Сергій Гулюк 
Як пройти «не у бібліотеку»?
Невигадана історія, що мала місце у реальному житті та зафіксована очевидцями крізь роки у соцмережах: кінець 1970-х, Київ, Хрещатик, пізно ввечері перехожого містянина зупиняє група активних іноземців з набором стандартних «екскьюз мі» та «ду ю спік» і запитують – любий друже, підкажи, де тут у вас найближчий нічний клуб? На що винахідливий киянин, лише хвилинку подумавши, відповів: «Мабуть, у Копенгагені».
Ще якихось років п’ять тому у цілодобово вируючому, мерехтливому тисячами вогнів Києві, європейській столиці та індустріальному мегаполісі, хтось би озвучив той факт, що от раніше після двадцять третьої нуль-нуль у місті наставала повна тиша і все зачинялося, а за тими, хто не дістався власного ліжка, велося полювання людей з пов’язками на руках, це викликало б, як мінімум, співчуття або обурення суворими правилами, встановленими «клятим совком».
Між тим, не за нашою виною обставини склалися так, що якщо у наші дні дозволять посидіти у закладі до 22-ї та не виженуть на вулицю – вже добре, а якщо ще годинку – взагалі розкіш. Звісно, ми тут не згадуємо про різноманітні підпільні «велюри» з депутатським імунітетом, яким взагалі закон не писаний.
Тим більш неймовірним виглядає той факт, що в радянському Києві у самий пік брєжнєвського застою було відкрито перший… нічний ресторан, де на повну «гуділи» вершки тодішнього столичного бомонду. Також майже нереалістичним є той факт, що на тлі усіх історій про гоніння на все українське він мав назву «Червона Рута» та був оформлений у національному стилі. Як тепер кажуть – повний розрив шаблонів.
Сучасна локація ресторану «Червона Рута»
«Не шукай вечорами…»
Третім неймовірним фактом у цій історії було розташування цього закладу. За усіма параметрами та зовнішніми даними він мав би відкритися десь у центрі, хоча станом на 1977 рік у столиці УРСР розважальних місць, як любили у той час наголошувати – «з культурним відпочинком», вистачало не лише у центрі, а й у інших районах міста. Але місце, про яке ми розповідаємо, було вже занадто неблизько – на проспекті Маршала Ворошилова, нині це Лісовий проспект. Для читачів з інших регіонів варто пояснити, що це фактично одна з околиць міста, те, що у народі іноді називають «у декого на куличках» (без жодних образ жителів району).
Причому будівля за номером 23, про яку йдеться, знаходилась фактично у кінці проспекту, і далі вже починався ліс (за теперішньою нумерацією, це будинок 39, і на цьому місці зараз теж якийсь заклад та супермаркет). Вибір місця для популярного згодом ресторану не був «рандомним» чи чиєюсь забаганкою, а безпосередньо пов’язаний з фігурою Ісая Абрамовича Фельдмана. Свого часу його небезпідставно охрестили головним ресторатором Києва: він був керівником впливової у той час організації «Київресторантрест», у підпорядкуванні якої перебувало 70 закладів, а на момент нашої розповіді – директором тресту громадського харчування Дніпровського району. Фельдман пішов з життя 2017 року, до цього був Президентом Асоціації ресторанного бізнесу Києва, він залишив декілька цікавих книжок, де ексклюзивні кулінарні рецепти чергуються з яскраво описаними спогадами, у яких тодішнє життя в Україні подається під цікавим та ексклюзивним ракурсом.
Ісай Фельдман
Саме з ініціативи Ісая Фельдмана напередодні визначної на той час події – проведення у СРСР Олімпійських ігор – у Києві були відкриті ресторани «Горище», «Олімпіада-80» та, власне, «Червона Рута». Останній був справжнім джерелом, якщо не клондайком міських легенд і мав власний оригінальний стиль. Здавалося б, що може бути складного у розкрутці чи популяризації нового місця відпочинку, які без жодної реклами у той час користувалися попитом? Сам Фельдман пригадував, що напередодні свят завжди втікав з міста та ховався на дачі (мобільних, нагадаю, тоді не було), бо на загальних 5 тисяч місць у київських ресторанах, які були у його підпорядкуванні, бажаючих потрапити у них було не менше 100 тисяч, місць не вистачало навіть для керівництва різних рівнів.
