Інна Тихонова 
Ще студентом ВДІКу (Всесоюзного державного інституту кінематографії) юнак із Миколаївщини зіграв головного героя у фільмі свого іменитого вчителя «Повість полум’яних літ» і на кінофестивалі в Лос-Анджелесі здобув за найкраще виконання чоловічої ролі Золоту медаль, яку не віддав державі, як тоді належало вчиняти з міжнародними нагородами, а переплавив на зубні протези для матері. А про відтятий з необережності палець його творча вигадка підказала більш змістовне пояснення порівняно з реальною причиною дитячого каліцтва. Про творчо обдаровану натуру Миколи Вінграновського – цікаві факти біографії та спогади, що розкривають в ньому непересічну людину.
Плідна уява
Народився майбутній письменник 7 листопада 1936 року в місті Первомайську (тодішньому Богополі) на Миколаївщині. Першим враженням Миколи Вінграновського від рідної місцевості був такий дитячий спогад: «Скрізь, куди не глянь – степ, степ і степ». Коли наставала Миколина черга пасти в тому степу худобу, схильний до вигадок хлопець користувався вродженою фантазією, щоб перекласти роботу на інших: однолітки погоджувалися пасти за нього корів за обіцянку розказати їм ввечері якусь цікаву історію, котру «прогульник» вигадував протягом дня.
В 11–12 років внаслідок нещасного випадку хлопчина травмувався зернотермічним обладнанням, що працювало на подвір’ї: з цікавості чи випадково встромив руку куди не слід і позбувся вказівного пальця на правиці. Каліцтво механізмом вигадник пояснював у манері барона Мюнхгаузена. Малий Миколка говорив, що відрубав палець сокирою, щоб не ходити до школи, дорослий Вінграновський запевняв, що палець йому відгриз власний кінь або відкусила темпераментна коханка.
7-й клас, Микола Вінграновський у верхньому ряду п’ятий зліва
Здібності для Мельпомени
У жіноцтва чоловік приємної зовнішності, з почуттям гумору та ліричним складом душі і справді користувався успіхом. З 15–16 років поетично обдарований юнак складав красиві вірші та відвідував кілька театральних гуртків. Після школи Вінграновський благополучно вступив на акторський факультет Київського інституту театрального мистецтва. Вдало виконаний вступний етюд став перепусткою до вишу з першої спроби. На прохання екзаменаторів зіграти глядача, який дивиться смішне кіно з Чарлі Чапліном, абітурієнт недовго думаючи зобразив… втомленого чоловіка, що заснув.
«Жаль було тих, хто не пройшов на перших турах, вони були схожі на оглушену рибу», – описував Микола Вінграновський свої враження від вступу. А ще його приголомшила «затиснута несміла триповерхова будова, що сиділа на овочевому магазині» – так новоспечений студент змалював альма-матер, у якій йому, втім, не судилося навчатися. «З магазину тхнуло гниллю, а в інститутських коридорах пахтіли парфуми солідних батьків, чиї діти за нумерованими дверима аудиторій відстоювали своє право служити Мельпомені», – ділився спостереженнями Вінграновський.
Старт від Довженка
Та вже через кілька тижнів першокурсник поміняє київський інститут на московський. Це станеться після знайомства з Олександром Довженком, який після прослуховування фрагменту з шевченківських «Гайдамаків» «Гонта в Умані» забрав показного виконавця на свій курс до Всесоюзного державного інституту кінематографії. Київський ректор не хотів відпускати 18-річного юнака: мовляв, гамірний мегаполіс не для «сина українських степів». І він тоді мав рацію. Про той період свого життя Микола Вінграновський писав: «У Києві стало страшнувато, бо на вулицях людей було більше, ніж на недільному базарі в Умані». Але з початку жовтня новий учень Олександра Довженка вже звикав до метушливого ритму Москви.
