Сергій Гулюк 
Хто не пам’ятає знаменитих харківських футбольних вболівальників з їхньою популярною «кричалкою», яка потім лунала на стадіонах багатьох міст світу? Є думка, що саме у березні 2014 року вона стала своєрідною рушійною силою і розставила необхідні акценти. І вже майже дев’ять років багато українських «ультрас» захищають країну у складі ЗСУ. Між тим, бойові дії між українцями та росіянами почалися значно раніше.
Все почалося з війни заголовків
8 жовтня 1999 року російське спортивне видання «Советский Спорт» (не дивуйтесь, воно й досі так зветься) вийшло з гучною, промовистою «шапкою», яка не залишила байдужим навіть бувалих футбольних вболівальників. Заголовок волав: «БЕЙ, ХОХЛОВ, держи Хлестов, не пропускай, Филимонов, СПАСАЙ РОССИЮ!». Перше та останнє словосполучення навмисне і провокативно були виділені великими жирними літерами, тому газетний заголовок виглядав майже один у один з подібними «чорносотенними» закликами у росії часів раннього більшовизму. Або ж – як те, про що деякими північними сусідами думалося, але вголос не промовлялося, чи якщо промовлялося – то нетверезими та малокультурними громадянами на трибунах російських стадіонів.
Слід пояснити, що скандальний заголовок у провідному спортивному виданні з’явився напередодні важливого матчу відбіркового турніру до Євро-2000, де доля звела разом збірні України та рф. Матч відбувався на арені московських Лужників, і росіян, аби потрапити на європейський чемпіонат, влаштовувала тільки перемога, у той час, як нашу збірну влаштовувала нічия, що зрештою і сталося. Хохлов, Хлєстов, Філімонов, герої скандального заголовку – гравці тодішньої російської збірної (останній, до речі, згодом перейшов до київського «Динамо»), як стверджували потім очевидці, були зовсім не у захваті від подібної «дотепності» газетчиків.
Але жодної офіційної реакції або ж хоча б якоїсь мінімальної ноти протесту з українського боку не сталося. Автори цієї провокації потім виправдовувались: мовляв, на їхню думку, це була звичайна гра слів, яка спрямована на покращення продажу накладу. Мовляв, орієнтувалися на «жовті» британські таблоїди, які тільки почали диктувати моду на пост-радянському медійному просторі. Але ж зрозуміло, що подібні заголовки узгоджувалися десь «зверху».
До речі, провокаційна витівка росіян тоді не спрацювала, точніше спрацювала проти них. У самому фіналі тієї гри українець Андрій Шевченко зробив філігранний навіс на штрафний майданчик росіян, після чого один з «героїв» заголовку – воротар Філімонов незграбно затовкав м’яча у власні ворота і став ворогом ледь не усієї країни.
І що цікаво, на тому матчі був присутній тодішній російський прем’єр путін, який сидів в урядовій ложі з головою українського уряду Пустовойтенком. Цікаво, чи почув він як над багатотисячними Лужниками тоді пролунало чистою українською: «М’яч забив Андрій Шевченко»? У офіційних міжнародних матчах, що відбувалися під егідою УЄФА, оголошення дикторів мали звучати мовами обох суперників.
Всеукраїнська спортивна газета «Команда» після матчу відповіла своїм зголовком.
Як росіян камінням закидали
У теперішні дні повномасштабної війни подібні газетні демарші сприймаються зовсім по іншому, і аж не як змагання у дотепності та вдалому жонглюванні слів. Тим більше, що ненависть на національному ґрунті, якою були тоді проникнуті фанатські сектори російських спортивних арен, була зовсім не жартівливою. Письменник Юрій Андрухович у оповіданні «Гра з випадковими числами» пригадує, як у травні 1990 року у Лужниках, під час поєдинку московського «Спартака» з київським «Динамо» (у якому динамівці, до речі, виграли на виїзді) спостерігав кінну міліцію, яка втихомирювала неврівноважених вболівальників.
