Інна Тихонова 
Арт-терапія – це психологічна корекція, заснована на мистецтві та творчості. Такий вид психотерапії включає два напрями: творче самовираження та сприйняття готових творів мистецтва. Хто придумав цю методику і кому вона може послужити?
Коріння – в експресіонізмі
У спрощеному розумінні під цим методом лікування найчастіше мається на увазі позитивний вплив на психоемоційну сферу образотворчого мистецтва. Джерелом арт-терапії вважається експресіонізм із його інтересом до емоційно-імпульсивного вираження внутрішньої реальності людини. А науково обґрунтованою практикою на стику психології та візуальних мистецтв арт-терапія стала у 1940-ті роки. Нові шляхи діагностики та лікування психічних проблем визначила увага до аутсайдерського мистецтва. Американський психолог Тармо Пасто побачив у малюнках дітей та психічно хворих осіб вираз внутрішніх станів. У цьому полягала відмінність таких плодів творчості від творів кваліфікованих художників, які виражають емоції у межах творчих завдань.
Автором нового терміну, що означає «лікування мистецтвом», став 1938 року художник Адріан Гілл. Описуючи свою роботу з пацієнтами туберкульозних санаторіїв, він зазначив, що творчість як медитативний процес із повним зануренням в іншу реальність сприяла одужанню тих, хто займався малюванням. У США методи арт-терапії були застосовані у психокорекції дітей, вивезених під час Другої світової війни з нацистських таборів. Новий метод узгоджувався з психоаналітичними висновками Зигмунда Фрейда і Карла Густава Юнга, які вважали, що продукт художньої діяльності є виразом неусвідомлюваних психічних процесів людини. Метод передбачає вивчення спонтанних малюнків, виконаних із власної ініціативи автора, та малюнків-експромтів, без підготовки зроблених на прохання психотерапевта. Малювальна терапія застосовується для усунення психологічних травм, кризових станів та конфліктів.
Прояв стану
У цьому методі посередником у комунікації між лікарем та пацієнтом виступає мистецтво. З його допомогою можна на зорових образах досліджувати всі базові почуття й емоції: любов, радість, злість, образу, страх, ненависть та ін. Метою арт-терапії є гармонізація психічного стану через самовираження та самопізнання. Розвиваючи самоконтроль та творчі здібності особистості, лікування мистецтвом підвищує самооцінку, опрацьовує пригнічені емоції, забезпечує соціально прийнятний вихід агресії та інших негативних установок. З погляду психоаналізу, робочим механізмом тут виступає сублімація – заміщення та перерозподіл енергії для досягнення результатів у творчій діяльності (це захисне пристосування психіки, спрямоване на зняття внутрішньої напруги).
Арт-терапія полегшує контакт і дозволяє отримати матеріал для психодіагностики. Від пацієнта та лікаря не вимагаються художні навички: один має виражати себе образотворчими засобами, інший – вміти побачені символи тлумачити. Показаннями для арт-терапії є: низька самооцінка, незадоволеність стосунками, психічна нестійкість, імпульсивність реакцій, знижений настрій, підвищена тривожність, почуття самотності, міжособистісні конфлікти, стрес та фобії. Але якщо цей інструмент корекції підходить дітям з аутизмом чи розладами мови, то в інших ситуаціях (при булімії, анорексії, алкогольній залежності тощо) арт-терапія може бути лише допоміжною практикою. Основним методом лікування вона не стане при залежностях та клінічному діагнозі.
Індикатори почуттів
В арт-терапії задіяні обидві півкулі мозку: права (відповідає за образне мислення) та ліва (абстрактно-логічне). У процесі малювання люди проєктують на зображення бажання, почуття та мрії, перебудовують своє ставлення до різних ситуацій і безболісно стикаються з неприємними образами та травматичним досвідом. Малювання знімає напругу та страх, тому використовується для корекції стресових станів чи неврозів. Змінюючи теми малюнків, психотерапевт домагається перемикання уваги і зосередження на тому, що важливо. Для фахівця інформативними можуть бути і зміст, і засоби вираження: повторення деталей, композиція, розміри, форма, колір та інші індикатори емоційного стану автора малюнка.
При цьому значення кольору трактується залежно від віку та культурного середовища людини. Наприклад, червоний колір у різних культурах викликає асоціації з війною чи життєвою силою і може трактуватися не лише як кров, жорстокість, конфлікт і агресія, а й як відродження, життя, привернення уваги. Помаранчевий колір зазвичай трактується як родючість, задоволення та щастя, хоча в буддизмі він символізує зреченість. Жовтий колір – це символ сонця і тепла, а також обману та хвороби. Зелений (священний колір в ісламі) – розвиток, життя і водночас недосвідченість та незрілість. Синій колір – вірність, довіра, мудрість і так само скепсис та смуток. Білий – чистота, досвід і початок, а також пасивність, безсилля та неміч. Чорний – сила, помірність, надійність, але ще і розпад або бруд.
Види арт-терапії
Окрім живопису, в арт-терапії можна займатися й іншою творчістю. Серед нових напрямків – пісочна терапія (лікування у процесі створення зображень із піску). До терапії мистецтвами належать також скульптуротерапія, танцювальна терапія, драматерапія, музикотерапія тощо. Бувають ігрова терапія, лялькотерапія та бібліотерапія (зокрема, казкотерапія). Засобами арт-терапії можуть бути виконавське мистецтво, архітектура, література, фото чи кіно. Сфера образотворчого мистецтва, що ґрунтується на русі зображень, колись вважалася «найважливішим з мистецтв». Метод лікування через перегляд та створення екранного продукту є відомим як кінотерапія.
