Сергій Гулюк 
Сивочолий бородань з усіма можливими державними регаліями, який вже понад тридцять років співає одну пісню. Або – «український Брюс Спрінгстін»: той, як відомо, після виконання хіта «Born in The USA» забезпечив собі творче безсмертя та постійну участь у державних заходах. Приблизно так зазвичай сучасники та значно молодше покоління сприймають Тараса Гаринальдовича Петриненка. А між тим, у сучасній історії був період, коли київський Михайлівський Золотоверхий собор кожні п’ятнадцять хвилин своїми дзвонами грав пісню «Україна». Чи це не є омріяне визнання?
Про ранні роки артиста не так часто згадують: народився у відомій столичній сім’ї (мама – Діана Петриненко – педагог та оперна співачка, батько – Гаринальд Кіндратович – журналіст та музикант, дядько – оперний співак Іван Паливода). Коли вступав до музичної десятирічки імені Лисенка, то запрограмований життєвий алгоритм ймовірно готував його до академічної кар’єри. Та у візерунках життєвого шляху Петриненка трапилися The Beatles та… Котляревський.
«Еней» та парубки моторні
Що таке гурт «Еней» (не плутати з однойменним польським колективом, який нині підтримує нашу країну) для української музики 1960-х? Високочолі музикознавці та дослідники вживають термін «біг-біт», що вже свідчить про його орієнтири та певну «прозахідність», і, безумовно, вплив ліверпульської четвірки. Наприкінці шістдесятих учні 9 класу київського спеціальної музичної школи імені Миколи Лисенка створили колектив, який у тодішньому сучасному прочитанні виконував не лише версії українських народних пісень, а й класику (Бах, Хачатурян, Гріг). У складі ансамблю брали участь такі прославлені у подальшому українські митці, як Кирило Стеценко, Геннадій Татарченко, Руслан Горобець, Тарас Мельник (засновник фестивалю «Червона Рута»), і, звісно, герой цього матеріалу, який, окрім співу, грав на клавішних.
Гурт «Еней»
З часом творчий діапазон молодого колективу розширився до хард-року, фанку, та джаз-року. І складно тепер сказати, що більше не віталося тодішньою офіційною владою – проукраїнська направленість «Енею» чи тяга до західної поп-культури? Стверджують, що проблеми у гурту почалися у 1972 році, коли Петра Шелеста усунули з посади Першого секретаря КПУ. Музикантів звинуватили у буржуазному націоналізмі та заборонили з’являтися на радіо і телебаченні. Розпочався справжній андеграунд.
«Візерунки Шляхів»: від Дніпра до Гавани
Деякий час попрацювавши у колективі «Дзвони», у 1974 році Петриненко збирає деяких музикантів «Енею» для створення нового колективу. Минуло вже багато часу з тих днів, коли ВІА «Візерунки Шляхів» влаштовував резонансні виступи на столичних майданчиках, а це словосполучення досі згадують у меломанському середовищі. «Візерунки» були своєрідною «dream team» тих часів, і доля, зірки, ну і, певно, шляхи розпорядилися так, що під цією вивіскою зібралися найкращі музиканти Києва, та ще й записали й видали диск-гігант (як говорили у ті часи) на фірмі «Мелодія».
Виявляється, що така красива назва з’явилася невипадково: як відомо, у радянські часи вокально-інструментальні ансамблі та сольні артисти не мали змоги бути самостійними творчими одиницями, а обов’язково повинні були належати до якогось трудового колективу. «Візерунки шляхів» формально належали до «Київпастрансу», і, як пояснювали його учасники, назва означала «візерунки слідів від коліс».
Той самий єдиний вініловий диск, що вийшов на «Мелодії» у 1976 році, нині вважається якщо не колекційною рідкістю, то точно раритетом – як серед українців, так і бажаною знахідкою серед іноземних збирачів. Приміром, ціна за той примірник, який на ті часи коштував близько трьох радянських рублів, нині на авторитетному майданчику Discogs (онлайн-базі даних про виконавців та їхніх музичних видань) починається зі 100 євро. Причина – якісна, абсолютно світового рівня рок-музика, що поєднувала у собі прогресивні на той час стилі, які вміло чергувалися з україномовною лірикою та обробками народних пісень.
Цікаво, що той легендарний диск вміщував різноплановий еклектичний репертуар: ідеологічно обов’язкову «Пісню про Щорса», яка у виконанні українських музик перетворилась на запальний та бурхливий фанк з духовою секцією, або ж неймовірну кубинську пісню «Гуахіра», яка додала латиноамериканської розкутості у суворий радянський дрес-код. Або ось такий шедевр:
«Червоні Маки» з тульським пряником
З «російським» періодом життя та творчості Петриненка пов’язані пікантні обставини. Після того, як він на початку 1980-х деякий час керував знаменитим у той час ансамблем «Мрія», через відмову включити у репертуар ансамблю його авторські пісні йому довелося залишити колектив та вирушити на заробітки до… росії. Враховуючи, що тоді це була одна держава, у ВІА «Красниє Макі» Тульської обласної філармонії працювало дуже багато українців. Цікаво, що колектив було створено в українській Макіївці з музикантів Донецького музичного училища, після чого українські музиканти вирушили працювати до Республіки Комі (де серед іншого співали на мові комі), а потім – до Тули, розташованої у двохстах кілометрах від тодішньої радянської столиці.
