Сергій Гулюк 
Табори пройшов у балтійській Голгофі
На початку літа 1941 року Павло Загребельний, сімнадцятирічний уродженець селища Солошине, що на Полтавщині, щойно закінчивши школу, добровольцем вступає у лави радянської армії. Юнака на фронт одразу не відправили: він став курсантом Київського артилерійського училища, і саме його вихованці брали участь у обороні Києва. У серпні він отримує перше поранення, і після недовгого перебування у шпиталях знову потрапляє на передову.
У серпні 1942 року, отримавши серйозне поранення, боєць Загребельний потрапляє у німецький полон, у якому перебував аж до лютого 1945 року. У одному з пізніх інтерв’ю він згадував: «Мене, помираючого, підібрала німецька трофейна команда: літні, як мені тоді здалося, фріци – років сорока. Напоїли кавою із солдатської фляжки, переправили в Болхов, потім в Орел. Там у колишній в’язниці був великий табір. Не помер я тільки тому, що був молодим і досить міцним».
Потім було два з половиною роки таборів у різних місцях, серед яких було невелике литовське місто Калварія: як згодом наголошував письменник, ця назва у католиків означає Голгофу – місце, де Христос прийняв смертні муки. У довіднику Спілки письменників України про це лаконічно міститься лише один рядок: «Пройшов табори смерті».
Протягом багатьох років ті табори даватимуться Загребельному взнаки. Після війни спецслужби та військові довго його допитуватимуть й дорікатимуть, як радянський офіцер наважився здатися у полон до ворога, і навіть залякуватимуть. Пізніше у Спілці письменників України та навколо неї ходитимуть найнеймовірніші чутки, які заздрісники літератора вигадуватимуть навмисне (а зважаючи на прямий та безкомпромісний характер митця, бажаючих йому помститися або просто образити чи задіти було достатньо) – і про, нібито, співпрацю з «власівцями», і ледь не про безпосередню роботу на гестапівців.
Відшукати чи вигадати компромат на людину проблеми ніколи не складало, цю формулу озвучував ще тиран Сталін-Джугашвілі. Тим не менш, після того, як американські союзники звільнили офіцера Загребельного з полону у 1945 році, він працював у радянській військовій місії у Західному Берліні. Ті епізоди своєї біографії письменник змалював у багатьох творах на воєнну тематику, зокрема у романі «Європа-45», написаному у 1959 році.
«Роксолана» – раритетний дефіцит з–під плаща
Сучасному читачеві слід було би нагадати, що український письменник за радянської влади був людиною, м’яко кажучи, підневільною – висловлювати власні думки, якщо вони звучали врозріз з офіційною лінією монопольної партії, не просто не віталося, а було небезпечно для діяльності, кар’єри, а іноді – й для життя. Тому дуже часто літератори вирушали у відрядження у… минуле, вдаючись до такого собі ескапізму: по-перше, це була корисна втеча від нудної та безвихідної реальності, а по-друге, іноді відомі історичні сюжети з українського минулого (будь-то епоха Київської Русі чи гетьманська доба) були для письменників чудовою можливістю «відірватися» і перенести сучасні проблеми, вади або неприязнь до влади у історичні сюжети, де усе це можна було втілити на папері за допомогою метафор, алегорій і навіть сатири.
А у випадку Загребельного – ще й у захоплюючому детективному та пригодницькому стилі. І саме з перерахованих причин у офіційній радянській літературі існувало своєрідне табу на історичні романи, особливо це стосувалося історії України. Як свого часу влучно помітив письменник Анатолій Дімаров, Загребельний проклав дорогу для історичних романів в Україні.
Усі його твори ще у минулому столітті стали класикою вітчизняної літератури – взяти до прикладу роман «Диво» (1968), у якому автор відправляє читача в епоху Київської Русі доби Ярослава Мудрого, коли зводився Софійський собор у Києві. Або «Я, Богдан (Сповідь у славі)» (1983), за авторським визначенням – історико-філософський роман про Богдана Хмельницького, написаний у формі сповіді-монологу, за який письменникові теж дісталося від деяких «палких шанувальників»: мовляв, що це за зухвалість – ототожнювати себе із знаменитим гетьманом. Хоча автор наголошував, що чітко ототожнював Хмельницького з усіма українцями.
Через деякі історичні твори у Павла Загребельного могли виникнути серйозні неприємності, зокрема за роман «Первоміст» (1972), дія якого розгортається у 13-му столітті, напередодні нашестя монголо-татар, коли за наказом Володимира Мономаха будували перший міст через Дніпро. У ньому письменник дуже виразно розкрив образ Воєводи, якому абсолютно байдуже, хто пересуватиметься тим мостом, аби лише посада мостовика зберігалася. Тут можна було справді «нарватися» від тодішньої влади.
