Сергій Гулюк 
Минулого разу ми почали ностальгічну розповідь про київські клуби: заклади «Бінго», «Хліб» та «Бабуїн» були примітними точками на розважальній мапі столиці. Першу частину мандрів по хвилях нашої пам’яті читайте тут.
«Buddy Guy»: пройдіть, будь-ласка, в укриття (1998 – 2005)
«Якщо у Києві вийти з метро «Хрещатик» (у одному приміщенні з McDonalds), повернути праворуч, дійти до кута (арка, перед нею – фонтан), повернути праворуч, пройти тридцять кроків і подивитися праворуч – це буде Шелтер». Такий кумедний запис, якщо добряче постаратися, можна віднайти на якомусь забутому сайті-довіднику для музикантів-початківців, які розшукували, де б прилаштувати свої таланти у Києві початку 2000-х. Щоправда у оригіналі було вказано «ліворуч», але заради її величності Істини ми, взявши на себе функцію «гугл-мапи», проклали справжній маршрут: простими словами, треба було просто прийти у Пасаж, оминути арку, і праворуч вже орієнтуватися на жвавий натовп стражденних потрапити всередину.
На жаль, лише подібні «точкові» записи з минулого, а ще деякий відеоархів легендарної музичної програми «Решето» – це ледь не все, що залишилось на пам’ять від популярного місця у самісінькому серці столиці. І особисті спогади…
1998 рік. У Києві відкривається ресторан швидкого харчування Shelter – з підкресленим американським шармом, синім неоновим світлом, міцно пригвинченими до блискучої підлоги м’якими стільцями та стильними репродукціями у скляних рамках на стінах, а також – постійними довгими чергами до кас. У кулуарах пафосного відкриття нової «точки» лунає крамольна, як на той час, думка про те, що «нарешті з’явилася якась альтернатива цим макдональдсам», і це – 1998 рік!
Бурітоси у цьому закладі були пречудовими, і пам’ять про це симпатичне місце просякнута їхнім смаком. Це, певно, було дуже круто з точки зору маркетингу: підкріпившись бурітосами, спуститись поверхом нижче на концерти до блюзового клубу «Buddy Guy».
Офіційно він мав статус саме блюз-клубу, названого на честь найвідомішого у світі блюзмена, і позиціонувався як перший подібного формату в Україні. І цей формат безпечного старовинного live-саунду, що особливо вітався підприємливими «чоловіками у піджаках» категорії 40, а то і 50+, спочатку домінував у закладі, затишну сцену якого спочатку дійсно заповнювали колективи з англомовними назвами та англомовним репертуаром (якщо вже бути чесними – то повністю). І, звісно ж, всередині було багато іноземців, американців зокрема. Та вже через деякий час зручно розташована місцина у Пасажі перетвориться на роковий та навіть андеграундний (у прямому сенсі) осередок.
І знову суцільний потік-калейдоскоп спогадів: ось справжня давка при вході просто з вулиці у прохолодний лютневий день («пустіть хоч погрітися!») – верхній поверх вщент заповнений народом з дредами, які через холод вже не дреди, а бурульки, та стирчать з під головних уборів растаманського триколору. Це – День Народження Боба Марлі. І чого це людина, що сповідувала така теплу музику, надумала народитися взимку?
Слово «давка» (тиснява) згодом набуло свого остаточного сенсу, і так почали називатися заходи з роковим молодняком: різного роду змагальні конкурси були тоді у моді. Місця було не так багато, але було зручно: примудрялися зсувати столи докупи, сидіти впритул одне до одного на підлозі і витанцьовувати під сценою, якщо це були, наприклад, виступи Перкалаби, Положинського (який тут святкував своє 30-річчя) чи Mad Heads. Останні, до речі, щільно облюбували це місце і стали його резидентами, підтягнувши згодом й інших рокабілів – своїх друзів з Рівного групу Ot Vinta.
Гурт Mad Heads
До речі, з Mad Heads трапилась одна з найкумедніших історій, пов’язаних з клубом. У 2002 році вони презентували у цих стінах свій диск «Naked Flame», а слово «презентація» для українського журналіста майже постійно було пов’язане зі словом «фуршет». Так от фуршет тоді був надзвичайно славний, столи з різноманітними наїдками були виставлені літерою «П», а на барі усім присутнім наливали вогняний коктейль «B-52», було тепло, добре і весело.
І ось, коли градус бадьорості та веселощів досяг свого апогею, раптом ввімкнули світло, і оголосили, що… зараз розпочнеться прес-конференція з учасниками групи. Це, звісно, була стратегічна помилка: прес-конференції з музикантами у нашій країні і так завжди були провальним жанром, а тут усі, хто прийшов щось запитати, просто фізично вже не могли це зробити. Протягом найближчих п’яти-семи хвилин ніхто так і не поставив музикантам жодного питання, замість цього навкруги стояв жвавий клубний галас піддатих гостей презентації. На цьому прес-конференцію оголосили закритою і перейшли до концерту.
