Інна Тихонова 
Біографія Ольги Кобилянської все ще не дає спокою дослідникам чужих таємниць. Що стояло за передовими поглядами однієї з найважливіших постатей раннього модернізму в національному письменництві, яка свідомо обрала українську ідентичність і засудила «рабство суспільне та родинне»? Чого ми не знаємо про самоосвічену інтелігентку-феміністку, котра присвятила себе відстоюванню прав жінок і селян, виростила чужу дитину, не вийшла заміж і визнала, що ніколи не була щасливою? Цікаві факти про Ольгу Кобилянську – до дня народження письменниці.
День недолі
Інтригу ця загадкова жінка створила навіть із дати власного народження. Про «день своїх уродин» вона писала, що святкує їх зазвичай 27 листопада, але насправді народилася на три дні раніше, 24 листопада 1863 року. «Ще з молодих літ вичитала, що то є день недолі», – пояснювала творчиня вигаданої дійсності рішення змінити власну долю через зміну «нещасливої» комбінації цифр у біографії. А згодом, закохавшись у молодшого за себе видавця, назвала йому в особистих відомостях і більш пізній рік народження, «скинувши» два роки від свого справжнього віку й увійшовши до першого всеукраїнського часопису «Літературно-науковий вісник» під вигаданим 1865 роком народження.
Насправді ж четверта із семи дітей дрібного урядовця Юліана Яковича Кобилянського з’явилася на світ 1863 року. Це відбулося в містечку Ґура-Гумора в Південній Буковині (нині це місто Гура-Гуморулуй в Румунії). Батько Ольги Кобилянської був за народженням галичанином, що походив зі шляхетного роду з Наддніпрянщини. Втім, те шляхетство не було підтверджене нотаріально, бо дідусь Ольги вважав, що статки сина мають залежати від його власного розуму. І таке упущення позначилося в подальшому на долі онуки, яка зазнавала у різні часи фінансової скрути і мала труднощі із здобуттям освіти, через що мала багато працювати, заробляючи на життя муками творчості.
Родина Кобилянських, 1894 р.
Дар мови
Мати Ольги Кобилянської, Марія Йосипівна Вернер, походила зі спольщеної німецької родини: її родичем був німецький поет Захарій Вернер. За лагідну вдачу донька називала матір «Святою Анною». Шануючи чоловіка-галичанина, німкеня долучилася до греко-католицької віри, вивчила українську мову і виростила дітей у любові до українства. Сестра Ольги Євгенія навчилася майстерно грати на фортепіано, брат Степан став живописцем, а брат Юліан – мовознавцем, автором кількох підручників із латини. Проте, гімназія й університет були доступні лише хлопцям. На відміну від братів, Ольга мала лише початкову освіту, закінчивши чотири класи з німецьким та румунським викладанням.
Єдиним офіційним місцем навчання Кобилянської була школа у гірському містечку Кимполунг, куди батько перевіз родину у 1875 році, обійнявши посаду секретаря при тамтешньому старості. Приятелькою учениці Кобилянської у тому навчальному закладі стала улюблена вчителька пані Міллер, яку Ольга описувала як «змадяризовану словачку» та «імпозантну жінку, що могла мірятись у дискусії хоч би з ким». Та «достойна жінка» стала для дівчинки взірцем для наслідування. Вчителька, яку учениця назвала «пані Сталь», водила зачаровану вихованку у тривалі походи і захоплювала її своїм «чудовим даром мови». Ольга тішилася з того, що змогла стати «її обраницею». Саме з пані Міллер писатиме Кобилянська свою пані Марко – героїню повісті «Царівна».
Хотіла грати на сцені
Кобилянська виконувала гуцульські та власні мелодії на цитрі (народному струнному щипковому інструменті, популярному у Закарпатті) та заслуховувалася піснями циганських музик. Цигани ставали у подальшому персонажами її новели «Покора» та повісті «У неділю рано зілля копала…». Вона уважно спостерігала за життям кочового народу, щиро з ним спілкувалася і навіть навчилася у циганки, котра стала прототипом Маври, гадати на картах. Ольга їздила верхи в гори, добре малювала і потроху продавала свої роботи, щоб купити кукурудзи для голубів. А ще вона з юності захоплювалася театральним мистецтвом. Дівчина не лише слідкувала за новими постановками, а навіть виступала в аматорських виставах у самодіяльному театрі в Кимполунзі.