А ще – епізод, коли півзахисник киян Іван Яремчук у відповідь на обурливе скандування «господарських» трибун: «Дави хо..лов!» з усієї сили зарядив м’яч у бік трибуни. «Якщо той м’яч таки потрапив у ворожу фізію, то я їй не заздрю», – писав Андрухович.
Між тим протистояння між Києвом та москвою має свою давню історію. І воно пов’язане якраз з конкретними футбольними клубами – «Динамо» (Київ) та «Спартак» (москва), які у восьмидесяті роки минулого століття були головними суперниками за звання найкращої команди СРСР. Крім того, це було протистояння двох тренерських шкіл – прагматичної та новаторської Валерія Лобановського і творчої та імпровізаційної Костянтина Бєскова.
Історики футболу стверджують, що приблизно до початку 1980-х між українськими та російськими вболівальниками були досить нормальні стосунки і навіть щось на зразок дружби. А головні «махачі» (бійки на «фанатському» сленгу) відбувалися переважно на локальному рівні між московськими командами.
Та починаючи з 1982 року, за спогадами учасників подій, усі виїзди киян на московські стадіони жорстко пресувалися місцевою міліцією, представники якої приділяли українцям аж занадто багато своєї сили та уваги. Після чого київські «ультрас» демонстративно заявили: «Ми до вашої москви більше ані руш». А до спартаківських фанів «голубина пошта» донесла інше формулювання, ніби в українській столиці було заявлено: «Смерть москві». З цього моменту почалася футбольна українсько-російська війна.
Її апогей і найзапекліші бої сталися 20 вересня 1987 року в Києві, і цей день ще довго згадувало багато людей – від звичайних мешканців сусідньої з Республіканським стадіоном вулиці Червоноармійської, до чиновників Держкомспорту СРСР. Як пригадують літописці вітчизняного фанатського руху, до української столиці тоді приїхало близько трьохсот московських вболівальників, відповідно на підмогу киянам прибули їхні однодумці зі Львова і тодішнього Дніпропетровська.
Того дня вже з самого ранку сутички відбувалися у різних місцях столиці: почалися на вокзалі, продовжилися у центрі, зокрема на вулицях, близьких до стадіону. А на тій самій Червоноармійській (нині – Велика Васильківська), поруч з Троїцькими лазнями, які у той час там розміщувалися, відбулося запекле побоїще між динамівцями та спартаківцями, і фото звідти навіть потрапило на сторінки газети «Советский Спорт». І попри те, що міліція обачливо розсадила ворогуючі сторони на різних секторах, атмосфера під час матчу, у якому динамівці поступилися, була дуже напруженою.
Скандальна бійка на вулиці Червоноармійській у вересні 1987 року
Але найнеймовірніше відбувалося вже після його закінчення. Прагнучи, певно, якоїсь сатисфакції за цю та попередні образи, київські «ультрас» заздалегідь вирушили у напрямку залізничного вокзалу, аби завчасно перестріти недругів. Та правоохоронці обачливо відправили московських гостей, включаючи саму команду з тренерським складом, декількома «Ікарусами», які привезли їх впритул до самого потягу.
Але щойно автобуси від’їхали від стадіону, у них полетіло каміння, а на пероні столичного вокзалу місцеві вболівальники намагалися прорвати міліцейський кордон. Іноді їм це вдавалося, тому коли до потягу приїхав автобус зі «спартаківськими» футболістами, вболівальники команди без жодних роздумів підхопили автора єдиного голу у матчі – Федора Черенкова, та… понесли його на руках до вагону.
Та навіть попри те, що футболісти гостей вчасно та цілими потрапили до потягу, головний стрес вони зазнали вже перебуваючи всередині. Тому що, ще не встиг він вирушити з платформи, як у нього… полетіло каміння. Це був справжній шок для решти пасажирів: билося скло у вікнах вагонів, каміння пролітало над головами, дехто рятувався, пригинаючись у коридорі, і до місця призначення потяг прибув частково розтрощеним.
