Завдяки цій великій постаті в експериментальному мистецтві, навіть попри те, що російська пропагандистська машина, за своєю звичкою, продовжує привласнювати мистецьке надбання видатних українських постатей, Бурлюка можна вважати феноменом саме українського авангарду. Більше того, на початку XX століття уродженець Сумщини став одним із засновників світового модернізму. Переважну частину свого життя визнаний сучасниками художник, поет, літературний та художній критик, видавець і теоретик мистецтва провів поза межами батьківщини, але, віддаляючись від неньки фізично, зближувався з рідною землею ментально. Наприкінці подоланого шляху, який пролягав із заходу на схід і закінчився на протилежній півкулі, наш недооцінений земляк мав право сказати, що «Україна в його особі мала найвідданішого сина».
Нащадок запорожців
Окрім характерного прізвища, українське походження Давида Бурлюка виявляла кремезна статура і смілива поведінка, якими він нагадував волелюбного козака. Чоловік із традиційним для січових запоріжців кульчиком-сережкою в одному вусі справді був козацького роду. У своїх «Спогадах футуриста» Давид Бурлюк повідомляв: «З батькового боку ми – українські козаки, нащадки запорожців. Наше вуличне прізвисько – «Писарчуки», ми були писарями Запорозького війська». Водночас спадковий козак визнавав себе нащадком хана Батия, тож назвався «татаро-запорізьким футуристом» (руська літописна традиція ототожнювала монголів із татарами).
Народився козацький нащадок 9 липня (за новим стилем 21 липня) 1882 року на Слобожанщині – у хуторі Семиротівщина (Семиротівка) поблизу села Рябушки Лебединського повіту Харківської губернії (тепер це урочище Бурлюк Лебединського району Сумської області). У «родовому гнізді Бурлюків» колись народився Парфентій Бурлюк, до родоводу якого належав Давид Бурлюк. Старшу дитину в майбутній багатодітній родині було названо на честь батька – агронома-самоучки Давида Федоровича Бурлюка (1856–1915), який за рік до появи на світ первістка одружився у місті Ромни (нинішній райцентр на Сумщині) з Людмилою Йосипівною Міхневич (до заміжжя з православним дружина польського походження була католичкою).
Як зазначав Давид Бурлюк в автобіографії «Мої пращури», його мати та всі родичі по її лінії належали до інтелігенції і були освітянами, а міщанин- батько згодом добре влаштувався (мав високий дохід) на посаді управителя графського маєтку. Батьків брат Костянтин Федорович Бурлюк, попри селянське походження, після закінчення Сумської гімназії вступив до Харківського університету на факультет природничих наук. За спогадами Давида Бурлюка, батько писав вірші і читав дітям українську поетику Тараса Шевченка («Читання «Петруся» завжди закінчувалося сльозами»). Краще за інших письменників хлопець знав Миколу Гоголя, уривки з творів якого з дитинства завчав напам’ять і довго міг цитувати.
Давид Бурлюк з родиною
Прізвисько – «Художник»
У родині зростало шестеро дітей: три брати і три сестри у майбутньому братимуть участь у русі футуристів. Людмила і Володимир Бурлюки стануть відомими художниками, Микола – поетом, Давид – художником і поетом, Надія вийде заміж за організатора поетичних читань і лекцій футуристів Антона Безваля, а Маріанна стане дружиною чеського художника Вацлава Фіала. Один із братів у дитинстві ненавмисно під час гри виколов Давидові око, внаслідок чого той змушений був жити і творити з монокулярним зором (саме ця особливість одноокого бачення світу зробила його картини такими особливими). А відсутнє ліве око художник замінив у майбутньому скляним протезом, що став характерною рисою його епатажного образу.
Втрата повноцінного зору не завадила талановитому митцеві багато читати, писати і малювати. Брат Володимир згадував, що сам був у дитинстві непосидючим і міг творити лише у присутності старшого Давида, який впродовж всього життя вирізнявся взірцевою старанністю і працьовитістю. Обидва брати матимуть цікавість не лише до фарб і пензля, а й до збирання книжок, але Давид, на відміну від Володимира, свою бібліотеку ще й захоплено читатиме (не випадково він стане видавцем). А якщо відстежити дати написання картин Давида Бурлюка, то побачимо, що він завзято малював з дитинства. Прізвисько «Художник» майбутній митець світового рівня мав вже в другому класі.
