За бажанням Марко Вовчок, фото її впродовж ХІХ століття не публікувалося, тож єдина жінка в українській літературі наприкінці 1850-х років довго зберігала інкогніто. Загадковою була не лише мовчазна натура звабливої красуні, а й непроста біографія Марко Вовчок, де аристократичне походження поєднувалося з важким дитинством, численні романи супроводжувалися трагічними смертями коханців, а творча діяльність зазнавала утисків цензури й обвинувачень у плагіаті. Про різні грані особистості Марко Вовчок – цікаві факти з життя родовитої росіянки, яка стала класиком української прози.
Народжена аристократкою
Майбутня українська письменниця походила зі збіднілих дворян. Її мати була представницею княжого роду Радзівілів (бабця матері мала змішану польсько-литовську кров), а батькове коріння виявилося білоруським. Народилася Марко Вовчок (справжнє ім’я – Марія Олександрівна Вілінська, у першому шлюбі – Маркович, у другому – Лобач-Жученко) 22 грудня 1833 року у спадковому маєтку матері Єкатерининське в Орловській губернії і зростала в середовищі, де спілкувалися російською та французькою мовами. На формуванні світогляду Вілінської позначилося тривале перебування в інтелігентному колі російських родичів, серед яких були батьки майбутнього близького друга Марії – критика Дмитра Писарєва.
Між тим, про своє дитинство Марія Олександрівна згадувала неохоче – причиною був другий шлюб матері. Після смерті першого чоловіка, відставного офіцера Олександра Вілінського (люблячий батько помер, коли дочці було 6 років) дворянка Прасковія Данилова (дівоче прізвище матері) вийшла заміж за відставного офіцера Дмитра Дмитрієва, який виявився п’яницею та картярем, що знущався з кріпаків і власної родини. Відомо, що за падчеркою непутящий вітчим неодноразово ганявся з сокирою (ходили чутки, що він малолітню падчерку навіть зґвалтував). Від лиха подалі у 1845 році 12-річну дівчинку віддали на виховання до приватного пансіону в Харкові. Через три роки вітчим програв материнську садибу і залишив сім’ю.
Самотужки матері було важко утримувати двох дітей, тож Марію з братом Дмитром прихистила тітка. Високоосвічена жінка Катерина Петрівна Мардовіна була дружиною секретаря Орловської губернської цивільної палати і зіграла важливу роль у долі своєї вихованки: вона мала свій літературний салон, де влаштовувала вечори за участі відомих письменників. І хоча життя «бідної родички» не було медом (в садибі їй знайшовся лише куток за шторою – під сходами), салон став для Марії Вілінської важливим культурним осередком, з якого почалося її формування як письменниці. А ще то було місце знайомства з українською літературною спільнотою. В тітчиному домі 16-річна юнка зустріла свого майбутнього чоловіка.
«Вовчкувата» натура
Взимку 1851 року, через рік після знайомства з 27-річним українським етнографом, засланим до Орла за участь у діяльності Кирило-Мефодіївського товариства, 17-річна Марія вийшла заміж за фольклориста Опанаса Марковича, прізвище якого стало похідною частиною її літературного імені. Другу частину псевдоніму «Вовчок» вигадав творчий редактор і видавець першої книги Марко Вовчок Пантелеймон Куліш: знаний поет, прозаїк, етнограф, фольклорист, історик, критик і перекладач таким чином описав «вовчкувату» натуру авторки «Народних оповідань». «Може, через те Куліш назвав її «Вовчком», що вона була наче злякана, мовчазна, ні до хазяйки, ні до мене, ні до Куліша не горнулася», – розмірковувала дружина видавця.
Ганна Барвінок так відгукувалася про неговірку жінку, в котрій «трудно було узнати її розум» і яка здавалася «боязкою та несвітською»: «Ми ставилися до неї лагідно і прихильно, а вона до нас – погордо. Бідна! Може, її ще горе дитячого життя прибило, коли приниження терпіла у тітки між людьми… Може, вона і від прислуги терпіла якусь наругу, то й стала неприхильною до людей». Особливо дратувала холодна стриманість Марії палко захопленого нею Куліша, який відчував гнів, ревнощі, розчарування і дорікав письменниці в нездатності до сильних почуттів. Стосунки видавця і авторки були сумішшю творчої співпраці й особистої драми, що відобразилося в їхньому листуванні. Придумане їй «прізвисько» Марко Вовчок ненавиділа.
Спілкуючись з чоловіком українською мовою, дружина швидко її вивчила (загалом вона знала з десяток європейських мов, з яких робила переклади). Посприяв чоловік-етнограф і вивченню дружиною української історії та народного побуту. У 1851–1858 роках подружжя мешкало у Києві, Чернігові та Немирові, звідки часто виїжджало в українські села для збирання зразків народної творчості. А ще чоловік, на думку частини дослідників, допоміг дружині написати її першу збірку «Народні оповідання». Літературний дебют письменниці-початківця виявився настільки приголомшливим, що у багатьох виникли сумніви щодо її самостійної творчості. До того ж видана Кулішем перша з книг Марко Вовчок була написана соковитою українською мовою.
