Сергій Гулюк 
Центральний залізничний вокзал столиці. Фортеця незламності, яка у мирні часи була звичайним Залом очікування. Тепер у жанрі документального театру актриси Римма Зюбіна та Наталя Сумська озвучують вголос проникливі та іноді моторошні історії подій річної давнини, коли кожен працівник Укрзалізниці – від провідника до машиніста – перетворювався для українців на Ангела-охоронця. Ці оповіді увійшли до книги «Залізна евакуація», яка щойно побачила світ, а неймовірні історії залізничників зібрав та втілив її автор – Андрій Пермяков. Розмовляємо з ним про цей концептуальний проєкт.
Найперша асоціація з назвою книги – страшні і хаотичні епізоди початку війни, коли люди штурмували вокзали, а залізничники, самі того не усвідомлюючи, виконували свою героїчну роботу. Як би ви самі сформулювали – про що книга, її головний посил?
У книзі зібрані та задокументовані історії, які описують воєнний і евакуаційний досвід та щоденний героїзм залізних людей української залізниці. Це правдиві історії спасіння людей, життя вокзалів та потягів, ремонтів мостів та колій, збереження рухомого складу та рятування локомотивів, вивезених палаючих цистерн та блокування руху ворожої техніки. Не всі геройські події та історії увійшли у це видання, адже триває війна та розголошувати всі таємниці, приклади кмітливості та винахідливості залізничників ще ризиковано. Ще багато історій залишаються невідомими.
Форма подачі матеріалу осучаснена – оповідачем є внутрішній телеграм-канал Укрзалізниці «Букса», названий на честь елементу конструкції вагону, за допомогою якого залізничники сигналізують перед відправленням. «Букса» і розповідає ці історії, якими в телеграм-каналі ділилися залізничники. Взагалі я хотів назвати книгу «Євангеліє від Букси. Сага про спасіння», але назва здалася занадто метафоричною. «Залізна евакуація» – тут всім зрозуміло, про що мова.
Чиї історії представлені у книзі, звідки вони взялися, яким чином збиралися?
Я проводив інтерв’ю з кожним героєм, щоб втілити ці історії в оповідання з власними емоціями персонажів та авторськім художнім поглядом на кожну подію. Хотілося, перш за все, донести, що кожна врятована людина, кожен потяг, що сьогодні виконує перевезення – це переможний бій на залізничній лінії фронту. З самого початку війни й до сьогодні залізничники виконують свій обов’язок. З ризиком для життя, під обстрілами та вибухами, понаднормово, часом – понад-ризиковано.
Герої книги – реальні звичайні залізничники: колійники, енергетики, машиністи, провідники та «руховики», працівники вокзалів, заводів та депо, тобто ті самі залізні люди, що забезпечують шлях до нашої Перемоги.
Самі герої книги іноді казали: «та що я, от розкажіть, будь-ласка, про диспетчера Тетяну, про монтера колії Андрія, про прибиральника Максима» тощо. Про провідницю Ірину, наприклад, мені розповів музикант, фронтмен гурту «Кам’яний гість» та фотограф Юрій Верес. Його світлини виставлялись разом з фотографіями Дмитра Козацького, «Ореста» з «Азовсталі». На виставці була мати Дмитра – провідниця, і таким чином він допоміг мені з нею познайомитися.
Дмитро Козацький, «Орест», боєць батальйону Азов із мамою Іриною Юрченко, провідницею потягу Київ-Ужгород
Презентація відбулася у жанрі документального театру, він потребує зосередженості та підготовки. Як довго тривали репетиції, чи виникали складнощі?
Коли я спілкувався із залізничниками-жінками, я вже відчував, хто може озвучити ці історії або навіть зіграти їх у кіно. Так і підібрав нашу «залізну» команду читців. Дуже дякую Наталі Сумській, Риммі Зюбіній і Тамілі Бурсовій, які погодились на такий експеримент. Мені подобалась така назва: документальний театр. Але ще більше сподобалось, коли Наталя Сумська сказала, що це не театр, це – життя.
Найскладніше було відібрати історії. Ми вирішили, що у Києві читатимемо більше «київських» історій, а у Дніпрі, Харкові, Львові та Одесі – більше історій з тих регіонів. В інших містах ми можливо залучимо місцевих акторів. У нас було півтори повноцінних репетиції з відеосупроводом та озвучкою. Багато роботи ми зі своїми текстами робили самостійно. Але мені здавалось, що Римма Зюбіна та Наталя Сумська настільки геніальні, що можуть відтворити будь-яку історію у будь-яких умовах. І ми з Тамілою до них тягнулися. А найцікавіше те, що коли ми читали історії, у залі сиділи прототипи героїв. Навіть не прототипи, а дійсні герої цих подій. Потім у всіх була можливість побачити – хто кого, так би мовити, «зіграв».
