Сергій Гулюк 
Від «Столичного» залишився пустир
Кияни та ті, хто приїздить прогулятися Хрещатиком на вихідних, ви ніколи не задавали собі питання, чому вже досить значний проміжок часу (конкретно – понад двадцять років) приваблива чи, влучніше сказати, «жирна» ділянка землі на відстані між нещодавно проданим готелем «Дніпро» та бізнес-центром на Майдані Незалежності якось бездарно пустує та огороджена вічним будівельним парканом? Ця майже містична історія з ділянкою землі у центрі Києва тягнеться ще з 2003 року, коли на Хрещатику було знесено семиповерхову будівлю, де розміщувався без перебільшення легендарний ресторан «Столичний», а потім – і прилеглі до нього будинки.
Оскільки шматок у цій місцині столиці виявився справді ласим, то й, відповідно, боротьба за нього триває роками. Були, приміром, у забудовників плани запхати туди черговий хмарочос, і множилися вони на низку безмежних архітектурних фантазій. І ніби цього року, попри загальний невизначений стан у нашій країні, там знову дозволили будувати щось грандіозне. Та повернімося до «Столичного».
Попри те, що у наш час з легкої руки сучасників багато справжніх цінностей минулого втратили своє значення, по відношенню до цього невід’ємного об’єкту столичного життя не гріх вжити слово «культовий». Ну, хоча б тому, що простір всередині та навколо нього був наповнений різними байками та міськими легендами, про які піде мова нижче. На першому поверсі масивної будівлі ще розміщувалися кафе-кав’ярні «Лілія» та «Крижинка», а також – кулінарія (у народі – «Кулінарка», туди іноді можна було приходити «зі своїм» та замовляти салатики з бутербродами). Автор цих рядків ще встиг застати шарм цього закладу на його фінальному етапі та смак «канонічної» котлети по-київськи, яка, до речі, стала ключовим фігурантом у нашій історії.
Скільки б не доводилося озвучувати відому мудрість про те, що про смаки не сперечаються, про них і через них все одно продовжують чубитися у сучасних соціальних мережах, і часом здається, що усі ці фейсбуки й були колись створені саме для цього. Тому не будемо нікого провокувати й стовідсотково стверджувати, що «юшка з пиріжком» за 26 копійок з меню ресторану була смачнішою за «уху рибацьку» за 19, а «битки по-столичному» за 95 копійок смакували краще за «січеники з гарніром» за 61. Тільки констатація факту: комплексний обід (борщ, біфштекс рублений з гарніром, компот, хліб) коштував один карбованець три копійки (за іншими даними – 1.25). Хто мав бажання самостійно обирати з позицій меню, то смачно перекусити можна було на неповних два карбованці, а на «трьоху» – добряче наїстися від пуза, і це, нагадаю, при середній зарплаті у 100-120 карбованців. А ще, як розповідали, у цеху випічки «Столичного» було встановлено першу та унікальну на той час за своїми можливостями хлібопіч – машину, яка самостійно місила тісто, ліпила й пекла пиріжки.
Стрімкий радянський соціальний ліфт
Героїня цієї історії чи, як потім писалося у слідчих протоколах – «фігурантка», Лідія Йолкіна (у дівоцтві – Степанюк) народилася у невеличкому селі Черкаської області. Напередодні Другої світової вона одружилася з військовослужбовцем та переїхала з ним у Гайсин на Вінничині, де працювала куховаркою в офіцерській столовій. Далі на її життєвому та трудовому шляху було багато населених пунктів – від Кривого Рогу до кримського Джанкою, коли у 1960 році доля нарешті занесла жінку до української столиці, де вона опинилася на досить солідній посаді: завідувачки рестораном Київського залізничного вокзалу. Йолкіна завжди відрізнялася своєю активністю, діловими та організаторськими здібностями, і у 1962 році Лідія робить фантастичний олімпійський стрибок у власній кар’єрі – її призначають завідуючою виробництвом того самого ресторану «Столичний» на Хрещатику у самому центрі Києва. До речі, аби офіційно обійняти керівну посаду, жінці необхідно було закінчити технікум радянської торгівлі, що вона й зробила без відриву від виробництва вже у віці понад п’ятдесят років.
Можемо припустити, що серед інших дисциплін, що викладалися у технікумі, значилася й «калькуляція страв». Якщо зовсім по-простому, то її суть у радянському «общєпіті» полягала у тому, що створювалася вона з розрахунків надлишкової кількості продуктів у рецептах приготування страв. Умовно кажучи, якби борщ варили згідно встановлених радянських правил, то він би був не борщем, а якоюсь густою кашею (хоча, з іншого боку, порушення рецептури теж вважалося злочином). І, звичайно, існували затверджені норми й стандарти, яких необхідно було дотримуватись, але працівники цієї сфери послуг, м’яко кажучи, не завжди це робили.
Саме тому кількість фруктів та цукру у величезній каструлі з компотом була трохи (на око це було непомітно) меншою, аніж того вимагали стандарти, так само, як вживалася значно менша кількість масла зі сметаною. А що вже казати про м’ясо, яке завжди було дефіцитом! М’ясний цех ресторану приносив найбільші «навари»: на кожних 50 кілограмах котлетного фаршу «економили» близько 10 кілограмів м’яса. Фарш найдорожчих і дуже популярних серед відвідувачів закладу котлет «Метро» лише частково складався з курятини, туди додавали інше м’ясо, крім того, для необхідного об’єму кухарі «Столичного» компенсували норму трохи більшою кількістю панірувальних сухарів.
