Інна Тихонова 
Як письменник, публіцист, критик і видавець, автор «Сватання на Гончарівці», трилогії про Шельменка, «Конотопської відьми», «Марусі», «Сердешної Оксани» і «Пана Халявського» захищав художні можливості українського слова. Основоположник «людової повісті» відзначився тим, що вперше зробив простих селян літературними героями. Прозаїк, драматург і новинар Григорій Квітка-Основ’яненко заснував у новій українській літературі художню прозу і започаткував жанр соціально-побутової комедії. Новатор був причетний до видання першого журналу «Український Вісник» і літературного альманаху «Молодик», а також до заснування професійного театру, публічної бібліотеки, інституту шляхетних дівчат і благодійного товариства в Харкові. А крім літератури і театру в житті діяльного представника одного з найвпливовіших родів Слобожанщини були монастир, військова служба і кохання: жінки у біографії Григорія Квітки-Основ’яненка вплинули і на його долю, і на українську літературу.
Родинна легенда
Походив культурний і громадський діяч з відомої на Слобожанщині старшинсько-козацької родини Квіток, представники якої відзначилися як за козацького, так і імперського періоду. Письменник був вихований на сімейній легенді, що біля витоків рідного міста стояв його пращур. Історії свого роду Григорій Квітка-Основ’яненко торкнувся в оповіданні «Заснування Харкова. Старовинний переказ».
Згідно того викладу, 13 червня 1604 року до київського пана Ясенківського прибився хворий старий з семирічним хлопчиком Андрійком, який начебто був сином опального московського боярина Афанасія і мешкав у Ризі. Прихистивши подорожніх, панська дружина та донька назвали гарну дитину Квіткою. Старий невдовзі помер, а Андрія Квітку життя надалі пов’язало з донькою київського воєводи: між хлопцем і дівчиною спалахнуло кохання.
Потайки побравшись, закохані втекли з Києва на схід і оселилися на березі річки Уди. Згодом до Квіток долучилися інші переселенці з Правобережжя, довкола виросли слободи, а місцина, де звив гніздо засновник роду Квіток, стала слободою Основою, з якої розвився Харків. Проте, дослідники біографії Григорія Квітки-Основ’яненка вважають родинний переказ романтичною казкою, яка не мала нічого спільного з реальністю.
Шляхетне коріння
Насправді шляхетський козацький рід Квіток бере початок з Гадяцького полку Війська Запорозького, й осіли вони на Слобожанщині в XVII сторіччі. Російській імперії впливова родина дала державних і шляхетських діячів, а Харківському слобідському полку – полковників і старшин. Зокрема, старший на чотири роки брат Григорія Андрій Квітка запрошувався на коронацію імператора Миколи І.
Палац Квіток у слободі Основі. Саме за назвою родинного маєтку взяв Григорій псевдонім
За дворянською традицією брати змалечку були зараховані до військової служби, але Григорій там не затримався, а його брат Андрій Квітка дослужився до чина прем’єр-майора, був суддею Харківського повітового суду, одним із фундаторів міліції в Слобідсько-Українській губернії (звільнився зі служби з мундиром і золотою медаллю), маршалком шляхти Слобідської України, псковським губернатором і сенатором.
Водночас ця родина дала суспільству українських просвітників і літературних діячів, до яких належав Григорій Квітка-Основ’яненко (доповнив своє прізвище псевдонімом на честь назви родового маєтку Основи, де народився 18 листопада 1778 року). Батько Федор Іванович Квітка (колезький радник) і мати Марія Василівна (представниця старовинного заможного роду Шидловських) мали шістьох дітей.
Між військом і Богом
Нащадки судді Харківського полку отримували добротну домашню освіту: всі в цій родині багато читали, шанували історію, мистецтво, рідну мову та фольклор. Григорій був натхненником самодіяльних вистав і виконував у домашньому театрі головні ролі. На його мистецькі смаки та суспільні погляди мали вплив завчені у дитинстві напам’ять твори Григорія Сковороди – самобутній мандрівний філософ у Квіток часто гостював.
У п’ять років Гриша захворів на золотуху й осліп. У пошуках допомоги мати привезла сина до цілющого джерела і слобожанської святині. Прозрівши перед чудотворною Озерянською іконою Божої матері, Григорій Квітка перейнявся релігійним містицизмом – навчався в Курязькій монастирській школі і згодом став послушником Курязького монастиря, де в дитинстві зцілився від сліпоти, а в юнацтві мав вилікувати сердечну рану.