Яка з історій, представлених у книзі, вразила найбільше?
Усі вражаючі. Найбільша за тривалістю у часі та за об’ємом – історія Ірини, тієї самої провідниці, матері відомого «Азовця» Ореста, чиї світлини сьогодні знає весь світ. Ще я люблю курйозні історії або історії з гумором, бо саме гумор іноді допомагає нам пройти усі випробування. Але наведу приклад однієї історії – машиніста Володі з Одеси:
«27 лютого я та мій помічник Володя зголосилися на незвичний для нашого приміського «дизеля» тривалий евакуаційний рейс. З Одеси аж до Львова. Маршрут такий не близький і нам зовсім незнайомий. І небезпека на кожному перегоні. І всього лише два залізничники на десяток вагонів. І сотні чи тисячі пасажирів. Потрібно всіх розмістити, підготувати вагони, запастися всім необхідним. Водою, якоюсь їжею, теплими речами…
Ми вдвох особисто обійшли вагони. Людей набилося! Навіть по тамбурах стоять притиснуті до дверей. У кожному вагоні даю чіткі вказівки:
«Нас тільки двоє. Провідниць немає. До Львова довеземо всіх, але без паніки. У вагонах має бути залізна дисципліна та взаємовиручка. А ні – то всіх висадимо! Зв’язок з кабіною машиніста встановимо так. Я з вами розмовляю через динаміки у вагонах. Динаміки не затуляємо. Слухати всім і уважно. Не те, що кожне моє слово, навіть кожен мій подих. Зі мною зв’язок через мій телефон. Номер написав біля кожного динаміка. Коли зв’язку немає, інформацію передаємо людським ланцюжком».
Рушили. І тут почався обстріл. Кричу в радіо: «Всім лягти далі від вікон! Без паніки! Перечекаємо та рушимо далі!» Після обстрілу поїхали, розмістились, утряслися, утрамбувалися. Ще й дорогою людей підхопили.
З Одеси-мами до міста Лева. Як кажуть в Одесі: «в тесноте, да не в обиде». А дорогою вчимо по радіо і варіанти українською: «де добрі люди, там хата не тісна», «хоч не пишно, та затишно», «якось умістимось, як буде згода, то буде й догода». А я обіцяю після Перемоги всіх назад до Одеси привезти. Прямісінько на Привоз.
Шановні пасажири, а зараз нашому «дизелю» і вашому машиністу потрібна невідкладна допомога. Від вас тепер залежить швидкість нашого рейсу. Щоразу по гудку локомотива співаємо голосно: путін – х…ло, ла-ла-ла…
Отак щогодини до Львова і співали. У Львові пасажири виходили вже як злагоджений хор! Як не крути, а дисципліна таки – головна зброя проти паніки. І гумор. Бо куди Одеса без гумору? А тепер уже і Львів».
Андрій Пермяков читає свої оповідання
Як часто ви пересуваєтеся вітчизняними залізничними сполученнями? Можливо, у вас є якась власна історія нещодавнього часу, яка вразила або залишилась у пам’яті?
Буває, що й по декілька разів на тиждень. І так вже років з п’ятнадцять. Усі мої заняття були пов’язані із відрядженням, тому я особисто помічав зміни, що відбувалися в українській залізниці. Це як формування дитини: коли її бачиш щодня – ніби ніякого росту, а побачив через певний проміжок часу – вау, а дитина вже закінчує школу. У мене було багато кумедних історій з пасажирами за весь час моїх подорожей. Але ж у тому й секрет залізничної професії: все працює непомітно, безпечно, з чаєм зранку та чистою постіллю.
Якось ще до війни я їхав потягом, ледь встиг на нього, заходжу до провідниці, запитую, що в неї є поїсти, попити. Крім «вафельок» нічого не було. Кажу, ну добре, піду ляжу на свою полицю та помру тихенько з голоду. За півгодини вона мені принесла купу бутербродів, кавуна, овочів – це було справжнє свято! Виявилось, вона збігала в інший вагон на чийсь день народження і взяла там для мене поїсти. Свята жінка!
