2024 року один із найвпливовіших діячів в історії рок-музики став першим британським музикантом-мільярдером. Такий статок і є мірилом життєвого успіху мультиінструменталіста, співака, музичного продюсера, підприємця, композитора й автора пісень, що здобув всесвітню відомість у творчому союзі з Джоном Ленноном, Джорджем Гаррісоном та Рінго Старром, після розпаду The Beatles збудував не менш визначну сольну кар’єру, яка тривала до 82-річного віку (Пол Маккартні завершив свій останній гастрольний тур Got Back у грудні 2024 року). І це – такий само вагомий особистий результат, як 7 мільйонів ефірів композиції Yesterday лише на американському телерадіомовленні (ця пісня є лідером усіх часів за кількістю випущених кавер-версій – їх понад 3700). А 2-мільйонний наклад проданих записів синглу Mull of Kintyre став рекордом музичної індустрії Великої Британії.
Пісні Пола Маккартні є популярними вже понад півстоліття. Їх загальний наклад перевищив 100 мільйонів. 60 альбомів Пола Маккартні стали «золотими» і один диск – «родієвим»: найбільш рідкісним дорогоцінним металом відзначено унікальний статус творчості цього митця. Здобутки лауреата численних премій Grammy, кавалера Ордена Британської імперії і лицаря Британської імперії поставили сера Джеймса Пола Маккартні на 64-ту позицію в британському рейтингу «100 геніїв сучасності». Одним із секретів його геніальності вважається той факт, що він – шульга (це перший гітарист, який тримав музичний інструмент «навпаки» і переобладнав струни під ліву руку). А ще видатного музиканта знають як маляра, мультиплікатора, письменника, вегетаріанця з 34-річним стажем, зоозахисника, філантропа і громадського активіста.
Випадковостей не буває
Народився Пол Маккартні 83 роки тому, 18 червня 1942 року, в англійському Ліверпулі. Його батьки мали ірландське походження. Батько Джеймс Маккартні був торговцем бавовною, будівельником і навіть інспектором Санітарної корпорації (контролював утилізацію відходів машинобудівної компанії), а у вільний від роботи час грав джаз на місцевих танцювальних майданчиках. Учасник ансамблю Jim Mac Jazz Band вправлявся вдома на роялі, тож Пол був призвичаєний до звуків музики змалечку.
Мати Мері Моган працювала медсестрою у Вултонскому госпіталі, де й народила первістка, а після народження другого сина (різниця у віці між Полом Маккартні і його молодшим братом Майклом – півтора роки) стала патронажною медсестрою, щоб мати більше часу на догляд за дітьми. Після двох переїздів з 1955 року родина влаштувалася в районі Аллертон, на Фортлін-роуд, 20 – неподалік від будинку, де жив Джон Леннон. Тож знайомство майбутнього творчого тандему було обумовлене обставинами.
Пол з батьками і братом
Маленький дипломат
Пол ріс слухняним, спокійним і ввічливим. На противагу бунтарям Леннону і власному братові, врівноважений хлопчина з дитинства вирізнявся дипломатією. Пол успішно закінчив початкову школу і вступив до т. зв. «Ліверпульського інституту» – престижного навчального закладу для хлопчаків. Там були високі вимоги, але інтелектуальний рівень Пола їм цілком відповідав. Вже тоді хлопчина виявив схильність до літератури і навіть одержав у 1953 році спеціальну премію за твір.
Але з часом інтерес до навчання і навіть до уроків гри на фортепіано у Пола ослаб. Він не хотів у майбутньому вступати до університету і так само зробив усе, щоб його не взяли до Ліверпульського кафедрального хору (однак в одному церковному хорі, за наполяганням батька, син деякий час таки співав). До змін поведінки учорашнього зразкового учня міг призвести не лише підлітковий вік Пола Маккартні, а й смерть від раку молочної залози 45-річної матері, якої не стало у його 14 років.
Плач гітари
Цікавість до музики Полу повернув новий музичний інструмент. 14-річний хлопчина виміняв у музичному магазині подаровану батьком-джазистом трубу на акустичну гітару. Чим йому не догодив батьківський подарунок, Пол пояснив одразу: на трубі неможливо водночас грати і співати. Та з гітарою теж спочатку виникли труднощі: саме завдяки їй юнак усвідомив, що є шульгою. Тоді в нього виникла ідея перетягнути струни так, щоб зручно було брати акорди. Відтоді гітара залишилась в його житті назавжди.