Опанас Маркович та Марія Вілінська
«Перша-ліпша кацапка»
Лише оптимісти пояснювали такі довершені знання чужого слова лінгвістичною чутливістю авторки, яка мала здібності до вивчення мов, і ладні були погодитися принаймні на співавторство з чоловіком-фольклористом Опанасом Марковичем. А непересічна діячка Олена Пчілка вважала Марко Вовчок «нахабною московкою-крадійкою», що поцупила твір у чоловіка-українця: «Не могла перша-ліпша кацапка, зроду не чувши нашої мови, у два дні її перейняти зі всіма найтоншими властивостями і почати писати українською, та ще й краще за українських повістярів. Це зневажало б українську мову: що ж то за осібна, характерна письменність, коли всякий чужинець зможе писати нею так досконало».
Як би там не було, саме мову єдиної жінки-письменниці в тогочасній Україні Іван Франко назвав «найкращим у її писаннях»: «Багата лексиконом і мелодійна, вона в’яжеться до найбідніших між бідними, до жінок». Перші українськомовні твори Марко Вовчок, написані у Немирові і видані 1857 року у Санкт-Петербурзі, відразу стали надзвичайно популярними серед української інтелігенції. Одинадцять сюжетів із першої збірки «Народні оповідання» («Сестра», «Козачка», «Одарка», «Чумак», «Панська воля», «Сон», «Викуп» та ін.) справили велике враження на літературно-громадську думку. У Немирові була розпочата й наступна соціальна повість Марко Вовчок «Інститутка», яку буде завершено вже в Санкт-Петербурзі.
До імперської столиці Марія з чоловіком переїхали 1859 року й одразу потрапили у коло провідних письменників і культурних діячів. Там Марко Вовчок спілкувалася з колишніми кирило-мефодіївськими побратимами свого чоловіка – Василем Білозерським, Миколою Костомаровим, Пантелеймоном Кулішем і Тарасом Шевченком, який присвятив письменниці вірш, де назвав її «кротким пророком і обличителем жестових людей неситих», «зоренькою святою» і «силою молодою». Згодом Марко Вовчок отримала від Шевченка видання «Кобзаря» з автографом: «Моїй єдиній доні Марусі Маркович».
Розширення обріїв
Марко Вовчок легко влилася в російську літературу: у Москві 1859 року було надруковано більшість її перших оповідань у російськомовній збірці «Розповіді з народного російського побуту». А завершена того ж року повість Марко Вовчок «Інститутка» (початково вона називалася «Панночка») вперше побачила світ в українському оригіналі – 1862 року твір опублікував український діаспорний журнал «Основа». У подальшому письменниця багато писала і перекладала російською, проте найкращі і найвідоміші твори Марко Вовчок були написані українською. Після першого російського відрізку творчості настала черга для європейського періоду Марко Вовчок: у 1859–1867 роках вона перебувала у Німеччині, Франції, Швейцарії й Італії.
У західному періоді з’явилися психологічна повість Марко Вовчок «Три долі» (письменниця була засновницею цього нового жанру в українській прозі), оповідання «Ледащиця», «Пройдисвіт», «Два сини», «Павло Чорнокрил», «Не до пари». Твори Марко Вовчок «Кармелюк», «Невільничка», «Дев’ять братів і десята сестриця Галя» були прикладами розроблених нею жанрів історичної повісті, дитячого оповідання і соціально-побутової казки. Частина з тих закордонних творів увійшла до другої збірки «Народних оповідань», виданих 1862 року в Санкт-Петербурзі. А дитяча повість Марко Вовчок «Маруся» дістала премію Французької Академії й була рекомендована для шкільних бібліотек.
Оповідання та казки французькою мовою письменниця друкувала в паризькому «Журналі виховання й розваги». На французькому матеріалі Марко Вовчок створила цикл художніх нарисів «Листи з Парижа» (опубліковано 1865 року у львівському журналі «Мета») та «Витяги листів з Парижа» (у 1864–1866 роках вийшли у газеті «Санкт-Петербурзькі вісті»). За сприяння Івана Тургенєва Марія Олександрівна познайомилася з Жулем Верном і за вісім років зробила 15 його перекладів. В Європі Марко Вовчок контактувала з Дмитром Менделєєвим, Іваном Сєченовим, Олександром Бородіним, Левом Толстим, чеськими письменниками Йосифом Фрічем та Яном Нерудою, польськими літераторами і революційними емігрантами.