Ефект кіно будується не лише на відтворенні об’єктів та подій, а й на їхньому психічному відображенні: спостережливості, концентрації уваги, роботі мислення та перцептивної діяльності глядача, тобто здатності проникати в чужий внутрішній світ, ставити себе на місце іншого, сприймати та інтерпретувати невербальну інформацію. Викликаючи ті чи інші психічні реакції, кіно стає джерелом нового досвіду, задовольняючи позитивні чи негативні очікування. Вплив фільмів полягає у формуванні світогляду і наданні можливості випробувати у психічному процесі те, з чим людина боїться зіткнутися у справжньому житті.
Заміна реальності
Кіно викликає у людей ті ж самі мозкові реакції, що й переживання відповідних ситуацій наяву. Коли ми відчуваємо себе пригніченими, перегляд фільму, що надихає, спроможний поліпшити настрій і відволікти від похмурих думок, адже мозок пов’язує викликані екраном емоції із реальним життям. Перегляд захоплюючих серіалів психологи називають найдоступнішим джерелом дофаміну – негайного задоволення. До цього приємного стану глядач швидко звикає, і «наркотик» викликає залежність: ми прагнемо продовження дії, що викликає позитивний психологічний відгук. Але фільми можуть мати як позитивний, так і негативний вплив на психіку.
Результатами кіносеансу можуть стати радість, ейфорія, катарсис, біль, стресовий синдром та психологічна травма. Дослідження показали: сумні фільми викликають у глядачів емоцію смутку, агресивні сюжети провокують переживання ворожості, а фільми жахів збільшують почуття страху. Але при цьому вченим вдалося виявити причини популярності фільмів жахів. До відповідальних факторів психолог Глен Волтерс відніс напругу (глядачам подобається, коли щось привертає й утримує їхню увагу), релевантність (зачіпання вразливих психологічних аспектів) і нереальність (людина від початку усвідомлює, що перебуває у безпеці). Ці складові хорору роблять із людей, що уникають небезпечних ситуацій у житті, сміливців, що наважуються лоскотати собі нерви.
Гострі відчуття
«Привабливість жаху» психологи пояснюють нашою генетичною пам’яттю. На думку вчених, гострі відчуття людям необхідні, тому що через пригоди, випробування та ризик проходили всі минулі покоління: нашим предкам доводилося битися з хижаками та ворогами. Страх, що його відчуває людина під час перегляду фільмів жахів, витісняє повсякденні тривожні переживання, полегшуючи психологічний стан. Усвідомлюючи власну безпеку, людина відчуває задоволення від екранного кошмару, вчиться контролювати страх і стримано реагувати на стрес. З цього погляду кіно є важливою школою емоційного досвіду. Перемогти цікавість до фільмів жахів може лише сувора реальність: коли жаху вистачає у житті, мало кому захочеться бачити його ще й на екрані.
На думку психологів, наш інтерес до небезпеки закладений еволюцією (без такої цікавості людина не вижила б як вид), але про постійний перегляд страшних сюжетів фахівці говорять як про відхилення. Адже при цьому активуються ті ж самі ділянки мозку, що і при посттравматичному синдромі, коли людина пережила справжній жах у житті і потребує лікування. А задоволення від фільмів жахів є доступне лише людям із високою функцією дофамінової винагороди. Іншим така терапія може не підійти. Подібне лікування протипоказане жертвам злочинів та зануреним у свій внутрішній світ інтровертам. Не можна лікувати фільмами жахів власні фобії без консультації з психотерапевтом, адже не всі страхи є однаковими, а та сама доза гормону-нейромедіатора діє на людей по-різному.
Для піднесення духу
До переліку кінострічок, що допомагають боротися з депресією, психологи віднесли такі роботи: «Джой» / Joy (2015); «Талі» / Tully (2017); «Примарна краса» / Collateral Beauty (2016); «Хоч раз у житті»/Begin again (2013); «Сімейка Тененбаум» / The Royal Tenenbaums (2001); «Маленька міс Щастя» / Little Miss Sunshine (2006); «Безпомічний» / Numb (2007); «Це дуже забавна історія» / It’s Kind of a Funny Story (2010); «Торт» / Cake (2014); «Смак вишні» / Ta’m e guilass (1997); «Добре бути тихонею» / The Perks of Being a Wallflower (2012); «Побічний ефект» / Side Effects (2013); «Бобер» / The Beaver (2010); «Труднощі перекладу» / Lost in Translation (2003).
Ці екранні історії – про вирішення проблем, переживання втрат, здобуття радості та відродження до життя. Герої життєствердних сюжетів є жертвами емоційного голоду, вікових криз та складних життєвих обставин. До краю прірви їх призвела депресія, котру можна розглядати як гостру потребу у щасті. Кінофільми не лакують розпач і біль, а чесно показують, як важко буває знайти вихід із глухого кута. Долаючи «чорну смугу» разом із екранними персонажами, глядач стає свідком того, як у безпросвітності життя люди, від яких відвернулася удача, намацують вмикач, що включає оптимізм і самовладання. Обнадійливий фінал переконує скептиків у тому, що негаразди – не назавжди, а пережити людина може більше, ніж їй здається.
Фото: pixabay.com