До відбуття послуху у Курязькому монастирі Григорій встиг розпочати військову кар’єру: у 15 років підліток, що любив легенди про героїчні битви козаків з нападниками, був зарахований вахмістром до лейбгвардії кінного полку. У 19 років ротмістр Сіверського карабінерного та Харківського кірасирського полків вийшов у відставку в капітанському чині, а в 23 роки через нерозділене кохання вирішив податися у ченці.
Пристрасна натура
До обителі Квітка прихопив книги, флейту і фортепіано – складав у келії духовну музику. Про півтора роки в монастирі сам Григорій писав, що прожив їх «спокійно, задоволено і весело», а додому повернувся, щоб «пуститися у великий світ і навіть волочитися» (батько, між тим, домігся дозволу забрати послушника з причини синового нездоров’я). Надалі Квітка служив комісаром у народному ополченні, був повітовим проводирем дворянства і головою Харківської палати кримінального суду.
Активний діяч громадського й культурного життя міста обирався членом Товариства наук при Харківському державному університеті. Засновник вишу Василь Каразін присвятив Григорію Федоровичу епіграму: «Был монахом, был актером, был поэтом, был танцором». Григорій Квітка створив у Харкові танцювальне товариство, професійний театр, благодійний фонд, інститут шляхетних дівчат і публічну бібліотеку. Очолюючи черговий новий проєкт, Григорій Квітка підходив до справи з гарячим серцем.
Харківський драматичний театр, який очолював Григорій Квітка-Основ’яненко
На посаді директора відкритого 1812 року постійного громадського театру Григорій Федорович палко закохався в зірку, що яскраво спалахнула на харківській сцені у 1814 році. Історик Дмитро Багалій описував Тетяну Пряженківську як чудову драматичну акторку, яка «досконало володіла голосом і сценічним рухом, мала відмінні вокальні дані та чудову сценічну зовнішність». До знайомства з такою чарівницею Григорій Квітка запевняв брата, що «жінок любить як людей» і «не хоче ризикувати спокоєм».
Муза двох класиків
Але заміж кохану жінку директор театру не взяв, щоб не засмучувати матір, яка того весілля не хотіла. «Після смерті батька мати живе зі мною, – пояснював Григорій Квітка. – Немічна, змучена і нервова, вона боїться, що в неї заберуть сина. Чи можу її погубити… А дружину я собі ще знайду». Долею «вродливої та розумної» Пряженківської керівник театру не переймався: така жінка, вважав, не пропаде. Ображена зірка покинула Харків і переїхала до Полтави, де вийшла заміж і народила доньку.
І надалі в житті «фатальної жінки української літератури» знайшлося місце для іншого письменника-класика і так само директора театру (полтавського) – Івана Котляревського. Натхнений почуттями до Тетяни Пряженківської, драматург спеціально для коханки написав п’єсу «Наталка-Полтавка». До Харкова акторка повернулася 1821 року. Хтось із дослідників зазначав, що саме тоді Григорій Квітка вирішував піти під вінець з новою обраницею, за яку 43-річний наречений був на 22 роки старшим.
Але в офіційних джерелах точна дата одруження Григорія Квітки-Основ’яненка з викладачкою створеного ним інституту шляхетних дівчат не зазначена – відомо лише, що це відбулося між 1820-м і 1830-м роками. Від колишньої коханки Тетяни Пряженківської Ганна Вульф відрізнялася докорінно. Племінник Квітки Валеріан описував її як «освічену, але некрасиву й замкнену пуританку, виховану у правилах суворої моральності». І той вибір виявився вдалим – для письменника й української літератури.
Ганна Вульф
Молода дружина
Два роки кривий на одне око Квітка (ушкодився феєрверком) не наважувався на пропозицію руки вдвічі молодшій панянці, та вона виявила ініціативу, яку тримала у своїх руках упродовж понад двох десятиліть щасливого подружнього життя. Саме дружина зіграла найвагомішу роль в біографії Григорія Квітки-Основ’яненка, змусивши його зосередитися на письменницькій діяльності, а на себе взявши обов’язки його редакторки та літературної агентки. Не вдалося їй лише перевезти чоловіка до Петербургу.