Давид під час навчання у Сумах
Початок власної творчості Давид Бурлюк датував 1890 роком: «Відтоді я пунктуально вів щоденник, у якому перемежав записи малюнками пейзажного характеру». До «осмисленого» малювання 10-річного хлопчину скерувала зустріч із пейзажистом Костянтином Первухіним. В Олександрівській гімназії Сум, де обдарований учень навчався у 1893–1895 роках (про це сповіщає меморіальна дошка) здібності Давида Бурлюка були належно оцінені вчителем малювання – образотворче мистецтво там викладав художник Олександр Веніг (академік живопису Карл Веніг – його батько). Неподалік від Сум тоді перебував і видатний абстракціоніст Казимир Малевич – основоположник супрематизму жив у Конотопі.
«Відчайдушний реалізм»
У наступні три роки (1895–1898) Бурлюк навчався в Тамбовській гімназії. Першим малюнком з натури 15-річного Давида став у 1897 році портрет сестри Людмили. Навчання майстерності живопису і пошуки власного стилю ґрунтувалися на класичних етюдах, у яких одноокому учневі не було рівних серед здорових однолітків. Під час подальшого навчання у Казанській гімназії (1898–1899) його етюд «Млини над Дніпром» демонструвався на виставці, і автор здобув премію у 25 рублів. А з літньої практики під час навчання в Одеському художньому училищі (1899–1901) плідний юнак привіз 350 пейзажів Херсонщини (щоправда, замість заслуженої похвали отримав від викладачів неочікувану догану за «фабричне виробництво»).
Водночас у цей період Бурлюк почав свою літературну діяльність, дебютувавши 1899 року у пресі. Крім навчання у гімназії, Давид вивчав живопис у Європі. У 1902–1903 роках студіював у Мюнхенській художній школі Антона Ажбе, а наставниками в Академії мистецтв були Вільгельм фон Діц, Франц фон Штук і Карл фон Марр. Під час навчання у Мюнхені брати Давид і Володимир Бурлюки привертали до себе увагу ексцентричним вбранням: вони гуляли у середмісті в незвичних для німців кожухах, хутряних шапках та валянках. За неабияку енергійність викладач назвав Давида «буйною кобилою з українських чорноземів». У 1904 році Бурлюк продовжив навчання у французького художника Фернана Кормона в Парижі.
Свою тодішню художню манеру митець назвав «відчайдушним реалізмом». Але вже 1907 року почалася еволюція майстра живопису (зокрема, в пейзажі) від реалізму до імпресіонізму та «часткового» футуризму. І вплинув на таку трансформацію переїзд родини Бурлюків у село Чорнянка на Херсонщині, де батько отримав посаду керівника Чорнодолинського заповідного маєтку графа Мордвинова. На той час у тамтешніх степах велися археологічні розкопки, і брати Бурлюки взяли у місцевих експедиціях активну участь. Більше за етнографічну цінність знахідок митців цікавив художній зміст унікальних старожитностей. Передусім, братів захоплювала архаїчна енергія кам’яних баб і старовинних орнаментів на керамічних залишках.
«На веранді», 1907 р.
Поклик пращурів
Примітивізм і народне мистецтво відіграють провідну роль у становленні авторського стилю Давида Бурлюка. Рідна архаїка виявиться тим пальним, що вивезе вітчизняний авангард за межі уявлень про образотворче мистецтво великих художників Заходу. У подальшій творчості Бурлюк надихатиметься власною колекцією ікон і сільського малярства. Джерелом його художніх тем стане «просте і потужне народне мистецтво», виражене у скіфських артефактах, степовому фольклорі та народних сюжетах, що знаходили відгук у його власній українській ідентичності. Україні присвячені картини Давида Бурлюка «Українці», «Запорожці у поході», «Тарас Шевченко», «Рибалки», «Святослав», «Козак Мамай» тощо.
