Інна Тихонова 
Уродженець Чугуєва вважав себе обранцем долі, нагородженим нею більше, ніж того заслуговував. Масштаб особистості автора полотен, що вплинули на рішення імператора створити Російський музей, відповідав величі його творів. Академік живопису мав не лише широкий арсенал художніх технік, а й різноманітні творчі інтереси. Творець грандіозних картин історичного, портретного та побутового жанру, ілюстрацій, пейзажів, графічних та скульптурних робіт виявив себе як педагог, теоретик мистецтва, публіцист та письменник-мемуарист. Дійсний член Санкт-Петербурзької Імператорської академії мистецтв називав свою творчість «простонародною», але для реалізації художніх задумів міг роками вивчати теоретичний матеріал у бібліотеках, музеях і подорожах. Він називав замовлення завданнями, писав з натури «наосліп», не дивлячись на малюнок, і стверджував, що суть робіт є важливішою за «акробатику пензля». Власник статусного житла у столиці тримав двері відчиненими для друзів і гостей, був скромним у побуті, дотримувався вегетаріанства та займався благодійністю. Наш видатний земляк був двічі одружений, бачив світ і помер, опинившись через історичні пертурбації відрізаним від батьківщини, але зв’язку з рідною землею не втрачав і черпав натхнення у своєму українському корінні.
«Українська хата», І. Ріпин, 1880 р.
Фарби дитинства
Один із найвпливовіших митців періоду «великих реформ» народився 5 серпня 1844 року в передмісті Харкова – Чугуєві. Дід Іллі Юхимовича Ріпина по батьківській лінії був власником заїжджого двору: неслуживий козак Василь Юхимович Ріпин займався торгівлею. Про батька Ілля Юхимович згадував як про «білетного солдата»: під час служби у Чугуївському уланському полку Юхим Васильович брав участь у трьох військових кампаніях і був відзначений нагородами. Щороку батько їздив зі своїм братом «на Донщину» і приганяв звідти за триста верст табуни коней на продаж. Заробивши грошей, очільник родини збудував на березі Сіверського Дінця власний будинок, куди перебрався з дідівського житла з дружиною Тетяною Степанівною Бочаровою (мати Іллі Ріпина теж походила з родини військовослужбовця, була освіченою й організувала школу для місцевих дітей).
Зв’язок із рідним містом на Слобожанщині син чугуївського улана Ілля Ріпин прагнув не втрачати до кінця життя, а українські мотиви завжди були присутніми у творчості живописця. Саме дитинство у Слобідській Україні дало йому старт у майбутню професію, коли двоюрідний брат Трохим Чаплигін уперше приніс до будинку Ріпиних акварельні фарби. За спогадом маляра, його життя змінила власноруч розфарбована чорно-біла картинка з дитячої абетки. Інтерес до живопису почався з чудового перетворення того намальованого кавуна, що на очах «ожив», набувши соковитості. Залишені Трохимом фарби так захопили Іллю, що його неможливо було від них відірвати. В одинадцять років хлопчик почав навчатися на кресляра-картографа, а коли через два роки топографічне училище було розформоване, влаштувався в іконописну майстерню.
Ілля та Василь Ріпини з матір’ю Тетяною Степанівною. Середина 1860-х
Самотні люди на чужині
Невдовзі звістка про юне обдарування вийшла за межі Чугуєва, і здібний учень став отримувати роботу за контрактом на розпис та позолочення від заїжджих замовників. У 16 років Ілля Ріпин почав працювати за 25 рублів на місяць у пересувній іконописній артілі, яка виконувала роботи, переміщаючись із одного населеного пункту до іншого. Під час роботи у Воронезькій губернії Ріпин дізнався про місцевого уродженця Івана Крамського, який поїхав вчитися до Петербурзької Академії мистецтв, і в 19 років послідував його прикладу: зібрав восени 1863 року зароблені за літо гроші і вирушив до Петербургу. І хоча його роботи спочатку не справили враження в Академії мистецтв, повторне відвідування кузні кадрів геніїв мистецтва завершилося успішним складанням вступного іспиту. Найкращого учня вечірньої рисувальної школи взяли на навчання вільним слухачем.