«Моцарт любовних історій»
Зустрічалася за кордоном Марко Вовчок і з Олександром Герценом, а згодом брала участь у розповсюдженні в Росії його революційних видань та організовувала для «Колокола» політично-викривальні матеріали. Саме революціонер-демократ Герцен, який критикував самодержавство, боровся за відміну кріпацтва, відстоював права українського народу та підтримував зв’язки з українською інтелігенцією, порівнював Марко Вовчок з Жорж Санд. Як і зневажлива до умовностей французька письменниця, Марко Вовчок, яку називали «Моцартом любовних історій», породила довкола себе багато пліток і зіграла фатальну роль у житті кількох українських і російських літераторів.
Поміж роботою зваблива жінка знаходила час для кохання з чоловіками, які за нею шаленіли. У неї були романи з французьким літератором П’єром Жулем Етцелем, який запропонував їй видати переклади творів Жуля Верна, емігрантом-аристократом і племінником Герцена Олександром Пассеком, Пантелеймоном Кулішем, Іваном Тургенєвим, Миколою Добролюбовим, Дмитром Писарєвим та ін. Марія Олександрівна мала синів від Опанаса Марковича і Дмитра Писарєва. Опанас Маркович повернувся з-за кордону сам і більше з дружиною та сином Богданом не бачився. Один із цікавих фактів: Марко Вовчок у 1891 році всиновила народженого до шлюбу першого онука Бориса (сина Богдана) для порятунку репутації невістки.
У власному житті Марко Вовчок була вільнодумкою: готовність ламати суспільні стереотипи вона демонструвала все життя. І це теж працювало на її образ la femme fatale. Два коханих чоловіки «фатальної жінки» померли в неї на руках, а третій коханець вчинив самогубство. Юрист Олександр Пассек, з яким письменниця прожила шість чи сім років у цивільному шлюбі (це було під Парижем), помер від сухотів. Інший її близький друг, троюрідний брат Дмитро Писарєв потонув на Балтійському морі під час спільної прогулянки на вітрильнику. Ще одна жертва несамовитого кохання до письменниці, польський хімік Владислав Олевінський вкоротив собі віку, випивши ціанистого калію.
«Пристрасть до самознищення»
Донька графа Толстого Катерина Юнґе свідчила: «Чоловіки від неї втрачали розум. Тургенєв лежав біля її ніг, Герцен приїхав до неї в Бельгію, де його мало не схопили, Куліш через неї розійшовся з дружиною, Пассек занапастив через те захоплення кар’єру, змарнів увесь і поїхав з нею попри те, що брат тільки-но видужав після гарячки, а мати захворіла з горя». Пантелеймон Куліш, який спочатку називав Марію «мовчазним божеством», після зневаги тридцять років обливав її помиями. Його самозакоханість не дозволила залишити без реакції пекельну образу: домовившись із коханкою про спільне життя за кордоном, Куліш залишив дружину, але повернувся, щойно приїхав у Берлін, де застав письменницю з Іваном Тургенєвим.
Надалі уражений коханець, з яким Марко Вовчок і до того не була поступливою (сперечалася щодо редакторських правок – на відміну від Тараса Шевченка), виявився одним із ініціаторів заперечення її авторства у збірці «Народні оповідання», що мало голосне відлуння в літературному світі. Фахово запевняючи, що справжнім автором українських творів дружини був Опанас Маркович, Куліш говорив: «Якщо жінка написала роман, то це було давно і за неї писав чоловік». В оцінці письменниці він різко змінив свою думку про «найкраще в нашій літературі» і «зразок для Шевченка» на «не думаю, що це був талант». Відповідь Марко Вовчок була шляхетною: її спомин про Куліша не містив ні краплі обурення.
«Моє знайомство з Пантелеймоном Олександровичем Кулішем тривало недовго і припало на час важких моральних потрясінь і випробувань, – писала «фатальна жінка». – Тоді він був неабияк пом’ятий життям, порядно озлоблений, вкрай знервований і виявляв задатки майбутнього психозу, але енергії, любові до своєї справи було ще багато. І був це, попри багато болючих ран, чоловік чистий, пристрасний працівник із кращих синів свого краю». Більш щасливий суперник Пантелеймона Куліша Іван Тургенєв тим часом називав самовладну жінку «темним сфінксом», «прекрасною, розумною, чесною і поетичною істотою, але зараженою пристрастю до самознищення».
Пантелеймон Куліш і Марія Маркович
Звинувачення в плагіаті
Повернувшись у 1867 році на Батьківщину, письменниця десять років мешкала в Санкт-Петербурзі. За п’ять перших років вона яскраво розкрилася як російський прозаїк. Твори Марко Вовчок другого російського періоду – романи «Жива душа», «Нотатки паламаря», «Сільська ідилія», повісті «Жили-були три сестри», «Чирвовий король», «Тюлівське бабище», «Глухе містечко» тощо. В той час письменниця перекладала багато французьких, англійських, німецьких і польських творів, виступала як критик та редакторка петербурзького журналу «Переклади кращих іноземних письменників». До роботи над перекладами вона залучала провінціальних перекладачок і через професійний скандал сама мала виїхати у глушину.
