Сергій Гулюк 
Її життя було коротким, а доля – трагічною, але після себе вона залишила справжні кіношедеври, які у будь-які часи справляють сильне враження.
Бахмут – Львів – Київ – Довженко
У 1938 році місто, де народилася Лариса Шепітько, звалося Артемівськ. Власне, так йменувалося воно донедавна, аж до 2016 року, коли після вступу у дію Закону про декомунізацію, йому повернули історичну назву Бахмут. Нині це напівзруйноване у результаті ворожих російських обстрілів місто стало відомим на весь світ.
Майбутня режисерка народилася у родині вчителів і була середньою дитиною поміж брата і сестри. Батько згодом покинув сім’ю, залишивши матір Лариси з трьома дітьми, і, як згадували близькі їй люди, вона так і не пробачила батькові цей вчинок.
Після війни родина переїхала до Львова, де Шепітько з 1945 по 1954 рік навчалася у середній школі №13. Нині на фасаді будинку за адресою Павла Ковжуна, 8 про це сповіщає меморіальна дошка. Саме у Львові відбулося перше знайомство тодішньої школярки з великим кінематографом: у 1954 році у місті знімали деякі сцени фільму «Овід» режисера Олександра Файнцимера, і, потрапивши на знімальний майданчик стрічки, Лариса уважно спостерігала за роботою режисера.
Майбутній чоловік Шепітько – режисер Елем Клімов – у спогадах згадував, що десятий клас вона закінчувала вже у Києві, де її мати навчалася у Вищий партійні школі. Кіно більше не давало спокою школярці, і вона іноді проводила вільний час на київській кіностудії. А коли настав час вирішувати, що робити після школи, хтось із знайомих, можливо жартома, запропонував дівчині подати документи на режисерський курс ВДІКу (Всесоюзний державний інститут кінематографії). Мати Лариси, коли дізналася про цей намір, промовила: «З’їзди, подивися столицю, а коли провалиш іспити, довго не затримуйся та якнайшвидше повертайся». Курс у той рік набирав сам Олександр Довженко. І юна Шепітько була прийнята до його майстерні.
Згадують, що зустріч з Довженком була у певній мірі переломною для неї, пізніше вона назве його «людиною Епохи Відродження». Фраза, з якою Довженко звернувся до свого курсу: «Навчити режисурі, скоріше за все, я вас не зможу, але намагатимуся зробити усе, аби ви стали інтелігентними людьми».
На жаль, навчання у Довженка тривало недовго – через рік всесвітньо відомий український режисер пішов з життя. У майстерні теж постійно змінювалися керівники, але подальший невидимий зв’язок з наставником тривав і надалі у різних формах. Приміром, на другому курсі Лариса разом з іншими однокурсниками знялася у епізоді фільму «Поема про море» – стрічки за однойменним твором Довженка та за його сценарієм, але який вже знімала дружина режисера Юлія Солнцева. З цим твором нині теж виникають цікаві історичні паралелі: його дія відбувається на Херсонщині, зокрема – у Новій Каховці у дні будівництва тієї самої стратегічно важливої для України Каховської ГЕС, яка нині підступно оточена окупантами. Інша паралель – драматичний сюжет про штучне затоплення українського села, саме на цю тему (тільки про іншу місцевість) планувала свій останній фільм Шепітько, який не встигла зняти і який закінчував вже Клімов.
«Тінь Довженка» або, якщо завгодно – його вплив, присутність, почерк, стиль «поетичного кіно» згодом відзначали критики у дебютній стрічці режисерки «Спека» (за мотивами повісті киргизького письменника Чингіза Айтматова «Верблюже око»). Саме у процесі створення цього фільму відбулося знайомство з майбутнім чоловіком.
Праця на межі виснаження
Режисерська доля Шепітько була непростою: її друга стрічка «Крила» з сюжетом про післявоєнну долю бойової льотчиці, де головну роль виконала Майя Булгакова, попри успіх на закордонних фестивалях, викликала серйозні дискусії та шквал критики у радянській пресі.
Наступний фільм «Батьківщина електрики» (за мотивами оповідання Андрія Платонова), який 1967 року мав увійти до альманаху молодих кінематографістів, просто заборонила цензура, розгледівши у ньому глузування над тодішнім політичним ладом та релігійну пропаганду. Ба більше, безсердечні чиновники взагалі розпорядилися… змити знятий фільм з плівок. Та, на щастя, виявилося, що випадково зберіглася єдина копія стрічки, і глядачі змогли вперше побачити картину через двадцять років, вже після смерті Шепітько.
Незадоволена вона була й багаточисельними правками до стрічки «Ти і я», яка отримала срібну нагороду у програмі «Венеція-молодь» на Венеційському кінофестивалі 1972 року. «Через це картина була знівечена остаточно», – казала згодом режисерка.
Люди, що знали близько мисткиню, часто згадували про її неймовірну та надзвичайно потужну енергетику, яка особливо проявлялася на знімальному майданчику. А також – про трудоголізм на межі виснаження, що часто призводило до фізичних страждань.
