Сергій Гулюк 
«Вона крокує по життю, сміючись»
Ви точно маєте пам’ятати це фото, яке активно ширилося соцмережами ще на початку повномасштабного російського нападу. Воно супроводжувалося щемливою історією, що мала б стати прикладом мотивації, моделювання чи наслідування, або «косплею», як іноді говорять сьогодні.
1995 рік, розпал важкої облоги боснійської столиці Сараєва сербськими військами. Кожен день – як останній, ризик просто пройтися вулицею і не бути вбитим снайпером або від вибуху снаряду – величезний. Красива жінка, як кажуть, при повному параді – у шикарній сукні, з прикрасами та неймовірною гордовитою і у деякій мірі «пофігістською» ходою впевнено крокує повз ворожих загарбників з автоматами, демонструючи усім своїм виглядом, що її та співвітчизників так просто не здолати і не перемогти.
Фото було зроблено у передмісті Сараєва Добрині, яке через величезну кількість обстрілів та руйнувань назвали «маленькою Хіросімою». Його зробив британський фотограф Том Стоддарт, а ту мужню жінку звати Меліха Варешанович. Через сімнадцять років, у січні 2012 року, він повернеться на ту саму локацію і знову сфотографує прекрасну Меліху, яка з такою ж піднятою головою і гордою поставою знову пройдеться цією вулицею, символізуючи своє та загальне відчуття жителів – «ми перемогли, я ж запевняла усім своїм виглядом, що нас не здолати, і страшний час коли-небудь обов’язково закінчиться, як страшний сон».
Знамените фото Тома Стоддарта
Облога Сараєва, міста, яке ще менш ніж десять років до цього приймало всесвітні зимові Олімпійські ігри, тривала 1425 днів – майже чотири роки. За різними даними, за цей час у цьому багатостраждальному місті загинуло від 10 до 15 тисяч людей. Що таке гуманітарна катастрофа, на жаль, українці вже знають не з чуток та не з мережевих роликів. Тоді мешканці боснійської столиці також весь цей час перебивалися з хліба на воду (яка, до слова, не завжди була у наявності), переживаючи брак ліків, відсутність світла, іноді – й свічок, які доводилося виготовляти з того, що знаходиться під рукою. Кладовища були переповнені – загиблих ховали на місцевому стадіоні та у парках.
Місія репортера Картера
Взимку 1993 року до Сараєва прибуває американський журналіст Біл Картер, який за два роки до цього опинився на Балканах з гуманітарною місією і займався тим, що розвозив постраждалим сторонам їжу та ліки. Він знаходить невеличкий притулок у постраждалій від обстрілів та обгорілій офісній будівлі і протягом наступних шести місяців харчуватиметься дитячими консервами, запиваючи їх водою з місцевих річок та, як він потім згадував, іноді з каналізаційних колекторів. Головним його завданням було «наведення мостів» та встановлення будь-яких зв’язків обложеного загарбниками Сараєва з цивілізованим західним світом.
Але наміри американського репортера аж ніяк не поширювались на когось із західних політиків чи якісь громадські організації, або впливові на той момент структури типу ООН (борони Боже!). Він цілеспрямовано орієнтувався на тих, хто у той час справді змінював світ на краще, кого слухали, любили, а головне – прислухалися. Сьогодні б їх назвали «лідерами думок» або «інфлюєнсерами», а тоді це були зіркові рок-музиканти.
«Ідея була простою, – пізніше згадував Картер, – я прагнув, аби молодь Європи побачила людей у війні, я не хотів, аби вони бачили політиків, релігійних діячів або когось з військових». Таким чином він вийшов на Боно та групу U-2.
У останній день зими 1992 року ірландська група U-2 вирушила у свій всесвітній «Zoo TV Tour», який тривав більше ніж півтора роки. Це було грандіозне мультимедійне шоу з десятками великих екранів, яке, серед іншого, мало на меті вдарити музикою та сатирою по сучасному телебаченню, яке вже тоді перетворювалося на порожнє, безглузде та пропагандистське, та викликати у глядачів ефект «сенсорного перевантаження».
Екрани транслювали випадкові телевізійні програми та шоу, фрагменти відеокліпів, якісь ефекти, випадкові фрази – «приколи», як сказали би нині. Це було щось на зразок сучасних Reels чи контенту популярного сервісу Tik Tok, тільки для багатотисячної аудиторії. Крім того, був постійний інтерактив з глядачами та прихильниками – відбувалися супутникові включення, Боно рандомно вмикав якісь телевізійні канали за допомогою звичайного пульту і навіть посеред шоу робив телефонні дзвінки, виводячи людей у «концертний ефір». Зауважимо, що тоді ще не було інтернету, а мобільний зв’язок тільки розвивався.
Саме такий інтерактив потрібен був Білу Картеру. Йому вдалося вийти на зв’язок з Боно під час його туру і навіть записати декілька включень з обложеного Сараєва, щоправда, не у режимі реального часу. Але зв’язок з поп-зіркою було налагоджено: соліста U-2 дуже вразила ця історія. Він спочатку навіть поривався приїхати до міста з концертом, але американець його відмовив через велику небезпеку – у заручниках окупантів могли опинитися відомі музиканти, а тисячі місцевих глядачів опинилися б під загрозою обстрілів.