Нове захоплення відволікало Маккартні від туги – його запекле освоєння гітари (Пол міг грати на ній цілодобово) брат Майкл назвав природною реакцією на втрату матері. А влітку 1957 року, під час відпочинку з батьком у пансіонаті в графстві Йоркшир, Пол дебютував на сцені – разом із братом виступив на музичному конкурсі. Того ж року він познайомився з Ленноном і навчив його правильним гітарним акордам. Крім захоплення музикою, хлопців здружило те, що обоє пережили смерть матерів.
Натхненні дружбою
Невдовзі Маккартні став грати в гурті Джона Леннона The Quarrymen. Товариша вразила його майстерність гри і спроможність самостійно писати пісні – Пол Маккартні приніс до репертуару власну композицію І Lost My Little Girl. Пол згадував, що після знайомства з Джоном став «розвиватися в іншому напрямку». За його словами, дружба з Ленноном стала для нього щастям, і хоча Джон був на два роки старшим за Пола, а той тоді ще вважався дитиною, «думали вони однаково».
Недовіра до нового оточення вихованців з боку дорослих, які ними опікувалися, теж скоро зникла. Власне, тітка Леннона Мімі, що виховувала Джона з дитинства, недолюблювала Маккартні лише за те, що він, за її висловом, належав до «плебеїв». А батько Пола остерігався, щоб син не потрапив у халепу через бешкетника Леннона. Та згодом усе стало на свої місця, і Джим Маккартні дозволив гурту збиратися для репетицій у них вдома. Замість переробки чужих пісень Пол надихнув Джона складати свої.
Народження «Жуків»
Наприкінці 1958 року в авторській валізі хлопців вже налічувалося з півсотні пісень: Пол Маккартні і Джо Леннон надалі все більш помітно тяжіли до рок-н-ролу. Власні композиції юні музиканти писали під впливом враження від своїх кумирів – Елвіса Преслі та Бадді Голлі. Тоді ж до гурту приєднався друг Пола Джордж Гаррісон. Склад і назва колективу не були стабільними, аж поки у 1960 році музиканти не зупинилися врешті на варіанті The Beatles (від beat – «ритм», а також beetles – «жуки»).
Гарною професійною школою для молодої групи стали виступи у 1960 році на сценах клубів німецького Гамбургу. За браком репетицій (не встигали) музиканти навчилися не лише імпровізувати під час виконання, а ще й придумувати експромтом музику і тексти. Щоправда, були у тому досвіді не лише позитивні сторони: для збереження енергії під час багатогодинних виступів учасники групи почали вживати заборонені речовини. Потрапивши у в’язницю за обвинуваченням у підпалі, британці мали покинути Німеччину.
«Бойове хрещення»
Насправді розпалили вогонь тоді хлопці у виділених їм кімнатках у кінотеатрі «Бембі» для освітлення темних приміщень. Повернувшись після нічних концертів, музиканти навпомацки дісталися своїх місць відпочинку і ненавмисно влаштували невеличке займання, що не створило небезпеки, але стало причиною для видворення неповнолітнього Джорджа Гаррісона, який не мав права працювати за кордоном. Решта учасників гурту не підлягали депортації, але так само змушені були повернутися до Англії.
По прибутті додому Пол за наказом батька пішов шукати роботу на біржу праці й улаштувався в компанію, що розвозила посилки й поштові відправлення. Потім майбутній мільярдер працював намотувальником електричних котушок – тоді він пішов батьківським шляхом і теж став належати до «робітничого класу». Та вже через кілька місяців Маккартні звільнився з фірми «Массі і Коггінз» через відновлення регулярних виступів у ліверпульському клубі. У рідному місті музиканти мали 300 конкурентів.
Стрімкий злет
1961 року під час виступу в клубі «Каверн» у Ліверпулі гурт побачив менеджер магазину грамплатівок Браян Епштейн, і з того знайомства почалися контракти з фірмами звукозапису. З новим ударником Рінго Старром музиканти переїхали до Лондона. Надалі Пол придбав спеціально змодельовану для шульг бас-гітару Hofner. Після виходу у 1962 році дебютного синглу Love Me Do, де Маккартні виконав рядок приспіву, у подальші три роки музиканти випустили успішні альбоми, знялися в двох кінофільмах і об’їздили з гастролями багато країн.