Якось вона наважилася попроситися на роботу до трупи театру «Руська бесіда», але не знайшла в собі сміливості спитати на це дозволу батьків, коли їй повідомили про таку умову. Тож запрошенням Кобилянська не скористалася, про що згодом гірко шкодувала. «Я багато втратила, що не пішла в акторство, – сповідувалася вона щоденнику, – але можу навчитися співу і зробити ще одну спробу». Мине час, і юнацька мрія виповниться завдяки літературній праці: сценічне втілення матимуть твори Ольги Кобилянської «В неділю рано зілля копала…», «Земля», «Апостол черні». На честь письменниці Чернівецький театр влаштовуватиме ювілейні урочистості, а колись взагалі буде названий її ім’ям.
Книга «Природа», видання 1897 р.
Прихильність до українців
Захоплення українським словом прийшло до Кобилянської ще за місцем попередньої батькової роботи у Сучаві, де здібна дівчинка потоваришувала з донькою приятеля батьків, українського письменника Миколи Устияновича (дві Ольги дружили впродовж цілого життя). Всі україномовні книги, що їх читала Ольга Устиянович, сім’ї Ольги Кобилянської були доступні так само: їх додому приносили старші брати-гімназисти. Читати і писати українською мовою майбутню письменницю кілька місяців навчала приватна репетиторка – місцева вчителька-українка, а решту лінгвістичних знань учениця отримувала самотужки. Те, скільки мов знала Ольга Кобилянська (німецьку, польську, румунську, українську тощо), – плід її наполегливої самоосвіти.
Культурним осередком у Кимполунзі для Ольги стала домівка міського старости Йозефа Кохановського. Там вона випозичала книжки, знайомилася з мистецтвом і «гарними людьми», а ще, за її власними спогадами, «зустрічалася з прихильністю до українців». Своїм «добрим ангелом» Кобилянська називала вірну подругу, художницю Августу Кохановську, з якою у Ольги виникла душевна спорідненість. Цю людину Кобилянська називала однією з небагатьох товаришок, котра її «справді любить». Саме у тому товаристві Ольга зацікавилася питаннями жіночої свободи. І тоді ж мисткиня зробила свої перші літературні кроки: почала вести особистий щоденник, спробувала писати нариси, казки, легенди та поезію.
Ольга Кобилянська з Марією та Ольгою Устиянович, 1882 р.
«Бути собі ціллю»
Втім, і щоденник, і перші вірші Ольги Кобилянської, і дебютна автобіографічна повість 17-річної авторки «Гортенза, або Нарис із життя однієї дівчини», як і ранній творчий доробок в цілому, було написано німецькою мовою. Підхід до творчості змінили приїзд 1881 року до Кимполунгу лікаря Атанасія Окуневського і знайомство Ольги з його 17-річною донькою. Саме нова приятелька Софія Окуневська переконала Кобилянську «писати для свого народу» – українською, а не німецькою, румунською чи польською. Письменниця згадувала в автобіографії, як нова знайома звернулася до неї українською мовою і «надавала українських книжок». А у 1883 році Окуневська познайомила Кобилянську з організаторкою жіночого руху на Буковині Наталією Кобринською. Особистість тієї письменниці-феміністки мала великий вплив на світогляд Кобилянської.
Термін «емансипація», що перекладається з латини як «звільнення від залежності й обмежень», набував у ті часи значного поширення. Для Кобилянської він мав значення у контексті жіночого рівноправ’я з чоловіками. Девізом літературних героїнь письменниці, як і її власною метою став вираз «бути собі ціллю». У багатьох творах Ольги Кобилянської фігурують вольові жінки, котрі ставлять за мету здобуття освіти і забезпечення власного добробуту. Зокрема, «бути собі ціллю» намагається Наталка із повісті «Царівна», присвяченої матері письменниці. «Я писатиму лише для жінок», – визначилася з власним творчим планом Кобилянська на початку свого літературного шляху.
«Аристократка і мужик»
Надалі наслідувачка феміністичних ідей стане біля витоків «Товариства руських жінок на Буковині» і очолить «Гурток українських дівчат» у Чернівцях. Під час дворічного перебування сім’ї Ольги Кобилянської у селі Димка письменниця мала змогу ближче познайомитися із життям селян, де ще гостріше відчула важке становище жінки у «рабстві родинному та суспільному». Переселившись у 1891 році до Чернівців, Кобилянська знайшла підтримку своїм поглядам в осередку тамтешніх прогресивних діячів. Вона захопилася творчістю Тараса Шевченка (чимало написаного ним знала напам’ять), Марко Вовчок, Михайла Павлика й Івана Франка, на святкуванні 25-річчя творчої діяльності якого у 1898 році познайомилася у Львові з письменником Василем Стефаником.