Молодій дружині довелося змиритися з тим, що до столиці Квітка з нею не поїде (ніколи не виїжджав за межі рідного міста), і прийняти його рішення віддати батьківський будинок на Основі братові Андрію, а самим скромно жити у маленькому флігелі з розставленими по всіх кутках свічниками та чорнильницями, адже присісти писати Григорій Федорович міг усюди. Очевидці звертали увагу на дуже прості домашні меблі письменника, повну відсутність кімнатних прикрас і шовкових суконь у дружини.
Водночас історик Микола Костомаров пригадував: «Дружина була жінкою доброю й освіченою, слідкувала не за французькою модою, а за французькою літературою та навіть цікавилася політикою. І ще вона надзвичайно кохала свого чоловіка». Саме дружині Квітка присвятив свою першу повість «Маруся», яку написав на спір, що українською мовою можна створити драму, а не лише комедію. Ганна Вульф була його першим читачем і першим критиком, надихала на успіхи та втішала у негараздах.
Будинок Г. Ф. Квітки-Основ’яненка в Основі, де він жив разом з дружиною
«Батько» української прози
А приводів для нервування у письменника вистачало. Наприклад, у 1836 році до нього дійшла друкована версія п’єси, в якій він побачив… свій сюжет. То був «Ревізор» Миколи Гоголя. Вважається, що ідею твору, написаного 1835 року, українському колезі підказав Олександр Пушкін. І мало хто знає, що ще у 1827 році Григорій Квітка-Основ’яненко відправляв до Петербургу свій варіант з подібною темою «Приїжджий зі столиці, або Сум’яття в повітовому місті», де його рукопис на кілька років загубився. Схожими у комедіях виявилися не лише сюжетні лінії, а й характери персонажів, через що автор зробив висновок про «запозичення» і дуже розлютився.
Надовго загубився в Петербурзі й інший рукопис Григорія Квітки-Основ’яненка – «Шельменко-денщик». Культову п’єсу, що витримала 180-річну історію успішних постановок, могла спіткати така сама доля. Комедію про хитрого Потапа Шельменка письменник створив у 1834 році, але петербурзький видавець чотири роки не поспішав її друкувати: чекав дозволу цензури, яка офіційно схвалила твір лише у 1838 році. Навчений гірким досвідом, автор через рік запросив п’єсу назад і, не дочекавшись, переробив водевіль на повість «Українські дипломати». Щойно закінчив, як знайшовся і нібито загублений рукопис п’єси.
Сучасна постановка п’єси «Шельменко-денщик»
Літературу та театральне мистецтво письменник, якого Тарас Шевченко назвав «засновником нової української прози», вважав засобами вдосконалення суспільства. Головним творчим принципом майстра було «писання з натури», орієнтація на живу довколишню реальність. Він пропагував народну тему в літературі і позастанову цінність особистості, а свої перші твори друкував у власному часописі, що його видавав з двома письменниками-аматорами, членами гуртка «Полтавська громада», яким опікувався. Крім першого в Україні журналу «Український Вісник», Григорій Квітка сприяв виданню українського літературного альманаху «Молодик».
«Ось наш світ»
Найкращі твори письменника видавалися французькою, польською, чеською, болгарською мовами. Але його російські повісті петербурзькі критики вважали слабшими від українських. Такі відгуки Квітку насправді засмучували, хоча він писав: «Слава мені не потрібна, потомства немає, дай Бог придбаного не втратити, дожити спокійно. Я і жінка моя – ось наш світ. Міська неуважність, чутки, плітки нам невідомі. Заняття наші: читаємо і прочитане розуміємо».
Наприкінці життя письменник почав листуватися з Кобзарем: Тарас Шевченко 1839 року присвятив харків’янину вірш «До Основ’яненка» і зробив ілюстрації до його творів «Знахар» і «Панна Сотниківна». Про письменника о тій порі Микола Костомаров згадував як про дуже набожного чоловіка, який напам’ять знав не лише звичайне богослужіння, а й багато святкових канонів (вже здобувши широку відомість, Григорій Федорович служив старостою в Основ’янській церкві).
Історик залишив про Квітку-Основ’яненка такі спогади: «Це був старий середнього зросту, з лисою головою, одним оком, плямами на лобі, завжди в темному платті або халаті. У його характері поєднувалися властиві українцю прихованість і щирість, простодушність та дотепність». А ще Микола Костомаров писав, що «попри старість, він був міцний та свіжий, а слабшати почав лише за кілька місяців до смерті». Помер Григорій Квітка-Основ’яненко від запалення легень у 64 роки – спочив на руках у дружини.
Фото з відкритих джерел