Напрочуд швидке зростання з відносної невідомості до статусу міжнародних зірок і найвпливовішого музичного гурту сучасності було для маленького рок-колективу безпрецедентним досягненням. Авторство всіх пісень із записаної за один день першої платівки 1963 року було підписано «Маккартні – Леннон», але згодом черговість імен в авторському тандемі була змінена на «Леннон – Маккартні». Попри це, відомо, хто був автором хітів Yesterday, Michelle, Yellow Submarine, And I Love Her, Hey Jude – це пісні Пола Маккартні.
Особливо важлива персона
У той час, як товариші по гурту з настанням слави придбали респектабельне житло у передмістях Лондона, Маккартні й надалі жив у центрі британської столиці – спочатку в помешканні батьків своєї тодішньої дівчини Джейн Ешер, а потім у власному будинку на Кавендіш Авеню, неподалік від студій Abbey Road. Пол любив відвідувати виставки, театри, казино та клуби (в одному з них Маккартні познайомився з майбутньою дружиною Ліндою Істмен) – скрізь VIP-персоні надавали привілейоване обслуговування.
Полу Маккартні належала провідна роль у створенні альбому Abbey Road і фільму Magical Mystery Tour, а також у заснуванні корпорації звукозапису Apple Corps. І саме Пол Маккартні, який у середині 1960-х років зацікавився кінозйомкою й авангардним мистецтвом, першим із «бітлів» познайомився з Йоко Оно – японською авангардисткою, що стала непрямою причиною подальшого розпаду гурту: присутність у студії й участь у житті групи дружини Джона Леннона викликали напругу та невдоволення у музикантів.
«Довільна програма»
Та були для припинення діяльності гурту й інші причини: творчі розбіжності, втома від гастролей, ділові й особисті суперечки, а також зміни життєвих пріоритетів учасників. Отримавши у 1965 році орден Британської імперії «За заслуги перед Батьківщиною» (нагороди від королеви Єлизавети Другої вручалися на церемонії в Букінгемському палаці), кожен із музикантів The Beatles невдовзі пішов своїм шляхом. Масова істерія навколо гурту стала для них тягарем, і Маккартні був там єдиним «миротворцем».
Пол був останнім, хто підтримав бажання колег припинити концертну діяльність. Живі виступи Маккартні подобалися, але після невдалого концерту 1966 року в Лос-Анджелесі він вже не став чинити опір. Спочатку було прийняте рішення зосередитися на студійній роботі, а потім перестали виходити і нові записи. З 1966 року творчість Пола Маккартні вже не була єдиним цілим із біографією The Beatles. Дебютом самостійного композитора стала музика до фільму The Family Way, що увійшла до однойменного альбому Пола Маккартні й отримала нагороду Ivor Novello Award.
Пол помер?
У 1969 році з’явилася міська легенда з роду «теорії змови» Paul is dead («Пол помер»). Згідно з розповсюдженими чутками, у 1966 році Маккартні загинув у автокатастрофі, але ту подію менеджмент нібито вирішив залишити у таємниці, щоб і надалі заробляти на популярному гурті. Тож пліткували, що музиканта замінили людиною зі схожою зовнішністю й подібними вокальними даними. На користь цієї теорії наводили дивну метаморфозу: з часом змінився зріст Пола Маккартні – був 180 см, став на 6 см менше.
Втім, дехто свідчив, що у молодості Пол Маккартні мав зріст 178 см, а з віком, мовляв, людям притаманно ставати нижчими через природні зміни, пов’язані зі сплощенням міжхребцевих дисків і втратою м’язової тканини. Попри низьку вірогідність реальної «підміни», цій легенді присвячено кілька монографій, автори яких аналізують двозначні зображення на обкладинках платівок і шукають натяків у грі слів Джона Леннона, загадкових метафорах та словах, почутих при зворотному прокручуванні пісень.
Бурхлива діяльність
Що ж до подальшої творчої біографії композитора, то він писав і продюсував пісні для Біллі Джей Крамера, Мері Хопкін, Сілли Блек та інших артистів. А його власна дискографія може викликати лише заздрість: у цій колекції – 26 студійних альбомів Пола Маккартні, 10 концертних альбомів, 7 класичних альбомів, 5 електронних альбомів, 37 відеоальбомів, 2 мініальбоми, 4 збірки, 17 бокс-сетів, 79 музичних кліпів і 112 синглів. Така успішність музиканта навіть дала підстави недоброзичливцям звинуватити його у розпаді гурту.