Приміром, під час зйомок фільму «Спека» у казахстанській напівпустелі Анархай за спеки у сорок градусів Лариса разом зі своєю співавторкою захворіли жовтяницею. Колегу Шепітько літаком доставили додому, а її з інфекційного бараку на майданчик доставляли на ношах. Те саме, але з точністю у навпаки відбувалося на зйомках фільму про Другу світову війну «Сходження» – серед полів, лісів та ярів у сорокаградусний мороз. Подібний метод «натуральності» використовувався заради того, аби актори відчули страшні умови, у яких перебували герої фільму, усіма клітинами тіла.
Берлін – міжнародне визнання – Коппола – Лайза Мінеллі
Першим радянським фільмом, який отримав «Золотого Ведмедя» – Гран-Прі Міжнародного Берлінського кінофестивалю – стала стрічка Лариси Шепітько «Сходження» (за мотивами повісті білоруського письменника Василя Бикова «Сотников»), сталося це у лютому 1977 року. Картина не просто стала кінокласикою – це один з найдраматичніших та найнепростіших фільмів про Другу світову війну, за сюжетом – історія про білоруських партизанів, що потрапили до рук німецьких поліцаїв, а за фактом – екзистенційна драма про віру та зрадництво. Формулювання радянських контролюючих органів: «релігійна притча з містичним відтінком».
Як і з деякими іншими фільмами Шепітько, з виходом на екрани «Сходження» теж була непроста історія: саме через релігійні аналогії (для пошуку виконавця головної ролі, яку зіграв актор Борис Плотников, режисерка просила асистентів мати на увазі образ Ісуса Христа) ця картина мала усі шанси бути забороненою. І лише після втручання Першого секретаря ЦК Компартії Білорусі Петра Машерова фільму дали зелене світло.
«Сходження» феєрично та з потужними оваціями сприйняли на Берлінському кінофестивалі, загалом фільм отримав більше десятка міжнародних нагород, а 1978 року Ларису Шепітько запросили зайняти місце у журі Берлінале.
2019 року британська корпорація BBC склала список ста кращих фільмів у історії кінематографу, які було знято жінками. Фільм Шепітько «Сходження» посів у рейтингу 11-ту сходинку (до речі, у цій сотні присутня й інша українка – Кіра Муратова).
А ось що писала про цей фільм американська письменниця Сьюзан Зонтаг: «Жодне фото чи серія фото не може вразити, пробирати все сильніше та сильніше, ніж «Сходження» української режисерки Лариси Шепітько – більш хвилюючої стрічки про жахи війни я не бачила».
За спогадами сина Шепітько Антона Клімова, ще у 1960-ті роки після поїздки режисерки до Парижу вона познайомилася та дружила із першими особами світового кінематографу – Мілошем Форманом, Бернардо Бертолуччі, французькою режисеркою Аньєс Варда, навіть свого часу гостювала у Лайзи Мінеллі. А Френсіс Форд Коппола ніби запрошував її до себе, аби продемонструвати Ларисі декілька варіантів своєї стрічки «Апокаліпсис сьогодні» та порадитись, який з них вибрати.
Ванга – містика – трагедія – пам’ять
Окрім частого перебування на грані позамежного у роботі та творчості, за свідченням близьких людей, Лариса Шепітько була містиком та віруючою людиною. Елем Клімов часто пригадував вражаючий випадок, який стався під час поїздки подружжя до Чехословаччини: вони зайшли всередину старовинного замку, і Лариса у той момент промовила: «Я вже тут колись була», а потім з неймовірною точністю розповіла про призначення предметів у кімнаті.
Але найбільш вражаючим виявилось те, що згодом у цьому замку вони побачили портрет жінки, немов дві краплини води, схожої на Шепітько. Пізніше Клімов замовив копію цього портрету.
Розповідають й іншу історію, ніби режисерка під час закордонної поїздки відвідувала відому провидицю Вангу, і ніби та передбачила їй смерть у автомобільній катастрофі. Казали, що після цього Лариса взяла слово із своєї подруги, аби та потурбувалася про її сина Антона, якщо це станеться.
Як згадував Елем Клімов, 2 липня 1979 року він прокинувся від найжахливішого сну у своєму житті – йому наснилося, ніби автомобіль «Волга» на величезній швидкості врізається у вантажівку. Коли прокинувся, довго не міг заспокоїтися, ходив кімнатою, палив, а через деякий час йому повідомили жахливу новину про гибель дружини.
Рано вранці того дня автомобіль «Волга», де перебувала Шепітько, а також члени знімальної групи фільму «Матера», над яким вона лише почала працювати, врізалася у вантажівку з причепом. Усі, хто були в автівці, загинули. Фільм, який отримав назву «Прощання», вже закінчував Клімов.
Як стверджували згодом люди, які знали режисерку, її характер був проявлений у її фільмах та трагічній долі. А пам’ять, разом з шедеврами, досі жива.
Фото: facebook.com/profile.php?id=100075545001711