Виступ групи Перкалаба у 2002 році якнайкраще передає атмосферу, яка завжди панувала у клубі
«Промзона»/«Утюгі»: неспокійна вулиця Металістів (2000–2006)
«У Києві з’явився сексуальний автобус» – це заголовок у одному з популярних і тиражованих вітчизняних видань за травень 2000 року, коли друковані на папері газети ще купували та запитували у скляних кіосках, або ж їх нав’язливо пропонували розповсюджувачі поблизу станцій метрополітену. Репортер популярної газети не приховує свого подиву: попри будь-який найменший натяк на рекламу, новостворений клуб «Промзона» зібрав на своє відкриття понад 700 людей. І це незважаючи на те, що нове місце було далеко від привабливого розташування: задвірки, а точніше – закутки Шулявки, просто у закинутому і недіючому гігантському цеху заводу «Більшовик», та ще й на вулиці Металістів (!).
Лондонсько-берлінський вектор та ще не у повній мірі вживане слово «джентрифікація» (простими словами – благоустрій закинутих міських районів, кварталів, серед іншого й заводів), а ще – привід урбаністичних європейських техно-клубів з потужним просторим звучанням нижньої бас-бочки так, щоб аж здригалися металічні конструкції, зробили з цього місця спочатку модну дискотеку, прикрашену своєрідними декораціями.
Мова про той самий «сексуальний автобус»: насправді їх було два, розмістились вони поруч зі сценою посеред величезного залу-ангару (клуб, до речі, розміщувався на верхньому поверсі, і потрапити у нього необхідно було такими самими похмуро-металічними сходами), на одному з них був надпис «Автобус кохання», і він виконував щось на зразок функції чіл-ауту з м’якими диванчиками, подушками і розслаблюючою атмосферою, інший слугував баром з їжею швидкого приготування.
Що собою являло це місце, найкраще свідчить короткий уривок з історії дівчини Катерини, віднайденої на просторах інтернету, а конкретніше – у виданні «Хмарочос»: «Найдоступнішим був клуб «Промзона» на Шулявці. Моя подруга, яка потім в секту потрапила, працювала там «вишибалою». Клієнтки клубу курили траву в дівчачому туалеті, а охоронці-чоловіки не мали права туди заходити. Тому набирали на роботу й дівчат також».
Але ж не забуваймо, що клуб знаходився на вулиці Металістів, посеред закинутих заводських пейзажів, поруч – Індустріальний шляхопровід, тому рокери з гучним звуком рано чи пізно там повинні були осісти. І здригнулися металічні конструкції величезної будівлі – ні, не від звуків жіночих підборів, які збиралися громіздкими підйомами вздовж широченних прольотів на чергову алко-дискотеку, і не від безжалісних басів зальотного жонглера-спритника на діджейському пульті. Атмосфера району здригалася від інших басів та ударної бочки бородатих металістів у шкірянках та їхніх оголених і розмальованих татухами побратимів-хардкорників.
Варто зазначити, що просто зі сцени за спинами музикантів, а конкретніше – барабанщиків, стирчав величезний пропелер справжнього літака, а просторі зали ангару були максимально наповнені креативними конструкціями, від чого іноді не полишала думка про те, аби усе це «гарненьке» не звалилося раптом на голову від шаленої енергії та натиску біснуватої публіки. Чого варте було лише безсоромне стрип-шоу за участю київських юнок восени 2001 року на спільному концерті «Корозії Метала», «De Shifer» та «Skinheads».
Та справжній революційний переворот або злам у клубній системі стався 28 червня 2003 року. Саме у цей день у цьому місці відбувся, без перебільшення, епохальний концерт інтернаціонального колективу з українським серцем та душею «Gogol Bordello», який для багатьох присутніх, певно, назавжди змінив уяву про живі музичні виступи. Клуб на той момент вже називався «Утюгі»: чи то внаслідок зміни власників, чи то після зміни формату він став більш рокерським, інтер’єр трохи видозмінився та не суттєво – загалом спостерігалася та сама індустріальна атмосфера. Ті, хто коли-небудь мав щастя бувати на виступах «Гоголів», або ж спостерігати їх на відео, можуть здогадатися, який рейвах влаштував невпинний енерджайзер Євген Гудзь, одночасно завівши та шокувавши високоповажну столичну публіку. Будь-який виступ цієї «диво-батарейки» важко описати словами, тому дозволю собі цитату одного з присутніх на тому історичному концерті: «Це було схоже на циганський табір, якому у самогон підмішали добрий кілограм «Екстазі». От такі були «Утюгі», малята.
