Інна Тихонова 
Сувора чоловіча проза «мачо американської літератури» народжувалася з екстремального особистого досвіду її автора. Бокс, війна, полювання, катастрофи, спецслужби, самогубство – у долі шанувальника пригод було все, що могло зробити його неординарним.
З «лялечки» – у чоловіка
Ернест Гемінґвей не любив власного імені, поте любив діда, на честь якого був названий. Своє ім’я він асоціював із наївним персонажем із відомої англійської п’єси, а батька матері шанував за те, що той подарував 12-річному онукові справжню рушницю. Поводитися зі зброєю другий із шести дітей у сім’ї та перший син лікаря і оперної співачки навчався паралельно із заняттями музикою. Полювати, рибалити та будувати лісовий притулок Ернест вмів із чотирирічного віку. У той час як артистична мати вбирала малюка в дівчачі сукенки, до шести років не стригла своїй dolly волосся і називала дитину «лялечкою», суворий батько прищеплював спадкоємцеві навички відстежувати здобич і справлятися зі списом та луком.
Ернест Гемінґвей, 1900 рік
Втекти від уроків віолончелі у вільний світ природи дозволяв літній родинний котедж на березі Мічигану. У свій другий будинок мешканці семикімнатного особняка з музичною студією та медичним кабінетом вибиралися на відпочинок із чиказького передмістя Oak Park. Знайомство з ровесниками з індіанського селища та ранній досвід виживання в лісі розвинув у Ернеста смак до пригод і породив інтерес до екзотичних подорожей.
Користь уроків музики Гемінґвей визнавав лише у частині їхнього впливу на його літературну творчість: контрапункт став особливістю ритму побудови фраз і частиною авторського стилю письменника. А бокс, яким хлопець захоплювався у шкільні роки, навчив його «підніматися після пропущених ударів і атакувати, немов бик». В майбутньому фанат кориди та сафарі «атакуватиме» левів, акул і німецькі субмарини.
Ілюзія безсмертя
Робота після школи репортером у міській газеті The Kansas City Star сформувала у літературно обдарованого випускника прагнення до знаходження у центрі подій та лаконічного пояснення. Його реакції стали швидкими, думки – ємними, а слова – точними. А ще журналістика вселила у допитливу молоду людину професійний кураж.
Не покликаний до армії через підліткову травму лівого ока, Гемінґвей все одно знайшов спосіб вирушити в горнило Першої світової війни. До воюючої Європи доброволець потрапив як водій американського загону Червоного Хреста. У перший же день у Мілані довелося збирати людські останки на місці підірваного військового заводу. А при спробі винести із зони обстрілу пораненого бійця 18-річного новобранця вразив мінометний вогонь: 8 липня 1918 року Гемінґвей отримав тяжке поранення, після якого п’ять днів провів у польовому госпіталі і півроку – в лікарні. Хірурги нарахували на його тілі понад 200 ран та витягли з тканин 26 осколків. Серйозне пошкодження обох ніг потребувало термінової операції: прострілену колінну чашку довелося замінити на алюмінієвий протез.
Ернест Гемінґвей у військовій формі, 1918 р.
«Вирушаючи на війну хлопчиськом, ви маєте ілюзію безсмертя, – поділився своїми військовими відкриттями автор роману «Прощавай, зброє!». – Але у своїй невразливості всі переконані лише до першого поранення. Потім ви дізнаєтеся, що це може статися і з вами».
«Свято, що завжди з тобою»
Як і колега-письменник Еріх Марія Ремарк, з війни 20-річний інвалід із медалями повернувся іншою людиною. Боліли рани на тілі і в серці: перше кохання виявилося розбите: старша на кілька років медсестра Червоного Хреста Агнес фон Куровскі, з якою Ернест хотів невдовзі одружитися, повідомила про заручення з італійським офіцером. Спустошений Гемінґвей вийшов із депресії з подальшою психологічною установкою залишати жінок раніше, ніж вони залишать його.
У Париж іноземний кореспондент Toronto Star поїхав із піаністкою Хедлі Річардсон, у якій побачив риси Агнес. Першій дружині дістався, за свідченням друзів пари, «високий, кароокий, рум’яний красень із квадратним підборіддям і м’яким голосом». Цей шлюб подарував Хемінгуею любов красивої жінки, з якою він залікував душевні втрати.
Ернест Гемінґвей і Хедлі, 1922 рік
А в становленні письменницького кругозору йому допомогло спілкування з «найцікавішими людьми у світі», яких Ернест зустрів на берегах Сени. Серед нових знайомих виявилися Пабло Пікассо, Гертруда Стайн, Скотт Фіцджеральд, Джеймс Джойс та Езра Паунд. Тут вийшли перші книги Хемінгуея, включаючи успішний роман «Фієста» – про представників затисненого двома світовими війнами «втраченого покоління».
«Несинхронізоване кохання»
У письменника було чотири шлюби. Розлучившись із першою дружиною Елізабет Хедлі Річардсон, Гемінґвей одружився з її подругою Пауліною Пфайфер. У двох перших шлюбах у Ернеста народилися троє синів. Втретє і вчетверте письменник був одружений із журналістками – Мартою Геллхорн та Мері Велш.
Своїм активним способом життя Гемінґвей підтримував імідж «альфа-самця»: «Що заважає письменникові? Випивка, жінки, гроші та честолюбність. А також відсутність всього цього».
Гемінґвей і Мері Велш в Африці
Писали, що серед «трофеїв» мачо були Мата Харі, Інгрід Бергман, дружина африканського вождя і грецька принцеса: нібито про чоловічі «подвиги» письменник розповідав сам. А про численних місцевих повій під час подорожей знали геть усі, бо Хемінгуей ніколи не ховався від об’єктивів.