Можливо, дружба і листування з обговоренням психологізму новел – не все, що пов’язувало двох захоплених однією справою колег. У 35-річному віці Кобилянська вже була відомою в Європі, часто відвідувала столицю Австро-Угорщини і отримувала стипендію на літературну діяльність із Відню. І саме Ольга, на думку дослідників, могла стати причиною 15-річної перерви у творчості письменника: з 1901 по 1916 роки обдарований новеліст з родини самогубців не написав жодного художнього рядка. І та тривала пауза збіглася з розривом у 1900 році їхніх незрозумілих кількарічних стосунків. То був альянс «аристократки і мужика», яких вабило одне до одного саме через те, що вони були різними.
Кобилянська на з’їзді українських письменників у Львові з нагоди 100-ліття публікації «Енеїди», 1898 р.
Хто був закоханий в Кобилянську
В серпні 1898 року пара, поєднана літературною дружбою, бачилася в селі Белелуї, де Ольга дала чоловікові білу лілію. Він ніс ту квітку три кілометри до свого рідного села Русова. А в перший день жовтня написав, як важко ніс ту ніжну лілію, купаючи її дорогою, щоб вона не запеклася в його гарячих долонях: «Добра пані! Ваша лілія тепер моя. Я заплутаю свої засмаглі руки у Вашому чорному волоссі і приведу Вас до неї. Мої руки будуть, як галуззя дубу, а волосся Ваше – немов шовк коло дубу…». І далі – невротичне продовження: «Лілію Вашу я вбив. Не люблю цього квіту – він такий біленький, що чоловік мусить його сплямити. Най ангели тримають його, бо то їх квітка».
А ще через місяць Стефаник повідомляв Ользі, що «закопав її лист під барвінком», де він лежатиме, поки сам чоловік не посивіє. Він зізнавався, що «не любить інтелігенцію» і ніколи для неї не писатиме. І питав сам себе, «чи лише освічену жінку можна любити?». Ніби образившись на щось, різко передумав посилати Кобилянській для перекладу свої новели: «Не обтяжуватиму Вас, бо не маєте часу. Свою справу робіть». То, напевно, була його відповідь на слова Ольги: «Одруження з кимось іншим, як не з освіченим українцем, для мене гидке!». Він же, випускник Краківського університету, не забував свого простого коріння і з ностальгією згадував дитячу мамину настанову погано вчитися в чужій школі, щоб його вигнали і повернули додому: «Дотепер жалкую, що матері не послухав».
Василь Стефаник і Ольга Кобилянська
«Хіба пари Вам нема»
Стефаник нікому не писав з такою пристрастю, як Ользі Кобилянській. Він казав, що хоче пізнати через неї Музику: «Ви б слухали, і я б через Вас слухав». Вона писала про його «залізну руку», а він – про її «легку руку». Писав, що й сам «хотів би її попестити, але не вміє то робити так, як вона». Чоловік називав письменницю «такою жінкою, що хіба пари їй нема». І раптом тон його листів змінився: «Не хваліть мене, товаришко Ольго, тішитися з того не стану, бо маю літературу за ніщо». «Пане Стефаник, – відповідала Ольга наприкінці лютого 1900 року, – мені здається, що між нами струна урвалася і біла лілія зів’яла. Тоді мені стає жаль, і я питаюсь: чому?».
Говорячи, що він має залишитися її другом, Кобилянська зізнавалася, що шкодувала, коли друг не зупинився у неї під час відвідин: «Хотіла Вам руку стиснути і сказати: «Пане Стефаник…» і більше нічого… Чуєте, пане Стефаник?». Він натомість в оприлюдненому пізніше «сердечному переліку» зазначив свою «першу любов», яку кохав на відстані, «жіночий ідеал» (вона заміжня) і дружину, що стала йому «найбільшим приятелем» і матір’ю його трьох синів. Ольги Кобилянської серед тих «сердечних» імен не було. Завершувався той перелік хвилюючою фразою: «Не ламай ребра, моє серце, я вже скінчив».
Ольга плюс Леся
Ще більш цікавими були 14-річна дружба та листування Ольги Кобилянської з «сестрою по духу» Лесею Українкою (Ларисою Косач). Вони вдвох стояли біля витоків феміністичного канону в українській літературі, разом вибудовуючи нове обличчя жінки-інтелігентки, гуманістки та борчині. Познайомившись у 1899 році при посередництві знайомого обом письменника (це відбулося так само у листуванні), побачилися жінки тоді, коли Кобилянська приїхала до Косач за її запрошенням у Зелений Гай на Полтавщині. Наступна їх зустріч відбулася аж через два роки: Леся приїхала до Кобилянської в Чернівці. А в цілому подруги бачилися лише тричі за все життя, решту часу то був виключно епістолярний зв’язок.