Люди вирішили, що Маккартні на шкоду колективу обрав сольну кар’єру, адже саме він у рекламі власної творчості оприлюднив новину про припинення спільної діяльності. Та музикант відкидав такі звинувачування: «Чому треба було приховувати правду, якщо The Beatles не існували вже майже півроку? Тоді я відчував, що чиню правильно і маю право зробити заяву подібним способом». Про розпад ансамблю Маккартні оголосив 10 квітня 1970 року – за тиждень до виходу своєї сольної платівки.
Розлад з колегами
«Шкода, що люди повірили в те, ніби «один підступний інтриган» здатен зруйнувати The Beatles», – бідкався Маккартні. Йому було прикро, що після розпаду гурту запальний Леннон звинуватив друга «в усіх смертних гріхах». Пол рефлексував, чому так сталося, і навіть визнав свою провину у ворожому ставленні до Йоко Оно: «Можливо, я міг би бути з нею більш привітним, але з нею не ладили й інші учасники гурту. Просто ми раніше не мали справу з такими людьми».
Розпад The Beatles не обійшовся без судових позовів, фінансових розбірок, свар і взаємних образ. Аби звільнитися від контрактних обов’язків перед фірмою Apple, Маккартні мав подати в суд на колишніх колег – Леннона, Гаррісона і Старра. Тож не дивно, що нещодавні друзі, і зокрема Леннон, не лише публічно критикували Пола у зв’язку із судовими справами , а й нападали на його сольну кар’єру. Та поступово «сокира війни була зарита», взаємини покращилися, і музиканти брали участь у проєктах один одного.
Вдячний дружині
Найважче було дожити до кращих часів, і в цей період підтримкою стала дружина Пола Маккартні Лінда. З двома дочками подружжя зачинилося наприкінці 1969 року на своїй фермі в Шотландії, дозволивши продюсерові Філу Спектору самостійно готувати до випуску альбом Let It Be. Коли Маккартні не знав, як діяти далі, саме Лінда надала чоловікові впевненості в собі і надихнула його знову творити. З листопада 1969 року по березень 1970-го музикант самотужки записав у домашній студії свій дебютний альбом McCartney, де сам зіграв на всіх інструментах, записавши їх методом багаторазового накладення.
Через рік, у 1971 році, Пол і Лінда випустили наступний альбом Ram (у ньому взяли участь сесійні музиканти). І хоча критики назвали обидві платівки «примітивними», вони мали успіх у слухачів. Влітку того ж року Маккартні заснував гурт Wings («Крила»), куди увійшли, крім нього, гітарист і співак Денні Лейн, ударник Денні Сівелл і Лінда, яку чоловік навчив співати і грати на клавішних інструментах, адже хотів разом виступати у концертних турах. У тому складі гурт за три дні записав диск Wild Life, що вийшов наприкінці 1971 року.
Пол та Лінда Маккартні
Від розпачу до «Греммі»
Одна з наступних пісень Пола Маккартні у виконанні гурту Wings, до якого приєднався гітарист Генрі Маккаллок, була заборонена BBC через політичний контекст: композиція називалася Give Ireland Back to the Irish («Поверніть Ірландію ірландцям»). Ще три пісні (Mary Had a Little Lamb, Hi Hi Hi, C-Moon) BBC заборонила транслювати через натяки на секс і наркотики. Але надалі справи налагодилися. Лірична балада My Love 1973 року очолила хіт-парад США і була позитивно сприйнята критиками.
Диск Red Rose Speedway теж посів перше місце у США і був на п’ятому місці у хіт-параді Великої Британії. Продаж платівки активізувало музичне телешоу гурту, що транслювалося в обох країнах. Відтоді музиканти збирали стадіони і великі концертні зали у гастролях по Європі. А ще подружжя з гуртом Wings записали пісню Пола Маккартні Live and Let Die для однойменного кінофільму про Джеймса Бонда. Далі були дві премії Grammy за новий диск 1973 року Band on the Run (запис зроблено студією в Нігерії).