Через «поклик пращурів» Бурлюк повертався до народного сюжету «Козака Мамая» упродовж усього життя. Декілька полотн на популярний мотив зображують героя народних міфів в образі запорожця, який сидить біля їжі та пиття в оточенні меча і коня. Мамай в роботах художника різних років є втіленням незалежності та самодостатності. Інші картини Давида Бурлюка містять елементи образотворчих символів часів Київської Русі. Фундаментом для свого футуризму митець обрав історію українського роду, вкоріненого у життєдайному степу, з якого черпало сили дерево поколінь. Саме у херсонських степах художник створив об’єднання футуристів «Гілея» (це згадувана в працях Геродота назва священного лісу скіфів).
«Козак Мамай», 1908 рік
З-поміж картин Давида Бурлюка сам митець вирізняв роботу 1915 року «Святослав» (її ще називають «Вершник»). «То стиль старовинного українського живопису, – писав художник. – Мій колорит – глибоко національний. Жовтогарячі, зелено-жовті, червоні, сині тони б’ють Ніагарами з-під мого пензля… У своєму житті я намалював безліч українських баских коней. І через це мене можна назвати, перефразовуючи Геродота, «співцем кобилиць».
Експериментатор не боявся новаторських технік. Через додавання глини шар фарби у нього міг сягати 7 см. Одним із перших вдався митець до втілення ідей через колаж: раніше за інших він почав вклеювати у свої роботи фанеру, металеві пластини та шестерні.
«Карусель», 1921 рік
«Батько» вітчизняного футуризму
Приїхавши у 1907 році до Білокам’яної, 25-річний Давид Бурлюк голосно заявив про себе у творчих колах – на виставках та поетичних вечорах. Його новими друзями стали творці, чиї імена асоціюються з революцією у мистецтві. У 1908 році Давид Бурлюк організував першу в Україні виставку лівих художників у київській крамниці на Хрещатику. Далі він взяв участь у серії авангардних виставок «Салони» Володимира Іздебського. Нове мистецтво показали в Одесі, Києві, Миколаєві, Херсоні, Катеринославі. Модерністські експерименти молодих митців спочатку не знайшли розуміння у критиків, але їх популяризатор доклав багато зусиль для визнання нової естетики. Цьому була присвячена подальша біографія Давида Бурлюка.
В 1910 році брати Бурлюки стали учасниками Нового Мюнхенського об’єднання разом із Пабло Пікассо. З засновником кубізму українських колег ріднило спирання на народне коріння: першоджерелом художніх пошуків видатного іспанця було ідентичне скіфському африканське мистецтво. Переживши етапи захоплення неопримітивізмом і імпресіонізмом, Бурлюк став ідеологом вітчизняного футуризму – у живописі та літературі. В авангардному мистецтві митець виявився першим арт-менеджером, який організовував гучні перформанси, видавав помітні збірки нової літератури і відкривав світу молодих художників і поетів (серед тих відкриттів були «поетичні однодумці» Велемир Хлєбников і Володимир Маяковський).
Робити акцент на скандалі, епатувати ретроградну публіку черговими маніфестами було необхідно, щоб підігріти інтерес до нових художніх творів. Зовнішній вигляд митець мав відповідний: викликом був його картато-смугастий одяг, «монокль Наполеона» біля єдиного ока і футуристичний грим з намальованим конем на щоці. Лідер групи «Вінок-Стефанос» був нетривіальною персоною, навколо якої формувалися щораз нові творчі об’єднання. Водночас Давид Бурлюк міг поєднувати у своїй творчості авангард із реалістичними пейзажами. І така стильова «всеїдність» стала одного разу підставою для відмови художнику в участі у «виставці крайнього спрямування» Казимира Малевича.
«Ляпас суспільному смаку»
У 1911–1914 роках Давид Бурлюк продовжив студіювання мистецтва в московському училищі живопису, скульптури й архітектури, де навчався разом із Володимиром Маяковським, що називав українця «своїм справжнім учителем, який зробив його поетом». Маяковський навіть включив Бурлюка до своєї поезії «Облако в штанах». Він говорив: «Бурлюк щодня видавав мені 50 копійок, щоб я міг писати, не голодуючи». І так само щедрим був брат Давида Володимир, який завжди готовий був подарувати друзям все, що мав. Він теж належав до створеної Давидом групи художників, які займалися пошуком нових шляхів розвитку мистецтва. Надалі учасники групи стали називати себе футуристами.