На курсі майстра на режисерському відділенні було троє українців – Микола Вінграновський, Лариса Шепітько і Роллан Сергієнко. І лише Микола за п’ять років навчання не промовив жодного російського слова (кажуть, що навіть на екзаменах відповідав українською). Довженко запрошував Вінграновського до себе додому і ставився до хлопця по-батьківськи: сварив за куріння та «дівчат на умі». Дружина режисера, акторка Юлія Солнцева, підкидала студентові грошей, а як Довженко за рік помер, радилася з Вінграновським щодо самостійної екранізації на «Мосфільмі» останнього сценарію чоловіка «Повість полум’яних літ». На її питання, хто найбільше підходить на головну роль, студент упевнено відповів: «Я».
Микола Вінграновський у ролі Івана Орлюка
«Орлюк – мій!»
Картину про відновлення життя після війни Юлія Солнцева почала зі зйомок батальних сцен біля Ржищева під Києвом і на той момент ще не мала актора на роль колгоспника Івана Орлюка. З десятка претендентів після проб було затверджено Миколу Вінграновського. 13 серпня 1959 року у листі другові-художнику Анатолію Добролежі Микола Вінграновський сповістив: «Орлюк – мій. Зараз їду до тебе, в Україну: буду три місяці у Ржищеві, експедиція, через п’ять днів починаються зйомки. Жаль, що тебе немає в Москві. Нікого нема, хоч свисни! Нема з ким і поспівати наших пісень, а самому сумовито».
Права на показ першого широкоформатного фільму у світі придбали 100 країн. За найкраще виконання чоловічої ролі студент-режисер Микола Вінграновський одержав золоту медаль кінофестивалю в Лос-Анджелесі. Коли йому нагадали, що нагороду треба віддати радянській державі, виконавець ролі солдата-переможця повідомив, що переплавив нагороду на вставні зуби для матері. Лише після того відповідні служби відчепилися, хоча згадували йому те «самоуправство» ще довго. Вінграновського розподілили на Київську кіностудію імені Олександра Довженка.
Повернення додому
Київ зустрів молодого режисера байдуже: Вінграновському тривалий час навіть не було де жити. Як свідчили друзі, ночував він у залі очікування на залізничному вокзалі, а досипав у трамваї найдовшого маршруту: на кіностудію вранці їхав через Пущу, щоб до початку робочого дня покуняти в дорозі зайві дві години. В кіноекспедиціях хоча б десь поселяли, тож поїхав 1963 року як помічник режисера під Житомир знімати стрічку Одеської кіностудії «Дочка Стратіона». Коли стосунки з режисером не залагодилися, читав у готельному номері. А на зйомках в околицях Холодної Балки «Думи про Британку» у вільний від роботи час не виходив зі свого кутка в хаті баби Марти – писав.
За спогадами друзів, Микола Степанович любив село (особливо його вабили коні) і почувався там як вдома: ловив рибу в лимані, влітку ходив босоніж, а взимку органічно виглядав у фуфайці або кожусі. У «Думі про Британку» за твором Юрія Яновського Микола Вінграновський зіграв свою останню роль, а решту життя працював як кінорежисер, знявши десять художніх та документальних фільмів, два з яких присвячено Олександрові Довженку. Серед художніх фільмів Миколи Вінграновського (зняті в 1966–1999 роках) – «Ескадра повертає на захід», «Берег надії», «Тихі береги», «Климко» та ін. Чотири документальні фільми (про Чигирин, Батурин, Галич і гетьмана Сагайдачного) були зняті ним за власними «Нарисами по історії України».
Портрет Миколи Вінграновського у виконанні Святослава Божія
Твори Миколи Вінграновського
У планах автора було створити серію фільмів про 14 столиць України – Трипілля, Київ, Галич, Холм, Хортицю, Чигирин, Гадяч, Батурин, Немирів, Бендери, Глухів, Львів, Харків, Хуст. На жаль, здійснити задум вдалося лише частково. Натомість написати він встиг про все, що хотів. І саме його літературна творчість була удостоєна Державної премії України ім. Тараса Шевченка. Так високо відзначені твори Миколи Вінграновського для дітей. Його перші дитячі вірші були надруковані ще на початку 1960-х років (вони увійшли у збірку «Андрійко-говорійко»). А виділяється з того доробку написана у 1970-х роках гуманістична повість Миколи Вінграновського «Сіроманець» про дружбу хлопчика з порятованим вовком.