В’язниця і депортація
Популярність колективу досягла апогею у 1977 році, коли вийшла їхня пісня Mull of Kintyre – ностальгічна фольк-балада, присвячена шотландському містечку, стала найпродаванішою в історії музичної індустрії Великої Британії. Подальша композиція Маккартні Rockestra Theme, що була записана сузір’ям відомих музикантів, здобула ще одну премію Grammy. Та на тому історія успіху мала перерватися неприємностями, пов’язаними з наркотиками. Скандал стався 1980 року по дорозі на гастролі в Японію.
При митному огляді в аеропорту у багажі Пола було знайдено 200 грамів марихуани. Музикант і раніше мав із цим проблеми, але японці не толерували слабкості творчої людини – гастролі було зірвано, бо Пола Маккартні заарештували. Йому загрожували сім років тюремного ув’язнення. Японська влада двічі відмовляла Полу у візі, довідавшись, що в Європі його штрафували за зберігання марихуани. У камері музикант провів 10 днів, після чого його депортували.
«Тактична самоізоляція»
В очікування владнання скандалу Маккартні знову «заліг на дно» у домашній студії, самостійно виконавши всі вокальні й інструментальні партії для нового диску. Черговий альбом Пола Маккартні називався McCartney II. Він вийшов у 1980 році й очолив національний хіт-парад США. Після успіху енергійної композиції Coming Up і балади Waterfalls «тактичну самоізоляцію» можна було закінчувати. Але тут трапилася подія, від якої здригнувся світ: 8 грудня 1980 року застрелили Джона Леннона.
Що сталося з нервами Маккартні, невідомо, але наступного дня він з головою занурився у студійні справи і невдало зреагував на запитання журналістів, які перестріли його по дорозі додому. Коли Пола запитали про вбивство колеги, він ошелешив пресу фразою: «Дуже нудно, чи не так?». Довелося знову виправдовуватися, що він не міг підібрати слів, бо був приголомшений загибеллю друга. Відомо, що їхні стосунки перед тим жахливим пострілом «шанувальника» і справді потеплішали, і вони відновили спілкування. Натомість Маккартні переймався, що може стати «наступною жертвою», тому тимчасово відмовився від виступів.
Без музи немає музики
У березні 1997 року Пол Маккартні був посвячений у лицарі «За служіння музиці» й отримав титул «Сер». Наступного року після тривалої боротьби з раком молочної залози, як колись його мати, померла перша дружина Пола Маккартні Лінда, і це виявилося для чоловіка важким ударом. У депресії музикант знову відгородився від людей і вже не сподівався колись знову вийти на сцену. Так само він припинив випускати журнал Sandwich Club, який вони видавали з початку 1970-х років разом із Ліндою.
Маккартні одружився останнім зі своїх колег по гурту, і це був єдиний шлюб, що не розпався. У 30-річному щасливому союзі народилося троє дітей – Мері (стала фотографом, як і мати), Стелла (відома дизайнерка одягу) і Джеймс (музикант, як і батько). А ще Пол удочерив доньку Лінди від першого чоловіка Хезер. Так само зватимуть і наступну обраницю багатодітного вдівця: 2002 року Пол побрався з колишньою моделлю Хезер Міллз (під час аварії жінка втратила ногу), і у них народилася донька Беатрис.
Пол та Лінда Маккартні з дітьми, 1978 рік
Життя триває
У 2006 році пара розлучилася, а ще два роки тривав гучний судовий процес, бо у жінок, які пов’язують життя з заможним чоловіком, завжди є спокуса збагатіти за його рахунок. У листопаді 2007 року музикант розпочав нові стосунки з 47-річною (на той час) американкою Ненсі Шевелл, яка через чотири роки стала третьою дружиною Пола Маккартні. Датою весілля колишнього «бітла» з віце-президенткою великої транспортної компанії навмисно була обрана річниця з дня народження Джона Леннона – 9 жовтня 2011 року.
У Маккартні є п’ятеро онуків: двоє синів Мері – Артур Елістер і Елліот (народилися 1999-го та 2002 року) та троє дітей Стелли – сини Міллер і Бекетт (народилися 2005-го та 2008 року) і донька Бейлі Лінда (народилася 2006 року). Однак попри поважний вік Пола Маккартні, його особисте життя ще й досі привертає увагу папарацці. А ще за ним слідкують прихильники творчості у різних країнах – зокрема, в Україні, де маестро виступав на благодійному концерті у 2008 році і яку підтримав у лютому 2022-го…
Фото: wikipedia.org