І аж ніяк недивним є те, що талановитий український митець чудово проявив себе, виконуючи пісні нерідною, та очевидно, що незвичною йому мовою. Такі безперечні хіти 80-х, як «Новый Год» (який з часом Петриненко переспівав українською) та «Перелетная птица» звучали у прайм-таймі тодішнього центрального телебачення, яке охоплювало широку аудиторію. Після чого автоматично вирушали у народ (звучали у ресторанах, на весіллях, на радіохвилях, на касетних та бобінних магнітофонах, хто мав такий «гаджет»). Можливо це прозвучить банально, але цей затишний софт-поп (або як назвали би це на Заході – «яхт-рок») з роками увібрав у себе ще більше глибини та чарівності, і аналогій з гарним витриманим вином не уникнути. Оцініть самі:
«Гроно»: провісники Незалежності
Перебування на чужині виявилось недовгим, і у 1986 році Петриненко повернувся до Києва, де разом з колегами відродив колектив «Гроно». «Відродив», тому що перша спроба створення ансамблю відбулася наприкінці 70-х, де він біля року існував на базі «Укрконцерту». Тоді ж у колективі з’являється співачка Тетяна Горобець, у майбутньому постійна творча супутниця артиста.
«Гроно» вісімдесятих – це, серед іншого, такі поп-діаманти, як «Пісня про пісню». На платформі YouTube викладено відео на цей, не побоїмося цього слова, хіт з кінохронікою вічнозеленого Києва 1977 року. Попри те, що між тими кадрами та виконанням – десяток років (як за текстом пісні: «зорепадом летять роки»), це той випадок, коли під мелодію зі словами ідеально лягає будь-який кіно/відеоряд.
Ще одна сторінка з біографії гурту «Гроно» того періоду – касетний альбом, виданий канадською фірмою «Кобза», назва якого сьогодні звучить, як мінімум, дивно: «Я – професійний раб».
На його обкладинці артист міцно тримає козацьку булаву на тлі ще не затвердженого офіційно державного українського прапора, та й до Незалежності країни було ще цілих два роки. Але й у тому й полягав його зміст: гостросоціальні та політичні рефлексії на зміни, які відбувалися навколо – вперше заговорили про голодомор («Колискова-1933»), Чорнобиль («Чорнобильська Зона»), є навіть пісня під назвою «Народний Рух», де аж ніяк не приховуються симпатії до однойменної політичної сили. Ну і звісно, «Україна», її початкова назва – «Поки кохаєм». Її прем’єра відбулася у одному з ранкових ефірів Українського радіо, а потім ця мелодія там і «оселилася», перетворившись на радіопозивні.
Дев’яності: Америка-розлучниця
Закордонні гастролі Тараса Петриненка та групи «Гроно» – теж певною мірою драматична сторінка у його біографії. Відомі московські події серпня 1991 року – ГКЧП та «Лебедине Озеро», які прискорили здобуття української Незалежності, застали музикантів у Філадельфії. Стверджують, що Тарас тоді ініціював закінчення американських гастролей на тиждень раніше, аби повернутися та не пропустити історичні події особисто.
А вже після других гастролей у Штатах, у 1993 році, більшість музикантів колективу просто не повернулася, залишившись у Америці. І, як згодом розповідав Петриненко, те, що так станеться, він вже відчував під час першої поїздки – занадто яскравим був контраст між американським та тодішнім пост-радянським життям для українців. Та своєрідним шоком для артиста стало не так рішення колег, як те, що після вимушеної втечі до Штатів колишні музиканти колективу Петриненка, як він згадував потім, почали «поливати його брудом». Хоча через багато років свою думку з цього приводу змінили, вибачалися і ніби згодом порозумілися.
Більше того, самому Петриненкові пропонували залишитися у США, записати англомовний альбом та розпочати повноцінну кар’єру за кордоном. Підтримка діаспори та певна аудиторія прихильників для цього була. Але, як неодноразово повторював артист тоді та й розповідав восени минулого року під час чергової поїздки до Чикаго, без України він свого життя ніколи не уявляв.
P.S.: «When I’m Sixty-Four»
З регаліями треба бути обережним, бо потім пристануть по життю – і не відректися. Ще у 1997 році «Таврійські Ігри» офіційно затвердили артиста у статусі «Жива легенда» (і, звісно, знайшлися «добродії», які полюбляли до цього штампу додавати прислівник «ще»). Попри статуси та високі нагороди, Петриненко завжди відрізнявся не лише мудрістю та вродженою інтелігентністю, а й скромністю. Наприкінці тих самих дев’яностих він говорив авторові цих рядків: «Не лише лавровий вінок на голові щось визначає, але і те, з чим ти виходиш до людей. Коли я матиму шістдесят років, і буде з чим виходити на сцену – я буду виходити».
Як тут не згадати одного з кумирів Петриненка, автора пісні «Коли мені виповниться 64», Пола Маккартні, який минулого року святкував свої 80?
Герою цього матеріалу виповнюється 70, і ми бажаємо йому творчого довголіття.
Фото з відкритих джерел
