою Портер зустрівся на батьківщині під час поїздки до Північної Кароліни, О. Генрі швидко втратив останнє здоров’я, зловживаючи алкоголем.
О. Генрі та його друга дружина Сара
Нова дружина Портера теж писала новели, але спільне захоплення літературою не сприяло родинному щастю. У 1909 році Салі залишила своє шкільне кохання, і наступного року Вільяма Портера не стало. 47-річний письменник помер 5 червня 1910 року від цирозу печінки, розширення серця й ускладнень діабету. Поруч із батьком на цвинтарі Ріверсайд в Ешвіллі (в рідному штаті Портера Північній Кароліні) похована і його дочка, яка померла в 1927 році внаслідок туберкульозу – хвороби, яка здолала її матір та бабусю і підірвала здоров’я татусеві. Сімейне життя спадкоємиці не задалося, як і її письменницькі спроби. Життєстверджуючого фіналу, що так втішав читачів у його книгах, у самого О. Генрі, на жаль, не вийшло.
Фото з відкритих джерел