Виступ групи De Shifer у клубі «Промзона»
«Fazenda Bar»: добрий вечір, я – диспетчер (2011 – 2015)
Почалося все з модерністської архітектури. А саме – з будівлі Трамвайної диспетчерської за проєктом українського архітектора Яноша Яношевича Віга, яку було зведено у 1982 році неподалік Львівської площі. Справді унікальна і цікава споруда розміщувалася на початку тодішньої вулиці Воровського на кінцевій зупинці трамваю №2, маршрут якого пролягав із Залізничного вокзалу. У 1996 році трамвайний маршрут прибрали, а будівля та все, що її оточувало, були кинуті напризволяще, хоча насправді життя вирувало в іншому легендарному закладі «Львівська брама», що знаходився навпроти.
Будівля диспетчерської трамваїв
Після спроб різного роду оренд справжнє життя прийшло у це архітектурне диво у 2011 році, і найкращим його втіленням стала поява одного з перших у Києві «живих» барів, який поєднував у собі власне бар з фірмовими «вогняними» коктейлями, музику та близьку форму спілкування. Близьку у безпосередньому значенні, тому що у знакові п’ятниці-суботи приміщення всередині нагадувало якщо не консервну банку (продовжуючи архітектурні аналогії), то «рукавичку» з відомої української казки. Виникало слушне питання – як ця оригінальна конструкція архітектора Віга витримувала ось цей постійний натиск відвідувачів і раптом не рухнула, хоча такі побоювання періодично з’являлися.
«Я вважаю, що з появою «Фазенди» це місце значно одухотворилося, – розповідає у минулому арт-директор «Fazenda Bar» Вадим Куликов, – до того там був дивний закинутий п’ятачок, мало кому потрібний. Коли відбувалися перші вечірки, у приміщенні навіть вікон не було, вони були щільно затулені фанерою. Ми зробили ремонт, навели там мінімальну чистоту та повернули просторі вікна з красивими формами. Із закинутого місця воно перетворилося на культурну точку, куди завжди було приємно приходити, аби послухати музику та поспілкуватися».
Ці просторі підвіконня з «найкращим виглядом на нічну вулицю Воровського» досі у пам’яті. Як і фірмовий коктейль «Боярський» (тут мусимо зазначити, що це прізвище, безумовно, є токсичним у нинішньому історичному контексті, але коктейль – теж вже частина історії), під впливом якого породжувалися фірмові жарти з 2013 року: «Один «Боярський» за одного «Грушевського» (тобто за 50 гривень), які зайвий раз нагадують про приємні ціни десятирічної давнини.
Музичну політику закладу формували діджеї, та, враховуючи постійний запит публіки, вони теж у певний момент виявилися дефіцитом, а бюджет був не гумовим, як і кількість людей, які «Фазенда» могла вмістити всередині. Тому у якийсь момент виникла слушна ідея запрошувати ставати до пульту авторитетних музикантів київської тусовки: так свої діджейські навички активно почав практикувати Антон Слєпаков з «Грузовиків» чи композитор Антон Байбаков.
Неприємною була історія із закриттям бару. Попри те, що заклад був розташований посеред алеї на теперішній вулиці Бульварно-Кудрявській на допустимій відстані від жилих будинків, до міліції почали надходити скарги від мешканців, що мешкали навколо, на гучність музики та навколишній шум відвідувачів, що тусувались ночами на цій самій алеї.
«Бабуся, яка жила за декілька будинків від закладу, скаржилася у міліцію, – продовжує Куликов, – готувалися якісь документи у комісію по шумах, приїжджали, заміряли шум у закладі, на вулиці, потім їхали до бабусі, щоб заміряти шум у неї, а вона не відчиняла їм двері. На цьому скарги припинялися».
Клуб припинив існування через банальну причину: архітектурний об’єкт на Воровського не належав власникам «Фазенди», і у його господарів були дещо інші плани. Які саме – залишається загадкою, тому що зрештою все повернулося на круги… ні, не трамвайного маршруту №2! Місцина знову перетворилась на «закинутий п’ятачок». Ходили чутки, що на цьому місці планується звести вхід на станцію метро «Львівська Брама». Тут пригадується давній випадок, який спостерігався багато років тому на вулиці Воровського, неподалік «Фазенди»: якісь дівчата пізно увечері запитали перехожого, чи довго звідси до метро, на що почули відповідь: «Кажуть, що декілька років». Коли відкриється «Львівська Брама» – й досі незрозуміло.
З гарних новин: у 2022 році право на оренду колишньої диспетчерської отримала команда ресторатора Алекса Купера, співзасновника фудхолу «Kyiv Food Market». Він вже обіцяє не просто відремонтувати будівлю, а привести її вигляд до зразка 1982 року. А поки що на першому поверсі продають найсмачнішу (як стверджують) на районі шаурму.
Далі буде.
Фото з відкритих джерел