Як тоді було заведено, 25 рублів за студіювання перспективному студентові допоміг сплатити меценат: Ілля Ріпин звернувся за допомогою до керівника поштового департаменту Федора Прянишникова, який став його покровителем. За вісім років навчання в Академії товариський хлопець обзавівся великим колом друзів і помічників, до яких належали критик Володимир Стасов, художники Василь Полєнов, Марк Антокольський та керівник художньої артілі Іван Крамський, який став його наставником та роботодавцем. «Невдовзі після знайомства ми всі зблизилися, як можуть зблизитися самотні люди на чужині», – говорив про своє перше ближнє коло Ілля Ріпин. А його ранніми досягненнями стали срібна та дві золоті медалі у навчанні й успішний продаж дорогої роботи в крамниці Тренті.
Ілля Ріпин серед претендентів на золоті медалі. 1871.
Сюжет із життя
Навіть далекі від мистецтва люди знають, хто намалював картину «Бурлаки на Волзі». Але мало хто собі уявляє вік автора такого епічного твору. Між тим, на початку роботи над першою значною картиною художнику Іллі Ріпину було лише 24 роки. Сюжет драматичного полотна йому підказало життя. Під час роботи на етюдах 1868 року митець побачив на Неві бурлаків – тягловою живою силою для транспортування на лямках плотів виявилися люди. Це важке видовище так вразило живописця на контрасті з безтурботною публікою, котра гуляла берегом, що учень Академії відразу став фіксувати емоційні ескізи, з яких почався задум гострого соціального сюжету. Через два роки Ріпин вирушив на Волгу, де знайшов реальних прототипів своїх героїв у лахмітті та з нечесаними бородами.
І знову авторові картини, що стала художньою сенсацією, довелося засмутитися від побаченого в житті. Художника приголомшило те, що тягли бурлаки на Волзі. Якщо на Неві вантажем тамтешніх бурлаків були плоти, то тут на канатах, прикріплених до судів, люди волочили проти течії потужної річки навантажені товарами баржі. Бурлаками називалися селяни, які ставали робітниками артілей, що обслуговували причали у тих місцях, де берегова лінія чи складні ґрунти не дозволяли використовувати тяглових тварин. Кількість бурлаків в артілі залежала від ваги вантажу: одне судно тягнуло берегом за допомогою мотузки від кількох десятків до сотні людей. Картина Іллі Ріпина «Бурлаки на Волзі» стала символом важкої праці та викриттям антинародного царського режиму, хоча подібне явище у різних формах існувало до середини XX століття й у багатьох інших країнах.
«Бурлаки на Волзі»
«Я – ваш»
У 1872 році Ілля Ріпин повінчався з дівчиною, яка супроводжувала його з братом та друзями-живописцями у поїздці за типажами для «Бурлаків…» до Нижнього Новгорода. Віра Шевцова була сестрою його товариша з малювальної школи і, за спогадами очевидців, дивилася на молодого художника так, ніби чекала запрошення на танець. Ставши першою дружиною Олександра Юхимовича, Віра Олексіївна прожила з чоловіком 15 років і народила у шлюбі чотирьох дітей: Віру, Надію, Юрія та Тетяну. Під час розлучення подружжя поділило дітей: старші залишилися жити з батьком, молодші – з матір’ю. Друг Ріпина Корній Чуковський дорікав першій жінці художника, що через «свою некультурність вона не цікавилася його творчістю». Насправді дружину, зайняту вихованням дітей, обтяжували салонний спосіб життя чоловіка, його численні гості та дами-моделі, яких він постійно малював і приймав удома.
Ілля Ріпин із дружиною Вірою Олексіївною та дітьми Вірою, Юрієм та Надією, 1880 р.
Розрив відносин у 1887 році став великою сімейною драмою, що коштувала художникові багатьох творчих планів і мало не похитнула його душевне здоров’я. Як би там не було, у цьому шлюбі Ілля Юхимович пройшов свої головні віхи професійного становлення. Після стажувань у Франції й Італії став академіком живопису (щоправда, за картину, яку сам вважав того невартою – розкритикували його невдалу роботу «Садко» так само і мистецтвознавці). Повернувшись з-за кордону, художник протягом року, з жовтня 1876-го до вересня 1877-го, жив і працював у рідному Чугуєві, після чого переїхав до Москви. Переїзд той виявився складним через перенесену малярію. Але після одужання Ріпин вступив до Товариства передвижників, повідомивши про своє рішення головного натхненника Івана Крамського: «Я – ваш».