Давид Бурлюк організовував футуристам турне по країні, де читав власні «антиестетичні» вірші і лекції. Після турне фундатор мистецьких об’єднань «Синій вершник» і «Бубновий валет» очолив «Перший футуристичний журнал». На думку теоретика футуризму, «мистецтво майбутнього» мало відповідати радикальним змінам, що відбувалися у суспільстві на початку XX століття. Для цього митцям нової доби належало відмовитися від «академічного минулого», змінивши динаміку образів у новаторських творах. Саме про це йшлося у складеному Давидом Бурлюком, Велемиром Хлєбниковим, Олексієм Кручених і Володимиром Маяковським скандальному маніфесті 1912 року «Ляпас суспільному смаку».
«Весна», 1914 рік
Футуризм оголошувався актуальним світовідчуттям, заради якого декларанти закликали «скинути Пушкіна, Достоєвського і Толстого з пароплава сучасності» (пізніше Бурлюк переглянув своє тогочасне ставлення до класиків і захопився, зокрема, філософією Льва Толстого). У наступні роки творчий тандем Бурлюка і Маяковського влаштував у Київському театрі атракцію з підвішеним догори дриґом роялем і зіграв у фільмі «Не для грошей народжений». Потім Бурлюк видав «Декрет про культуру на парканах» і власноруч прибив на вуличну огорожу дві власні картини. У 1916 році в утопічному товаристві Велемира Хлєбникова митець став «Головою земної кулі». І на тому цікаві факти про Давида Бурлюка не вичерпуються.
Андрій Шемшурін, Давид Бурлюк, Володимир Маяковський, 1914 рік
Від «сенсея» до «ван Гога»
Користування у 1914–1915 роках спільною студією здружило Давида Бурлюка з іншим засновником авангардизму Василем Кандинським (москвич за місцем народження так само був пов’язаний з Україною – дитинство провів в Одесі, а навчався у художній школі Миколи Мурашка у Києві): видатний колега став хрещеним батьком народженого у квітні 1915 року сина Давида Бурлюка Микити (Ніколаса). Опинившись навесні 1915 року в Уфимській губернії, де у його дружини був маєток, Бурлюк написав там близько 200 картин. У 1917 році в Самарі відбулася перша персональна художня виставка «організатора мистецтва», а в 1919 році в Кургані була видана його єдина поетична збірка «Лисіючий хвіст».
Палко привітавши народну революцію, невдовзі Бурлюк змушений був тікати від її наслідків. Ледве не загинувши під час погромів і розстрілів анархістів, у 1918 році митець полишив московський неспокій і знову перебрався з родиною подалі від центру політичного життя, в Уфу. Там 35-річного Давида Бурлюка, який видавав «Футуристичну газету», добре знали. Організоване «батьком російського футуризму» (цей статус Бурлюк придумав собі сам) сибірське турне мало шалену популярність. Художник проїхав з виступами всю державу, з заходу на схід, і потрапив зрештою до Японії. Про те, як він виглядав напередодні свого від’їзду до Токіо, свідчить автопортрет Давида Бурлюка 1919 року.
Давид Бурлюк. Автопортрет. 1919 рік
Емігрувавши у 1920 році в Японію, Бурлюк влаштував кілька успішних виставок і видав збірку «Сходження на Фудзі-сан» (там було близько 300 його власних ілюстрацій). А після японського тріумфу Давид Давидович вклав майже всі зароблені кошти в переїзд за океан: він вірив, що стане успішним і в США. Не одразу його оцінили «в країні традиційних цінностей», але Бурлюк терпляче чекав, поки американці «дозріють» до футуризма, не вбачаючи проблеми в малюванні того, що їм зрозуміло. І тут придалася його міцна класична школа, адже Бурлюк був вправним художником-реалістом. Адаптувавши футуризм до тамтешніх реалій, митець отримав визначення «американського ван Гога».