Без сумніву, так далі продовжуватись не могло, і розслідуванням подій зайнялася транспортна прокуратура тодішньої УРСР. З обох сторін було затримано лише декілька «найбуйніших», і до серйозного покарання не дійшло. У кращих радянських традиціях місцевим футбольним командам було доручено створити щось на зразок «клубів вболівальників» та проводити з ними виховну роботу.
Рецепт боротьби з «московськими понтами»
Ще одна дотична до теми скандальна історія, яка сталася у розпал Перебудови в Україні і мала несподівані наслідки. 2014 року світ побачила документальна стрічка американського режисера Гейба Польскі «Red Army», яка розповідала про історію та успіхи хокейної збірної СРСР, яка справді у минулому була однією з найсильніших команд світу.
У одному з епізодів фільму дружина відомого російського хокеїста В’ячеслава Фетисова Ладлена розповідає, як нібито наприкінці восьмидесятих прославленого спортсмена у Києві силою запхали у міліцейське авто, потім причепили наручниками до батареї та били до четвертої ранку. І усе це ледь не для того, аби завадити йому у подальшому виїхати з країни, аби грати у НХЛ.
З моменту того скандалу, про який елегантно промовчала радянська преса, минуло достатньо часу, і справжню хронологію подій було встановлено. 7 жовтня 1988 року напередодні гри московського ЦСКА, за який грав Фетисов, з київським «Соколом» він разом зі своїм одногрупником Касатоновим поїхали у гості до футболістів київського «Динамо», з якими підтримували дружні стосунки. Звісно, добряче посиділи, як же без цього, і чому б ні? Але до одинадцятої вечора, згідно режиму та встановленого тоді порядку, мали б повернутися до готелю «москва» (!) (саме так тоді звався готель «Україна» у самому центрі нашої столиці). Та капітану радянської збірної дуже хотілося, як кажуть, «догнатися», і замість того, щоб піти до свого номеру, він попрямував у ресторан готелю, який знаходиться на самому верхньому поверсі.
Слід зазначити, що Фетисов був одягнений у спортивний костюм, і, чи то через дрес-код, чи то через те, що ресторан вже зачинявся, його всередину не пустили. А тепер уявіть нетверезого титулованого російського спортсмена з яскраво вираженими «мааасковскімі пантамі». Ось тоді і почалося: «Та ви знаєте, хто я такий? Та я вас усіх тут! Та лише один дзвінок, і…». Звісно, довелося втрутитися правоохоронцям, але «гроза канадців та американців» на льоду поводив себе все більш агресивно і розлючено, тому київській міліції, попри усі заслуги та регалії зірки радянського хокею, довелося доставити її до відділку.
І, можливо, тоді би усе обійшлося і минуло благополучно для Фетисова, якби, як стверджували міліціонери, він не поліз би на них з кулаками та не дотягнувся би до щелепи одного з них. Серед ночі його приїхав особисто визволяти не менш відомий на весь світ тренер ЦСКА та збірної Союзу Віктор Тихонов. Саме йому вдалося «зам’яти» той скандал і домовитись, аби проти хокеїста не відкривали кримінальну справу. І Фетисов ще непогано відбувся: на деякий час його відсторонили від ігор у команді та збірній та забрали капітанську пов’язку.
Та характерною виявилася подальша поведінка москвича: він вирішив сам надати скандалу розголосу, з’явившись тоді у ефірі популярної телепрограми «Людина і закон», де звинуватив у всіх можливих гріхах українських міліціонерів, тренера Тихонова (ніби він його намагався скомпрометувати), і озвучив з екрану характерну для російського шовінізму фразу: «Х..хлы оказались дюжими».
Чи викликає подив те, що згодом Фетисов став активним путіністом, членом відомої провладної партії, а згодом – чиновником, і очолив російський Держкомспорт. Нині він депутат російської думи, підтримує війну та критикує Захід, попри те, що довгий час жив у США, мав там активи та нерухомість, які переписав на доньку. Та хоч одне справедливо: нині він перебуває під санкціями 27 країн світу.
Прем’єра світового хіта на марші харківських ультрас 27 квітня 2014 р.
Фото: sport.24tv.ua, kyivpastfuture.com.ua, ru.wikipedia.org