Ілля Ріпин у товаристві передвижників
«Творчий запій»
З того, що зробив Ілля Ріпин у цей період, виділяється робота, яку українці шанують особливо високо. 1878 року в Абрамцевому з’явився перший ескіз до картини Іллі Ріпина «Запорожці пишуть листа турецькому султану». Дозрівання задуму зайняло 12 років життя художника: готова картина Іллі Ріпина була представлена на його персональній виставці у 1891 році. Як згадувала старша дочка Віра Іллівна, весь цей час родина жила «тільки запорожцями»: батько щовечора читав вголос оповідання та вірші про Січ, діти грали власноруч виліпленими глиняними іграшками в Тараса Бульбу, Остапа й Андрія, і всі напам’ять знали текст із листа козаків. Хати, обладунки, зброя та костюми, які могли стати в нагоді для задуманого полотна, Ріпин змальовував у поїздках Україною, де його супроводжували учень Валентин Сєров або син Юрій.
На етюди до України Ілля Юхимович виїжджав у 1880 та 1888 роках. Обидва рази митець переживав стан одержимості, описуваний ним як «творчий запій». Батьківщина надихала маляра, який упізнавав риси запорожців у всіх своїх знайомих. Майбутніх персонажів він називав «веселим народом». Для образа писаря Ріпину позував історик Дмитро Яворницький. Отаман Сірко втілювався з генерала Драгомирова. Персонаж «козака, що регоче» писався із земляка Іллі Юхимовича – музикознавця Олександра Рубця. «Людина у шапці» малювалася з колекціонера Василя Тарновського. А прототипом «молодого усміхненого запорожця» став одеський художник Микола Кузнєцов. Позувати довелося навіть письменникові Мамину-Сибіряку, який зайшов у майстерню до Ріпина: для одного із «запорожців» знадобилася його повіка, а для іншого – око.
«Запорожці пишуть листа турецькому султану»
«Приваблива сила»
Ескізи до розпочатих робіт «Запорожці…» та «Іван Грозний…» складали доробок 38-річного художника, коли він 1882 року вирішив повернутися до міста своєї молодості. У Петербург митець переїхав через те, що Москва його почала втомлювати. І хоча трактування історичного сюжету про сина Івана Грозного (прообразом героя став, за словами художника, «письменник із приреченим поглядом» Всеволод Гаршин) викликало невдоволення імператора Олександра III, діячі культури відстояли полотно від заборони, і з його автором все було добре. Водночас, за легендою, саме картини Іллі Рєпіна надихнули російського царя на створення в столичному Петербурзі Російського музею з найбільшим зібранням вітчизняного мистецтва. Показово, що до державних і царських замовлень маляр-реаліст ставився як до завдань, що їх було цікаво вирішувати.
У 1894 році професор живопису Ілля Ріпин повернувся до Академії мистецтв у статусі керівника майстерні. Учень художника Ігор Грабар називав наставника «поганим педагогом, але великим учителем». Уроки творчості від автора шедевра «Не чекали» (на ідею названої картини Іллі Ріпина працює навіть дрібна деталь у вигляді красномовного портрета Тараса Шевченка) були сформульовані Іллею Юхимовичем у таких настановах: «Вираження є найдорожчим»; «Тіло має бути як тіло, вода як вода»; «Шукайте зустрічі великих площин»; «Дивіться більше, малюйте довше, пишіть простіше»; «Почуття міри!»; «Нічого зайвого»; «Як вийшло, так і стоп». За словами учнів (Якова Мінченкова, Бориса Кустодієва, Івана Білібіна, Івана Куликова, Валентина Сєрова, Філіпа Малявіна та ін.), Ріпин «володів привабливою силою для молоді».