Але подібні видозміни страв клієнти закладу майже не помічали, навпаки – «змішані» котлети користувалися серед них великою популярністю. І ще, як це водиться серед пересічних громадян, чеки на касі відкидалися ними у сторону (ну не до чеку, коли ти голодний), а там можна було розгледіти цікаві речі, наприклад те, що касири пробивали не все, що належить, таким чином потрохи поповнюючи власну кишеню. Розповідали також, ніби спритна завідувачка зранку виписувала накладні, а увечері рвала їх на дрібні шматочки та виписувала нові. У такий спосіб щоденний «лівий» прибуток ресторану «Столичний» сягав 750 карбованців, що у перерахунку на місячний дохід виходило чимало. З нього «годувалися» усі – касири, офіціанти, начальники змін, і навіть завідувачка виробничим відділом тресту ресторанів, якій товаришка Йолкіна платила щомісячно 200 карбованців.
Якщо пересічний клієнт міг не помітити підміну страви чи махінації з чеками, а тим більше – з накладними, то для цього існували спеціально навчені люди, які несли службу у суворій правоохоронній структурі під назвою ОБХСС (розшифруємо для міленіалів: «відділ по боротьбі з розкраданням соціалістичного майна»), і від цієї суворої абревіатури багатьох керівників сфери радянських послуг кидало у холодний піт.
Котлета «по-міліцейськи»
А тепер уявіть собі картину: за вікнами ресторану – 1974 рік та чудовий незалежно від будь-якої пори року Хрещатик. Чоловік звичайної, як люблять казати, «непримітної» зовнішності у режимі черги замовляє собі чи то котлету по-київськи, чи то «Метро» з гарніром. А компот? Ну, і звісно, компот, але це не так важливо у порівнянні з його подальшими діями. А далі, тривожно озираючись (бо у залі не так людно), він бере ту саму котлету, і… кладе у спеціальний прозорий пакет. Компот випивається як заключний акорд вдало проведеної операції. Чоловік – інспектор того самого відділу ОБХСС, а добутий ним «скарб» незабаром опиниться у харчовій лабораторії, де експерти встановлять, чи відповідає склад продукту необхідним вимогам та стандартам. Процес цей іменувався контрольною закупкою, і такі клієнти з прозорими пакетиками зачастили того року до ресторану. Стверджували навіть, що «спеціальні люди» діставали із сміттєвих корзин розірвані Йолкіною папірці з накладними, потім склеювали їх, аби надалі використати у якості доказів махінацій.
У лютому 1974 року до «Столичного» нарешті прийшли із серйозною перевіркою. Після інвентаризації закладу було виявлено нестачу лише у 462 карбованці. Це дрібниці у порівнянні хоча б зі щоденною «лівою» виручкою, і обійшлося би все суворою доганою, та й на цьому б скінчилося. Але тут саме і знадобилися експертизи тих самих котлет «з пакетиків» та філігранно склеєні накладні. Висновки комісії свідчили про ознаки значного розкрадання матеріальних цінностей та коштів.
Показовий вирок: аби інші боялися
«А ви чули, що у хоромах «Шахині» (так у народі прозвали Лідію Йолкіну) навіть ручки на дверях зроблені з чистого золота? А в курсі, що на неї працюють дві домогосподарки, особистий водій, який возить її на новенькій «Волзі», і ніби вона має навіть особистих охоронців? Так, так, а ще – персональних перукарку та манікюрницю!». Після того, як люди з «органів» стали навідуватися на Хрещатик, 5, (і зовсім не для того, аби пообідати чи повечеряти), чутки столицею стали розноситися зі швидкістю нової «Волги» ГАЗ 24, яка справді числилася серед майна жінки.
Обшуки у її справді розкішному помешканні виявили десятки фарфорових та кришталевих виробів, килими з хутрами, багато золота й дорогоцінних металів, загалом було вилучено грошей та матеріальних цінностей на суму близько 200 тисяч карбованців. Крім того, подруги та знайомі завідувачки добровільно принесли у міліцію декілька її ощадкнижок та сумок з коштовностями, які вона віддавала їм на зберігання. Нетрудові доходи знаходили навіть у схованках на квартирах далеких родичів та знайомих: невипадково «справою Шахині» займалося понад тридцять слідчих!
Ветерани правоохоронних органів стверджували, що ніби для того, щоб розмістити все майно Йолкіної, «нажите непосильною працею», у приміщенні головного управління МВС було виділено декілька кімнат. За іншою байкою, ніби сам Щербицький розпорядився створити там щось на зразок «експозиції для внутрішнього користування» і демонстрував ці багатства керівникам інших міст та областей, які відвідували столицю.
Наприкінці слідства «справа Шахині» нараховувала аж 210 томів. Судовий процес про розкрадання у культовому київському закладі розпочався майже через два роки після першої перевірки – 1 березня 1976 року. Справу, про яку вже «гудів» не лише Київ, а й інші регіони республіки, розглядав Верховний Суд УРСР. 4 червня, було оголошено вирок: Лідію Йолкіну засудили до 15 років позбавлення волі. Ті, хто разом з нею «мутив» різні справи, теж отримали вироки різних ступенів суворості – від 5 до 15 років. Багато хто із спільників «Шахині» вже через декілька років опинився на волі за різних обставин – хто достроково, а комусь покарання замінили на умовне. Йолкіна не дочекалась волі: розповідають, що вона померла на восьмому році відбування терміну, і ніби до її дострокового звільнення залишався лише місяць. Без сумніву, гучний резонанс, кількість слідчих та рівень Верховного Суду були навмисне показовими, аби привернути увагу суспільства та приборкати інших злодіїв. Та, як відомо, красти у нас не припинили й досі, і чарівної вакцини проти цього так і не винайшли. Можливо, у порівнянні з тим, як крадуть у сучасній Україні, справа «Шахині» може здатися дрібницею. Але колись хоча б були вироки та покарання.
Фото з відкритих джерел