Тут варто закцентувати на меті, яку декларував Картер у цій акції: «продемонструвати людей всередині конфлікту, які відчувають повну байдужість західних ЗМІ до людського аспекту війни». Хочете ви цього чи ні, а прямі асоціації з сьогоднішньою Україною напрошуються безпосередньо.
Краса врятує світ та Сараєво
Тим часом у заблокованому від цивілізаційного світу та ресурсів Сараєві відбувається щось неймовірне. 29 травня 1993 року у одному з безпечних підвальних приміщень міста місцеві мешканці вирішують провести… конкурс краси. Він отримує назву «Міс обложене Сараєво-93», і у ньому взяли участь шістнадцять юних учасниць. Це був справжній конкурс за усіма його канонами – з журі, дівчатами з макіяжем, у сукнях, на високих підборах, та виходом у купальниках. І посмішками. Це було найсильніше у цій потужній акції – посміхатися попри все, крізь сльози, наперекір ворогу, який десь поруч – можливо, у сусідньому кварталі. Окупант гадав, що цей вечір мине у страху та темряві, але ні, аж ніяк: ми будемо розважатись, радіти життю та насолоджуватися красою. Це був надзвичайно потужний жест.
Переможницею конкурсу стала 17-річна блондинка Інела Ногіч. Коли після завершення заходу журналісти запитали у дівчини, що вона планує робити далі, вона відповіла: «У мене немає планів, адже мене можуть вбити завтра».
Переможницею конкурсу «Міс обложене Сараєво-93» стала Інела Ногіч
Зараз Інела живе у Амстердамі з другим чоловіком, має двох дітей та встигла попрацювати у модельному бізнесі у Європі. У фіналі конкурсу боснійські дівчата винесли на сцену величезний транспарант, на якому було написано: «DON’T LET THEM KILL US» («Не дайте їм вбити нас!»). Якимось дивом Білу Картеру вдалося отримати невеличку ручну відеокамеру, яку йому передали із США, і він зафіксував це історичне дійство, а з цього матеріалу згодом з’явився 33-хвилинний документальний фільм «Міс Сараєво».
Захоплений цією історією Боно разом з музикантами групи U-2 і тодішнім продюсером колективу Брайаном Іно записують пісню «Miss Sarajevo», та згодом видають її під назвою проєкту Passengers. У одному з двох змонтованих відео на неї ви можете бачити документальні кадри з того самого історичного конкурсу краси, хроніку палаючого Сараєва та колись для нас незбагненні зйомки того, як мирні мешканці короткими перебіжками переміщаються осадженим містом. Ось це відео:
У запису пісні взяв участь легендарний тенор Лучано Паваротті, чий неповторний спів не лише прикрасив композицію, а й привернув увагу світу на те, що відбувається на просторах колишньої Югославії – фактично, у центрі Європи. Через декілька років цю пісню взяв до свого репертуару також Джордж Майкл. Сингл «Пасажирів» вийшов у вересні 1995 року, на його обкладинці було фото переможниці конкурсу – Інели Ногіч, а через півроку, 29 лютого 1996-го закінчилася чотирирічна облога Сараєва. До речі, сталося це рівно через чотири роки після того, як U-2 вирушили у свій «Zoo TV Tour». 23 вересня 1997 року на Олімпійському стадіоні Кошево у Сараєві відбувся концерт групи U-2, яка стала першою іноземною групою, що виступила у країні після завершення облоги. На цей концерт була запрошена Міс Сараєво-93 Інела Ногіч.
Обкладинка синглу «Miss Sarajevo»
З поміж іншого, ця історія ще й про те, що у новітній історії людства, яке у двадцятому столітті пережило дві світових війни (Перша, до речі, розпочалася саме у Сараєві), наприкінці цього самого століття сталася, здавалося б, дика й нейомовірна річ – облога та гуманітарна катастрофа цілого міста у центрі Європи, столиці цілої держави. І десятки тисяч людей тоді апелювали до світової спільноти, політиків, преси: «Не дайте їм нас вбити!», відправляючи світу сигнали у різний спосіб. Якийсь з них – може, цей музичний – і спрацював. Вона також і про те, що за жодних, навіть найжахливіших обставин, не слід втрачати надію на краще, а іноді обставини, що склалися, варто зустрічати з широкою посмішкою на обличчі та з гордо піднятою головою, як це зробила боснійка Меліха Варешанович.
На початку травня 2022 року, коли не минуло й трьох місяців після намірів путінських рашистів вторгнутися до української столиці, лідер U-2 Боно разом з гітаристом групи Еджем несподівано для усіх нас відвідали Київ та виступили у столичному метро. Ще до війни поява цього колективу з концертом в Україні була мрією багатьох співвітчизників. Сподіваємось, це незабаром станеться. Одразу після нашої перемоги.
Виступ Боно та Еджа у київському метро у травні 2022 року
Фото з відкритих джерел