Тим не менш, околицю міста необхідно було розкручувати, для чого були потрібні нестандартні рішення. Тому напередодні відкриття «Червоної Рути» у вересні 1977 року у Фельдмана, який був людиною рішучою та винахідливою, відбулася розмова з Першим секретарем міському партії Олександром Ботвіним, на якій він, ні більше ні менше, запропонував, аби новий заклад працював і у нічний час, як мінімум – до п’ятої ранку.
Аргументи були наступні: чому у Києві, всесвітньо відомій столиці, у нічний час працюють лише «служби печалі» (так у радянські часи називали служби «01», «02» та «03», відповідно – пожежну, міліцію та швидку), а служби радощів та гарного настрою не функціонують? Нормальний європейський підхід. Але усі розумні аргументи, навіть прохання пролонгувати роботу закладів хоча б до опівночі розбивалися об залізну логіку функціонерів: «Київ – місто робоче, вночі люди повинні спати». Та цього разу несподівано для ресторатора керівник міста дозволив певні послаблення у режимі роботи, але не до 5 ранку, як пропонувалося, а до 2-ї ночі, «у якості експерименту», як було сказано. 15 вересня 1977 року «Червона Рута» відкрила двері для відвідувачів.
Від «місць немає» до найбагатшої людини Києва
Фельдман у спогадах згадував, що від самого старту «Рути» щоденно вже з шостої години вечора – часу, коли відривався заклад – усі 150 місць центрального залу, оформленого в українському національному стилі, були зайняті за попередніми замовленнями. В інший зал, який мав назву «Святковий» і був розрахований на 80 місць, теж потрапити було проблемою. Атмосферу перших місяців нової столичної «точки» гарно передає наступний уривок з книги Ісая Абрамовича «Жити зі смаком»:
«Невелика банкетна зала, оформлена з особливою витонченістю, на 10-12 персон, була завжди у резерві «головного командування», тобто у моєму, і майже щоденно була зайнята VIP-публікою. Європейський, у червоно-чорних тонах бар, розрахований на 30-40 посадкових місць плюс 6-8 місць за барною стійкою, вміщував від 80 до 100 людей. «Броунівський рух» у «Червоній Руті» починався десь з 11-12 вечора і нерідко закінчувався далеко за режимними 2 годинами ночі, хоча поняття «до останнього клієнта» тоді, м’яко кажучи, не віталося».
Ті, хто у мирний час відвідували подібні заклади, а іноді й засиджувались там допізна, знають, що з «останніми клієнтами» майже постійно виникають труднощі. Або вони навідріз відмовляються закінчувати святкування, або… вже не в тому стані, щоб залишити заклад. Навіть після другої години ночі. Справді, для чого ці зайві рухи, нормально ж сидимо, та і куди у ніч, вибачте, пертися з околиці міста – у ліс, чи що? А перший потяг метро тільки після п’ятої ранку.
Враховуючи подібні обставини, з персоналом можна було домовитися за додаткову суму: заклад зачинявся зсередини, і гості гуляли до ранку. Найбільше грошових подяк, як згадують очевидці, мав швейцар ресторану. Чарівні купюри вирішували усі проблеми з вільними столиками та відчиняли двері навіть після опівночі, коли вже точно було «нє положено». Вони ж дозволяли залишатися всередині і після другої ночі. Відповідно, жарти про те, що швейцар «Червоної Рути» теоретично міг бути найбагатшою людиною Києва, були не такими вже й далекими від істини.
Слава Лісового (мовляв, там можна гуляти всю ніч, або ж, як кажуть у народі, «доганятися») докотилася до центру столиці: туди після 23-ої цілеспрямовано їхали «допивати». Так народився новий міський travel-маршрут – такі собі «Орел та Решка» 1970-х. Безумовно, міські чутки про вольності у закладі та його нічне життя у скупому на події Києві того часу не могли оминути представників влади. І от сталася подія, яка вщент змінила функціонування ресторану та неабияк вплинула на життя його директора.