Книги Миколи Вінграновського – це кілька збірок ліричних поезій. Перша збірка віршів Миколи Вінграновського – «Атомні прелюди». Потім були «Сто поезій», «Київ», «Вибране» та «Вибрані твори в трьох томах». Коли читаєш вірш Миколи Вінграновського «Вже неминуче буде сніг», бачиш у ньому людину з тонким світовідчуттям, якого багатьом бракує. Проза у Вінграновського – більш драматична, ніж поезія. Зокрема, в романі про легендарного козацького ватажка «Северин Наливайко» автор порушив вікову українську проблему внутрішніх чвар, через які перемагає зовнішній ворог. Трагічною фінальною сценою твору Миколи Вінграновського є перемога поляків над козаками, які б’ються між собою, а кінь Куріпочка біжить з відрубаною головою. Оживляючи на стику міфу й історії наше минуле, письменник застерігав від його помилок.
Душа і доля
Коли рецензенти віднесли автора повістей «У глибині дощів», «Первінка», «Літо на Десні» до покоління шістдесятників, він заперечив: «Немає шістдесятників чи сімдесятників – є таланти, зрілі, освічені люди, яких не можна загнати в перелік». Зрілість та освіченість Вінграновського виразилися в тому, що він не сів за свої рядки в тюрму, не став співпрацювати з «органами», дистанціювався від керівних посад і політики. Зберігши вірність творчому покликанню, Микола Вінграновський погодився лише очолити у 1989–1993 роках українське відділення ПЕН-клубу.
Дослідники творчості письменника, який писав: «Ми на Вкраїні хворі Україною…» і «Стане щастям все те горе», – проводили паралель між потугами Вінграновського все поєднувати і примирювати і тим, як в його родоводі поєдналися польсько-шляхетські й козацькі корені, а на малій батьківщині сходилися кордони кількох недружніх між собою держав і зливалися разом різні річки. «За всі часи змінилася лише зброя, одежа, харчі і людські нерви, – говорив Микола Вінграновський, – а людська душа, пристрасті, віра й любов не змінилися. Як не змінилася, на жаль, і наша доля».
Особисте життя Миколи Вінграновського
«Способом життя та мислення має бути любов, а не ненависть, – вважав поет. – Любов потребує більше зусиль, бо ворожнеча та ненависть лежать на поверхні, а любов – в глибині». В особистому житті Миколи Вінграновського було багато любові і дві дружини. Першою стала стюардеса Лідія Максимова, яка працювала на борту, що літав між Києвом і Москвою. Свідком їх знайомства був письменник Іван Драч, який розповідав, що про початок романтичних стосунків він дізнався, коли прийшов провідати начебто хворого друга, що не з’явився того дня на кіностудії, і все зрозумів, побачивши на вікні посуд «Аерофлоту». Наступного року (1963-го) у пари народився син Андрій. Молодій родині дали кімнату в готелі «Кураж», коли Вінграновський перейшов працювати на Одеську кіностудію.
Микола Вінграновський зі своєю другою дружиною Олександрою Білинкевич
У 1975 році Микола Степанович одружився вдруге – з лікаркою-кардіологом зі Львова Олександрою Білинкевич (тестем став літературознавець Іван Білинкевич). Сина Микола Вінграновський виховував, попри розлучення з його матір’ю. Андрій Миколайович Вінграновський – бізнесмен, президент Федерації академічного веслування України, колишній директор Департаменту культурної спадщини та культурних цінностей Міністерства культури й очільник благодійного фонду імені свого батька. В особистому житті Миколи Вінграновського навіть примирилися дві закохані в нього жінки: другій дружині не завадила під одним дахом загадкова Тамара Михайлівна, яка взялася доглядати за поетом, і в останні роки вони були біля нього вдвох. Помер Микола Вінграновський від тяжкої хвороби 26 травня 2004 року і похований на Байковому кладовищі разом з дружиною.
Фото з відкритих джерел