«Пейзаж с автопортретом та головами», 1935 рік
«Інстинкт естетичного самозбереження»
Оскільки ми нічого не знали про життя нашого співвітчизника у США, варто зупинитися на найбільш складному першому етапі, коли він зрозумів, що хоче повернутися додому. Грошей ледве вистачало на оплату скромного житла, сини пішли в американську школу одягненими в кімоно і без найменшого розуміння англійської мови. Відчувши самотність, Бурлюк надіслав запит для повернення на батьківщину, але йому було відмовлено. Це стало для митця ударом, адже він не був для радянської держави ворогом. Емігрант став протиставляти себе капіталістичному суспільству: з’явилися монументальні картини Давида Бурлюка на соціальну тематику, у Нью-Йорку художник розвинув активність у прорадянських спільнотах.
Давид та Марія Бурлюк з дітьми в США
Нові збірки, брошури і журнали, видані Бурлюком разом із дружиною Марією Никифорівною, поширювалися їхніми друзями в СРСР. Американську публіку такі роботи, як епічний твір мистецтва Давида Бурлюка «Ленін і Толстой», не цікавили. Серед того, що було написане в американській еміграції, – картини Давида Бурлюка «Робітники», «Безробітні у Нью-Йорку», «Радянські жнива», «Діти Сталінграда» (останнє полотно мистецтвознавці порівнювали з «Гернікою» Пікассо). Зазначаючи, що ці роботи «оформляють епоху», подружжя Бурлюків констатувало: ідейне мистецтво Америці не потрібне. У 1956 році Бурлюки вперше після еміграції відвідали Батьківщину – двомісячний візит профінансувала Спілка письменників СРСР.
У 1965 році художник з родиною знову відвідали Союз, щоб вирішити питання про включення картин Давида Бурлюка до музейних колекцій. Але його численні пропозиції щодо організації виставок і видання віршів у СРСР підтримки не знайшли (в Україні так само до Бурлюка нікому не було діла). Тим часом художник продовжував творити з «інстинкту естетичного самозбереження». Він давно вже купив для родини будинок, відкрив власну мистецьку галерею, мав своє видавництво, де впродовж 30 років (з 1930-го по 1960-й) випускав журнал Color and Rhyme («Колір і рима»). Митець удостоївся звання члена Американської академії мистецтв і літератури – щоправда, посмертно. Помер 84-річний художник 15 січня 1967 року.
Нерозгадана таємниця
Прах «Голови земної кулі» та його дружини, що пішла через півроку слідом за чоловіком, був розвіяний, згідно заповіту, над Атлантикою. У пам’яті поціновувачів авангардист залишився, за визначенням біографів, «асимільованим українцем, що черпав натхнення для творчості у своїй ідентичності». Нащадки, що живуть у США та Канаді, запам’ятали Давида Бурлюка за його самоідентифікацією у мемуарах: «Україна у моїй особі має свого найвідданішого сина». Але в українських музеях і приватних зібраннях збереглися лише 35 робіт видатного земляка, й одна картина («Сільський пейзаж») була викрадена з Херсонського художнього музею російською окупаційною владою під час втечі з Херсону.
Тим часом, на лондонському аукціоні Sotheby’s картини Давида Бурлюка «У церкві» та «Японський рибалка» були продані у 2007–2008 роках відповідно за $650 000 та $542 000. Тож маємо нагоду прослідкувати, як зміниться з часом цінність творчої спадщини нашого співвітчизника, за наступними торгами. Твори мистецтва Давида Бурлюка вже понад століття зворушують шанувальників його енергійного живопису. Визначні роботи несуть в собі риси імпресіонізму, кубофутуризму, народного примітивізму, реалізму й японського стилю. Роботи початку ХХ століття є взірцями напрямку, яким захоплювався художник.
Японка, що сіє рис, 1920 рік
«Портрет матері», «Воли», «Портрет мого дядька», «Жниця», «Японка, що сіє рис», «Квітка бананового дерева» – приклади живопису, в якому бачимо багатогранну особистість майстра, якого вабили природа, люди, світ. Багато з того, що є в творчому доробку Давида Бурлюка, створювалося нашвидкуруч і закарбовувало настрій, що став історією або легендою. Як це вдавалося робити одноокому художникові, залишилося його секретом. А митець, що створив за своє життя близько 30 тисяч картин, не осягнув таємниці: чому його викреслили з історії мистецтва, яке він сам і збудував?
Фото з відкритих джерел