Весь кримінал міста під одним дахом
У один з таких бурхливих вечорів, коли «гулянка» вже досягла свого апогею, близько опівночі до «Червоної Рути» навідалася трійця солідних на вигляд громадян. Першою перешкодою та «блокпостом», на який вони натрапили, була та сама непробивна фігура «залізного» швейцара, який максимально ввічливо проінформував чоловіків, що місць, на жаль, для них цього вечора вже не знайдеться, і взагалі, «трохи запізнилися, товариші, незабаром зачиняємося».
Питання було вирішене за декілька секунд за допомогою чарівних й магічних радянських купюр, і вже за лічену мить сама люб’язність швейцар провів гостей на другий поверх до бару та побажав гарно відпочити та насолоджуватись чудовим вечором, який плавно перетікав у ніч. Товариші, звісно, скористалися як порадою, так і люб’язно наданою можливістю та зайняли міцні позиції поруч з барною стійкою. І, як кажуть, особисто спостерігали обрані сцени із нічного столичного життя радянського періоду. Запізнілими відвідувачами «Червоної Рути» виявилися начальник УВС Київського міськвиконкому генерал-лейтенант Віталій Захаров та два його заступники у чині полковників – тобто верхівка столичної міліції. Звісно, вони були у штатському, та й у залі, на перший погляд, нічого особливого не відбувалося, хоча з точки зору канонів радянської моралі були певні відхилення, або, як пригадував Фельдман, «обстановка була, скажемо відверто, не біблейська».
Вже через два дні товариша Фельдмана було викликано на засідання президії міськвиконкому, де з доповіддю виступав генерал-лейтенант міліції Захаров і у яскравих, навіть занадто густих, фарбах описував присутнім (а у залі зібралося під сотню керівників різних рангів) своє нещодавнє перебування у ресторані «Червона Рута». Слід зазначити, що фарб головний міліціянт міста у доповіді не шкодував: приміром керівник закладу на тому засіданні не без подиву для себе дізнався, що у його «дітищі» регулярно збирається весь цвіт столичного криміналу: проститутки, шулери, «катали», фарцовщики та інший аморальний люд.
Замість довгих виправдовувань – а як ми зазначали вище, герой цієї історії був людиною винахідливою – Ісай Абрамович звернувся до міліцейського керівника зі словами: «На місці генерал-лейтенанта я би подякував Фельдману за те, що він зібрав під одним дахом весь кримінальний світ. Вам залишається лише під’їжджати на «воронках» та «пакувати» усіх гуртом». Винахідливість ресторатора не була оцінена належним чином, і за результатами засідання він отримав сувору догану.
На цьому історія «Рути» і гонінь ресторатора Фельдмана не закінчилася: через деякий час на рівні республіканських правоохоронних органів було організовано справжній «шухер»: ретельну перевірку роботи столичних ресторанів. Стверджують, що до такого рішення тодішню «верхівку» остаточно спонукала записка, у якій, окрім наведених фактів неподобств, які нібито мали місце у закладах, стверджувалося, що у деяких місцях відпочинку зовсім ігнорують радянський лад – музиканти співають «антирадянщину» та «білогвардійщину», ледь не «Боже, царя бережи».
Після цих перевірок Ісай Фельдман отримав сувору догану із занесенням у облікову картку члена партії, що у той час означало звільнення. Але потім його кар’єра тільки набрала обертів: відкривалися нові проєкти, і навіть бандитські 90-ті, коли справжній кримінал змінив «малини» на ресторани, він пройшов гідно. Як і ресторан «Червона Рута», який продовжував свою роботу, пройшов у 80-ті андроповську антиалкогольну кампанію, але вже з іншим, менш ліберальним режимом роботи – до двадцять третьої нуль-нуль.
Фото з відкритих джерел