За контрактом із петербурзьким видавцем Семеном Звонарьовим, за укладання та редагування журналу Марко Вовчок мала отримувати 2 тисячі рублів сріблом і ще по 25 рублів – за кожний друкований аркуш перекладу. Щоб більше заробити, вона взяла переклади на себе, але виконувати всю роботу не встигала, тож вигідно віддала переклади, як зараз би сказали, «на субпідряд». Виконавицям перекладів редакторка платила по 10 рублів за друкований аркуш і публікувала підготовлені помічницями тексти під власним ім’ям. Та то був ризик: одна з перекладачок «підставила» редакторку, дізнавшись про недоплату. Зрештою, було опубліковано чужі переклади за підписом Марко Вовчок.
Третейський суд у складі 19 фахівців визнали письменницю винною у плагіаті. Для літературного працівника крадіжка текстів завжди вважалася мерзенною ганьбою. Осоромлена Марко Вовчок 1872 року змушена була не лише піти з роботи, а й покинути місто, де її репутація була вщент зіпсованою. Жінка переїхала жити в маєток до своїх знайомих у Тверській губернії, де продовжувала писати (там народилися твори Марко Вовчок «У дичині», «Відпочинок у селі», «Тепле гніздечко») і навіть ще раз вийшла заміж – за приятеля свого сина. Другим офіційним чоловіком письменниці у 1878 році став на 17 років молодший за дружину поміщик та офіцер Михайло Лобач-Жученко, з яким вона у злагоді прожила решту життя.
Михайло Лобач-Жученко і Марко Вовчок
«Біографія Марко Вовчок – передчасна»
Борчиня проти закріпачення вболівала за емансипацію, розвиток і реалізацію жінок, випускала журнал, що мав допомагати інтелігентним читачкам у їх соціальній діяльності. Вона писала: «Мене тепер дуже непокоїть думка – скільки б могли зробити жінки, священицькі дружини та доньки, які нічого не роблять». Сама ж феміністка знайшла задоволення і спокій у щасливому заміжжі. Наступні майже тридцять років Марко Вовчок мешкала в місцях чоловікової служби – у Ставрополі, Богуславі, Нальчику. По дорозі із Ставрополя до Богуслава, куди чоловіка призначили наглядачем удільного округу, письменниця заїжджала до Києва, де не раз зупинялася у 1886–1887 роках у будинку Київської удільної контори.
Марко Вовчок у Нальчику
Останньою оселею письменниці була садиба на хуторі Долинськ (тепер це район Нальчика, Кабардино-Балкарія, Північний Кавказ). Коли лікарі діагностували у Марії Олександрівни пухлину мозку, жінці виносили у садок стілець і стіл, щоб вона продовжувала писати. Померла письменниця на 74-му році життя 28 липня (10 серпня) 1907 року – під тією самою грушею, де зазвичай працювала і бажала спочити. Навіть знаючи, що часу в неї лишилось небагато, жінка, яка принципово не спростовувала про себе плітки, не стала створювати мемуари: «Поки я жива, біографія Марко Вовчок – передчасна». Натомість вона залишила нам три томи одних лише оповідань, де розповіла про жіночу долю все, що сама відчула і пережила.
Ось деякі думки та спостереження, довірені письменницею паперу.
* Брехнею світ перейдеш, та назад не вернешся («Чортова пригода»)
* Он лихо, то лихо: що нікого тобі згадати, ніхто й тебе не згадає; нікуди піти й ніде зостатись. Усі тобі чужі, і все, усе чуже: і хата, і люди, й одежа… («Інститутка»)
* Посідали, поговорили, покохались – усе лихо забулось («Інститутка»)
* Не всі в морі топляться – більше в калюжах («Дяк»)
* Вирватися з деспотичних рук не складає особливих труднощів для хоч трохи сильної людини, але вирватися з деспотичних люблячих рук дуже важко. Задихаючись від накинутого на шию аркану, ви все ще вагаєтесь, як можна розірвати петлю, затягнуту рідною, ніжною рукою («Жива душа»)
* Хто лицемірить з людьми, тому і собаки не вірять («Казки і бувальщина»)
* Гордість – гріх. Людина горда – що міхур водний: сьогодні здувся, а завтра лопнув («Маруся»)
* Гірко даремно кохати, гірко даремно дожидати, а ще гірше не кохати і не дожидати («Три долі»)
Цитати з творів Марко Вовчок залишають нам простір для інтересу до її життя та творчості – для досліджень і фантазії.
Фото з відкритих джерел