Винятком став 12-річний платонічний зв’язок із Марлен Дітріх. Це «несинхронізоване кохання» (вираз Гемінґвея) виявилося засекреченим союзом споріднених душ. Письменник називав кінозірку Капусткою, а для неї він був Татусем. Зворушливі «епістолярні» відносини тривали аж до смерті письменника 1961 року. Ці листи були показані громадськості лише 2007 року: бібліотека ім. Кеннеді у Бостоні виконала умову дочки Дітріх Марії Ріва, яка передала сімейний архів із встановленням терміну оприлюднення. Один із листів містить уже відому фразу Гемінґвея: «Коли я вас обіймаю, то нарешті почуваюся вдома».
На межі фолу
Хемінгуей поспішав жити і тому… постійно своїм життям ризикував. У 1937 році не міг не побачити на власні очі громадянську війну в Іспанії: з посвідченням військового кореспондента та грошима для республіканців вирушив у гарячу точку, де зібрав матеріал для роману «По кому подзвін». У 1940-ті роки поїхав на Кубу (навіть придбав у власність будинок під Гаваною, котрий у подальшому вдова подарувала кубинському народові), встановив на власний катер акустичну апаратуру і вистежував німецькі підводні човни в Карибському морі. Встиг побувати під час японо-китайської війни у Китаї. У Другій світовій війні теж відзначився: літав на бомбардувальниках британських ВПС, висвітлював висадку союзників у Нормандії й увійшов у 1944 році до столиці Франції з американськими військами. За хоробрість Гемінґвей навіть отримав Бронзову зірку. Водночас за керівництво загоном французької самооборони в Рамбуйє опинився під слідством, бо участь журналістів у бойових діях заборонена Женевською конвенцією.
Ернест Гемінґвей, 1939 рік
Без воєн Гемінґвей «заправлявся адреналіном» на полюванні. У 1953 році невгамовний шукач пригод ледь не загинув на сафарі в Африці, де бритоголового Ернеста в пов’язці на стегнах та зі списом у руці можна було прийняти за тубільця. Біда підкралася не в поєдинку зі звіром, а в літаку: під час приземлення лайнер спалахнув, і письменник отримав численні опіки. Із забинтованою головою та травмами внутрішніх органів Гемінґвей був доставлений на лікування до Найробі. Але постраждалий зумів себе проявити і там: поспішив на допомогу в гасінні лісової пожежі й отримав нові опіки.
Гемінґвей на полюванні
Чоловік не вмирає у ліжку
У 1952 році журнал Life опублікував ліричну історію Гемінґвея про старого рибалку, який упустив найбільший улов у своєму житті. Натомість для самого автора повісті «Старий і море» цей твір став найбільшим літературним успіхом. Разом із світовим резонансом на письменника чекали Пулітцерівська та Нобелівська премії. Але на вручення «шведської штуки» (так називав Гемінґвей Нобелівську премію) письменник 1954 року не поїхав: не дозволило здоров’я.
З цукровим діабетом та хворобою печінки в останні роки життя сусідили нервові зриви та панічні атаки. Під час перельоту до Міннесоти Ернест намагався відкрити люк і вистрибнути з літака, а на дозаправці борту його силою відтягли від запущеного пропелера.
«Справжній чоловік не вмирає у ліжку, – якось написав Гемінґвей. – Він має загинути в бою або пустити кулю в чоло».
Останній варіант обрав у 1928 році батько письменника: він застрелився зі своєї мисливської двостволки, котру мати потім надіслала синові. Так само вчинить і Ернест, розрядивши рушницю собі у рота. А згодом самогубцями стануть його молодший брат і внучка-акторка.
Ернест Гемінґвей, Венеція, 1954 рік
Інтрига загадки
Коли у квітні 1961 року дружина застала чоловіка з рушницею, вона зрозуміла, що йому потрібна допомога. За рік до фатального рішення Хемінгуей переїхав із Куби до США. У своєму похмурому будинку в штаті Айдахо він нагадував в’язня у фортеці: постійно перебував у пригніченому стані через те, що ослаблений зір більше не дозволяв писати. У 60 років письменник почав часто плакати та скаржитися на стеження. Гемінґвей тривожився, що його намагаються зіштовхнути зі скелі, на нього чекають злидні, за ним спостерігають спецслужби.
Із симптомами манії переслідування у 1960 році письменника помістили до психіатричної лікарні, де лікували електрошоком. Електросудомна терапія в рочерстерській клініці Майо забрала у пацієнта ще й пам’ять. «Лікарі письменників не розуміють, – скаржився Ернест. – Хай би психіатри спробували написати художній текст. Чи можна це зробити зі стертою пам’яттю та зруйнованим мозком? Навіщо вони відібрали мій капітал і викинули мене на узбіччя життя?».
Повернувшись у свій будинок у Кетчумі, 2 червня 1961 року Ернест Гемінґвей наклав на себе руки. Але його самогубство упродовж п’яти років приховували. Та й надалі смерть відомої людини продовжувала інтригувати недомовленістю. Через 20 років зі 127 сторінок справи письменника було знято гриф секретності, і припущення про причетність до стеження ФБР перестали здаватися утопією.
Майстер композиції вправно завершив сюжет відкритим фіналом. Прийом, що колись виручав у творчості, виявився підходящим і для життя: коли історія заходить у глухий кут, її слід обірвати разом із видаленням останнього епізоду. Така біографія справляє враження, бо людей непокоять загадки.
Фото: wikipedia.org
