Птах виду Pelagornis sandersi – один із найбільших відомих науці пернатих, що літають. А ще це птах з найбільшим розмахом крил в історії – від 6,4 до 7,4 метра. Він жив на нашій планеті 33,9-23 млн років тому.
Скам’янілість птаха, що вперше відкрила світові цього гіганта, була знайдена на початку 1980-х років під міжнародним аеропортом міста Чарлстон у штаті Південна Кароліна.
Pelagornis sandersi був таким великим, що дослідники спочатку розходилися в думках щодо того, чи міг він літати взагалі. Зрештою, вони дійшли висновку, що він, імовірно, ширяв низько над поверхнею води, використовуючи для отримання додаткової підіймальної сили так званий ефект «крила на поверхні».
Нерозгадана загадка
Проте точно відповісти на питання, чим і як харчувалася ця істота, дослідники не змогли. Раніше деякі з них припускали, що під час полювання зубастий велетень опускав дзьоб на дно, подібно до сучасного птаха водоріза (Rynchops). Він літає низько над водою, раз у раз занурюючи в неї 19 відсотків свого дзьоба, щоб підхопити чергового морського мешканця, який на це явно не чекав.
На користь цієї теорії, здавалося б, свідчать химерні псевдозуби пелагорніса – шиповидні виступи на верхній та нижній частини дзьоба. Дослідники припустили, що вони допомагали птахові ловити здобич, коли він буквально ковзав поверхнею води. Розташування кісток у щелепі та анатомія хребців теж вказували на цю можливість. Проте нове дослідження зробило істотний внесок у розвінчання цієї ідеї.
Що виявили науковці?
Команда дослідників з Університету PSL у Парижі (Франція), Лінкольнського університету та Університету Редінга (Велика Британія) вважає, що Pelagornis sandersi навряд чи міг впоратися з енергетичними витратами, які пов’язані з ковзанням близько до поверхні води.
Науковці припустили, що пелагорніс відчував би неймовірно сильний гідродинамічний опір, якби спробував занурити свій дзьоб у воду подібно до водорізів. Дослідники підрахували, що за такого сценарію опір повітря збільшився б у дев’ять разів, що зробило б маневр птаха надто енерговитратним для підтримки.
Це підтвердило моделювання занурення навіть невеличких частин дзьоба Pelagornis sandersi, наприклад, п’яти його відсотків.
«Як показало наше дослідження, попри те, що пелагорніс є одним із найбільших літаючих птахів в історії, він не міг би покрити величезні енергетичні витрати, необхідні для ловлі здобичі, ковзаючи поверхнею води», – розповіли співавтори роботи Олівія Геллієр-Прайс, Кріс Вендітті та Стюарт Гамфріс виданню IFLScience.
При цьому вони повністю не виключили будь-яку форму поведінки, пов’язану з зануренням дзьоба у воду, оскільки птахи здатні виробляти більше, ніж дозволяє їхній максимальний метаболізм протягом коротких періодів у ході різних маневрів. Просто на підставі лише викопних даних ученим складно визначити, чи було це можливо у випадку пелагорніса.
Але як тоді доісторичний птах ловив свою здобич? Можливо, він крав їжу в інших птахів (це явище відоме як клептопаразитизм) або ж розоряв їхні гнізда. Як альтернатива, пелагорніс поводився як лютий хижак, хапаючи дрібних птахів у повітрі та пожираючи їх. Остаточної відповіді наразі немає.
Результати дослідження опублікував журнал Royal Society Open Science.