Плідні стосунки жінок, що цінували ідеї, світогляд та обдарування одна одної, відображалися у їхній творчості (зокрема, Леся Українка сприяла літературному зростанню буковинської соратниці), а їхнє листування з роками набувало все більш інтимного характеру. Листи, що писала Кобилянська, як і кореспонденція від Косач, дедалі набирали чуттєвості та завуальованості, притаманній співрозмовникам, яким не треба називати речі своїми іменами, бо між ними є багато такого, що не потребує слів. Леся й Ольга називали одна одну загадковими займенниками «хтось» і «хтосічок», кажучи «хтось біленький» та «чорненький». Цікаво, що листи Кобилянської до Косач в її особистому архіві не збереглися. Натомість листи Лесі до Ольги впродовж багатьох років досліджуються як зразок феміністично-лесбійського українського епістолярію.
Леся Українка і Ольга Кобилянська
Справи сердечні
Водночас є й контраверсійні точки зору на стосунки славетних жінок. Наприклад, на думку письменниці Оксани Забужко, той роман є вигадкою. Авторка книги Notre Dame d’Ukraine («Українка в конфлікті міфологій») упевнена, що то була лише така культура листування – ритуал жіночого вияву симпатії та прихильності, і не варто шукати у тому листуванні прикмети еротизму, якого там насправді не було. Втім, у письменницьких текстах зазвичай буває стільки емоційних образів, що читач завжди побачить те, що хоче побачити. Які насправді були стосунки Ольги Кобилянської та Лесі Українки, залишиться загадкою. Відомо лише те, що ті відносини відрізнялися зворушливою довірливістю. Подруги підтримували одна одну у важкі часи, і це дорогого варте.
А жіночу закоханість у традиційному розумінні Ольга Кобилянська відчувала саме до чоловіка – її нерозділеним коханням і душевним болем був письменник, літературознавець і редактор періодичних видань Осип Маковей. Це для нього вона зменшила свій вік, бо була на чотири роки старшою за обранця: на момент знайомства у 1895 році йому було 28 років, а їй – 32. Ольга Кобилянська з невиправданою рішучістю сама запропонувала Осипові Маковею побратися, проте він не був до такої несподіванки готовим і рішуче відхилив пропозицію. Не відповівши письменниці взаємністю, редактор, якого Ольга кохала десять років, одружився через певний час із іншою жінкою, а «царівна» української класичної літератури, як називають Ольгу Кобилянську літературознавці, до кінця життя залишилася самотньою.
Осип Маковей і Ольга Кобилянська
Ніколи не була щасливою
У своєму щоденнику жінка розмірковувала про створення сім’ї та виховання дітей, але жіночого щастя у повному обсязі вона так і не зазнала. Заміжньою Кобилянська не була, проте позашлюбну доньку брата Олександра виховала – Олену письменниця удочерила і дбала про неї як справжня мати. У 1903 році Кобилянську частково паралізувало внаслідок застуди. Власна хвороба, смерть батька та фінансова скрута призвели письменницю до творчого спаду. В той період вона написала у щоденнику, що «її життя ніколи не було веселим». Через силу вона працює далі і в найближче десятиріччя здобуває заслужену літературну славу. Водночас із літературою у її житті було захоплення кіномистецтвом (тричі дивилася нові фільми, вивчаючи акторську гру та режисерські знахідки), обов’язкова книжка на ніч, трактування снів, спіритичні сеанси та домашня кулінарія (вправна господиня знала безліч рецептів).
З Іванною Блажкевич, Оленою Кисілевською й Ольгою Гузар, 1934 р.
У 1919 році 56-річна Кобилянська зробила спробу підсумувати власне життя. «Я ніколи не була щасливою, – написала вона. – Любила гори, іноді й рівнини, засіяне зірками небо, осінь і свого Небесного суддю. А найкращими моїми хвилинами було написання і закінчення творів». Коли 1925 року помер Осип Маковей, безнадійно закохана у нього жінка пішла у день поховання в гори і рясно полила їх сльозами. Сама ж вона житиме до 78 років. Залишиться під час Другої світової війни у Чернівцях і за постановою румунського уряду очікуватиме суду за співробітництво з радянською владою (зараз вже з’ясовано, що насправді редакційні тексти лише підписували авторитетним ім’ям Ольги Кобилянської, яка до них була непричетною). Останні свої дні письменниця провела під поліцейським наглядом і померла 21 березня 1942 року, не дочекавшись вироку.
Фото: wikipedia.org