Ну і, звісно, «Роксолана» (1980) – історія про долю українки Настасі Лісовської, яка спочатку потрапила у татарський полон, а потім у гарем турецького султана. Це, певно, «наймасовіший» твір письменника, який приніс йому народну популярність і був екранізований. У процесі його написання Павло Архипович на декілька років не просто захопився вивченням Ісламу та читанням Корану, а й подорожував Туреччиною – місцями героїв свого роману. Твір справді набув великої популярності: наприклад, український письменник Анатолій Дімаров якось пригадував, що прогулюючись у 1980-х стихійним книжковим ринком, до нього підійшов молодик і, за класикою, з під-плаща запропонував «дуже рідкісну книгу». Це була «Роксолана», на звороті якої значилася ціна – 3 карбованці 20 копійок. А коли Дімаров поцікавився, у яку ціну її пропонує торговець, той відповів: «Вам віддам задешево – лише 200 карбованців».
«Товариші прокурори, вчіть українську мову»
«Роксолана», як і багато інших творів, була написана в Ірпені, який дехто – чи то жартома, а може, й на повному серйозі – називає «столицею української літератури», адже там свого часу творили Довженко, Тичина, Гончар, Сосюра й інші письменники. Саме там розташований найбільший в Україні літературний парк «Незнайко», присвячений літературній творчості дитячого письменника Миколи Носова, і вже овіяний легендами та оповідями місцевий Будинок творчості письменників.
Анатолій Дімаров, Павло Загребельний, Григорій Полянкер
Саме там, ледь не до виснаження, багато годин на день автор працював над відомими нам усім творами. Згадує той самий Дімаров: «Зайдеш до Павла: сидить, гострі коліна майже до підборіддя, друкарська машинка «Колібрі» – і шпарить, і шпарить, і шпарить. Причому, на обід іде або погуляти у лісі – може на півфразі обірвати, а вертається – і продовжує друкувати далі, навіть не читаючи тієї півфрази».
Серед байок, що супроводжували атмосферу ірпінського Будинку творчості, ходила й така, що, коли письменник робив паузу та йшов прогулятися або вирушав на обід, хтось з його колег та сусідів заходив до кабінету Загребельного, і ніби жартома вписував на друкарській машинці своє речення, а то й цілий абзац. Сам Павло Архипович ніяк не коментував подібні чутки, але були свідки того, як після завершення чергової титанічної праці він, повністю виснажений, телефонував дружині Еллі та промовляв: «Елонька, забирай мене». І вона приїжджала та забирала.
Родини Олеся Гончара та Павла Загребельного на відпочинку 1970-ті рр.
Будинок творчості як державна структура належав Спілці письменників України, яку Загребельний очолював з 1979 року і, як стверджували ті, хто у той час був до неї дотичний, письменник відрізнявся демократичними та ліберальними поглядами, але при цьому завжди був відвертим і намагався казати правду у обличчя. За це й нажив собі не одного «доброзичливця», і розповсюдженою стала фраза про те, що не встигав Загребельний піднятися на другий поверх Спілки письменників, як наживав трьох ворогів. Не у одному своєму творі автор доволі правдиво «роздавав» пихатим чиновникам, можновладцям і, звичайно, корупціонерам.
Своїм романом «Південний комфорт» (1984) письменник наробив справжній переполох, який дістався аж… Генеральної прокуратури СРСР. Тодішній Генеральний прокурор Союзу Олександр Рекунков зібрав колегію у Москві та осудив роман за викривлення, «очорніння» та «спотворення» діяльності працівників радянської юстиції. Але що цікаво – не кожному з російських прокурорів вдалося роман прочитати, тому що його було надруковано українською мовою у двох номерах журналу «Вітчизна». Українські письменники тоді тішилися й жартували: «Оце так Загребельний – змусив російських прокурорів вивчати українську мову».
Щоденники залишились поки засекреченими
«Мої молитви – мої книжки», – якось сказав письменник. Останнім твором, виданим за його життя, стала збірка публіцистики із красномовною назвою «Думки нарозхрист»: свого роду щоденники та спостереження автора про країну, її майбутнє, літературу та людей, що його оточували, написані у період з 1974 по 2003 рік. Взагалі, мудрість Загребельного – це окреме вітчизняне надбання, які варто було б берегти та цінувати.
Письменник є автором багатьох влучних висловлювань та афоризмів на різні актуальні теми. Приміром, ось його думки про українську літературу: «Вона займає своє законне місце (література для свого народу), й не слід її запихати між Японією та Патагонією».
Павло Загребельний у 2004 р. отримав звання «Герой України»
Важливо й те, що прихильники творчості Павла Архиповича ще не все про нього знають, а дехто очікує настання 2029 року: саме тоді, через 20 років після смерті письменника, для широкого загалу стануть доступними його щоденники – так вирішили дружина Загребельного і він сам. Його друзі неодноразово стверджували, що він володів даром прораховувати та передбачати наперед: навіть у тій самій книзі «Думки нарозхрист» він передбачив, чим закінчиться горбачовська Перебудова і президенство Леоніда Кравчука. Завжди цікаво було знати, що б сказали чи написали відомі літератори, які не дожили до повномасштабної російсько-української війни про те, що нині коїться в Україні. Відповіді слід шукати у їхніх висловлюваннях та думках, приміром, ось у цій:
«Усі ракети били та й б’ють мені в серце. Чи то американські – в Ірак, чи натовські – в Югославію, чи російські – в Чечню: всі вони – тільки в моє серце. Як воно витримує? А як витримуємо ми всі?».
Дійсно, як?
Фото з відкритих джерел