І. Ріпин з учнями
Творчі пенати
Останні тридцять років життя митець провів у петербурзькому передмісті Куоккала – і то був останній переїзд у біографії Іллі Ріпина. У маєток Пенати митець переїхав до другої дружині, письменниці Наталії Нордман-Сіверової, і на тринадцять років (до кінця життя) опинився у вимушеній еміграції, бо після революції та територія тимчасово опинилась у складі незалежної Фінляндії. Наталя Борисівна впорядкувала потік гостей до чоловіка, відкривши двері будинку для відвідувань один день на тиждень (по середах) – щоб решту часу митець міг не відволікатися від роботи. Вона систематизувала всі публікації про Іллю Юхимовича і стала стежити за підтриманням його здоров’я: видалила з раціону м’ясо і почала готувати корисні «відвари з сіна». Знайомі називали нову дружину художника «дивакуватою особою», але вона щиро бажала Ріпину лише добра.
Ілля Ріпин та Наталія Нордман на терасі будинку в садибі Пенати
Дружина-письменниця так само дотримувалася вегетаріанства, не вбиралася у хутро і дивувала гостей відсутністю помічників по господарству. У маєтку в Пенатах пісні страви за столом роздавали механічні пристрої і скрізь були розвішені адресовані гостям оголошення: «Все робіть самі», «Прислуга – ганьба людства» тощо. Захворівши на сухоти, Наталія Нордман поїхала до закордонної лікарні без речей і грошей, відмовилася від будь-якої допомоги та залишила маєток за заповітом чоловікові. Після втрати другої дружини (вона померла в Локарно в 1914 році) вдівець передав господарство в Пенатах дочці Вірі. Сам він збирався приїхати на Батьківщину, але дочка, яка обіцяла супроводжувати батька, даної обіцянки не виконала (вона переїхала в Гельсінкі, де померла 1948 року, а викуплений у нащадків сімейний архів аукціонний будинок Хагельстам 2019 року передав у дар ріпинському музею «Пенати»).
Ісаак Бродський, Ілля Ріпин, Євген Кацман, Віра Ріпина, Юрій Ріпин, його дружина, Павло Радімов, Борис Григор, 1926 р.
«Про славу не клопотав»
Старша донька художника Віра Іллівна свого часу служила в Олександринському театрі, а її на два роки молодша сестра Надія працювала медсестрою у земських лікарнях. Захворівши в 1911 році в зоні епідемії тифу душевним розладом, дочка-медик оселилася з батьком у Куоккалі, де померла в 1931 році (поховали її наступного року після смерті батька). Син Юрій Ілліч дожив до 1954 року: він так само був художником (його сина, онука Іллі Юхимовича, розстріляли 1935 року за незаконний перетин кордону). Доля молодшої дочки Іллі Ріпина Тетяни склалася більш щасливо: після закінчення Бестужевських курсів вона викладала в школі, а після смерті Іллі Ріпина (86-річного художника не стало 29 вересня 1930 року) переїхала з власною родиною до Франції, де померла в 1957 році.
Ілля Ріпин прожив довге життя і упокоївся в парку садиби Пенати (у селищі Ріпино, тобто колишній Куоккалі, на узбережжі Фінської затоки, поблизу Санкт-Петербургу). Митець малював, скільки міг тримати пензлі (наприкінці життя звернувся до біблійних сюжетів). Продовжував працювати, навіть попри атрофію м’язів правої руки: у похилому віці навчився писати картини лівою рукою і придумав закріплювати ременями до поясу спеціальну підвісну палітру. У Куоккалі митець написав мемуари «Далеке близьке», де зізнався: «Мені немає діла до фарб, мазків та віртуозності пензля, я завжди домагався суті». Тому сюжети картин Іллі Ріпина відрізнялися виразним драматизмом, адже зміст був для автора важливішим за форму. А в прощальному листі друзям живописець повідомив: «Я, здається, не вартий своєї слави, але я про неї не клопотав, і тепер зворушений добротою долі, яка відпустила мені так багато щастя».
Ілля Ріпин пише портрет Федора Шаляпіна, 1914 рік
P.S. До речі, знаєте, як підписував картини Ріпин? Чому він Ріпин, а не Рєпін, як писали раніше? Правильним варіантом прізвища художника вважається Ріпин, адже так він сам підписував свої картини. Це прізвище має козацьке походження: родича митця називали прізвиськом Ріпа, тож і прізвище утворилося від цього слова. Цікаві факти про Іллю Ріпина, чи не так?
Фото з відкритих джерел
