Інна Тихонова 
«Я вільний француз, не належу нікому і маю єдину місію – боротися за визволення моєї батьківщини», – такою була громадянська позиція державного діяча, що відстоював відновлення величі Франції навіть у часи її окупації і свого вигнання. Засновник і перший президент сучасної французької республіки став прикладом визначальної ролі особистості в історії.
Патріотичне виховання
Шарль де Голль народився 22 листопада 1890 року в місті Лілль. Його мати походила з родини тамтешніх заможних підприємців і мала у своїй родословній французькі, ірландські, шотландські та німецькі корні, а предки по батьковій лінії представляли стару земельну аристократію Нормандії та Бургундії (батько викладав у коледжі єзуїтів філософію та літературу). Своїх п’ятьох дітей родина виховувала у дусі католицизму і патріотизму. Щойно навчившись читати, маленький Шарль захотів і сам писати книжки, зацікавився історією і захопився військовою справою. В майбутньому він фахово реалізується у всіх своїх дитячих захопленнях.
Спеціальну військову школу де Голль закінчив 1912 року з відмінним атестатом і після випуску у званні молодшого лейтенанта продовжив освіту у Вищій військовій школі в Парижі. Шарлю де Голлю належало взяти участь у Першій світовій війні від самого її початку: 12 серпня 1914 року лейтенант у складі 5-ї армії прибув на позицію на північному сході і вже через три дні отримав перше поранення. Навесні наступного року молодого піхотинця було поранено вдруге, в 1916 році – втретє. Перед Верденською битвою молодий капітан був переведений на посаду командира роти і після бою біля села Дуамон удостоївся … посмертної шани від армії.
Втім, як було вбито Шарля де Голля, ніхто не знав, бо насправді він не загинув, а на 32 місяці потрапив у німецький полон: лікувався від ран у шпиталі на Майні й утримувався в різних фортецях, звідки п’ять чи шість разів безуспішно намагався втекти. У німецькому полоні майбутній генерал де Голль обговорював воєнну теорію з іншим відомим бранцем – майбутнім маршалом Червоної Армії Михайлом Тухачевським, який так само вивчав принагідно Німеччину, що придалося обом у воєнному командуванні під час наступної війни з німцями. В написаній у полоні першій частині книги «За покликом честі» де Голль висловився про пріоритет політики над війною.
Кар’єра і родина
За іронією долі, життя невдовзі звело нещодавніх німецьких бранців у новому військовому конфлікті. Де Голль у 1919–1921 роках викладав у Польщі теорію тактики у військовому училищі біля Варшави і недовго воював на фронті радянсько-польської війни, де військами одної сторони в чині майора командував Тухачевський. У подальшому де Голль викладав у військових училищах і Вищій військовій школі на батьківщині, куди повернувся, відхиливши пропозицію про постійну службу у Війську Польському. У квітні 1921 року військовик одружився, як повідомив другові, «з печивом Вандру», до виробництва якого мав стосунок батько нареченої.
Присвячуючи свої мемуари дружині Івонні Вандру, Шарль де Голль написав: «Жінці, без якої я нічого не зміг би зробити». У 1922 році подружжя народило сина, названого на честь ключового учасника Верденської битви Філіпа Петена, а потім ще двох дочок – Елізабет і Анну. Молодша донька страждала на синдром Дауна і померла у 20 років. Внаслідок цього де Голль став меценатом заснованого дружиною Фонду допомоги дітям з такою хворобою. Саме Івонні де Голль приписували фразу: «Президентство – ненадовго, а сім’я – назавжди». Дружина просила Шарля де Голля заборонити мініспідниці, проституцію, порнографію й оголення на екрані.
Шарль де Голль з дружиною
А чоловік рік за роком набував визнання як військовий теоретик. До початку Другої світової війни розробник концепції професійної армії вже мав звання полковника. У травні 1940 року йому було доручено командувати 4-ю бронетанковою дивізією з 85 танками і 5000 солдатами, а з 1 червня де Голль виконував обов’язки бригадного генерала. На тому етапі військової кар’єри його було призначено заступником міністра оборони на період війни у кабінеті прем’єр-міністра Поля Рейно. Не прийнявши умов перемир’я з німцями, де Голль опинився під загрозою арешту після відставки очільника уряду і переходу влади до колаборанта Анрі Філіпа Петена.
Порятунок душі і честі
Саме так: політичним опонентом Шарля де Голля став 84-річний маршал із минулим національного героя Першої Світової війни. У 1918 році командувач обороною Вердена, що зіграв вирішальну роль у збереженні французької армії й укріпив її дух, був відзначений найвищим військовим званням і здобув величезну народну популярність, а у 1940 році, після поразки Франції у Другій світовій війні, очолив колабораціоністський режим Віші і співпрацював з нацистською Німеччиною. Після війни зрадника засудять до смертної кари, заміненої через похилий вік на довічне ув’язнення, а в реальному часі сумнозвісній фігурі протистояв Шарль де Голль.
Щоб мати можливість боротися, бригадний генерал був змушений просити прихистку в Британії. То був переламний момент у біографії Шарля де Голля і долі його країни. Перетнувши 17 червня Ла-Манш на біплані разом із представником Вінстона Черчілля, генералом Едвардом Спірсом, він усвідомлював, що на момент свого прибуття до Лондону «був ніким» – дезертиром, нелегалом і бунтівником. У «Мемуарах надії» де Голль писав, що «18 червня 1940 року, відгукуючись на заклики Батьківщини, позбавлений будь-якого шансу на порятунок своєї душі і честі, один, нікому не відомий, мав взяти на себе відповідальність за Францію».
Шарль де Голль звертається до французів по радіо ВВС
Того історичного дня де Голль виступив «з повним усвідомленням обов’язку, від імені Франції» по радіо BBC зі зверненням «До всіх французів», де звинуватив новий уряд у зраді і закликав народ об’єднатися навколо себе для супротиву. У його подальших виступах лунали тези: «Примирення приведе Францію до рабства», «Франція програла битву, але не програла війну». У Британії Шарль де Голль очолив «Вільну Францію» – організацію, покликану чинити опір колабораціоністському режиму Віші й окупантам і визнану союзниками по антигітлерівській коаліції. Відтоді він став справжнім політичним лідером Франції, її епічним героєм і рятувальником.
Романтичний прагматик
Черчілля захоплювали бойовий дух де Голля і його віра в унікальний шлях своєї країни, та водночас незалежний, зарозумілий, гордий, затятий і невдячний «романтичний прагматик» отримав репутацію складного союзника, який не збирався ставати нічиєю маріонеткою. Де Голль говорив: «Союзники – це іноземці, які завтра можуть стати ворогами». Коли у листопаді 1942 року американські війська висадилися у французьких колоніях Алжирі та Марокко і контактували з французькими воєначальниками, котрі підтримували уряд Віші, де Голль зазначив: «США вносять у великі справи стихійні відчуття і складну політику».
Суперечності між патріотичними ідеалами де Голля й американським вибором союзників стали на заваді скоординованої політики у Північній Африці. У 1943 році генерал перебрався до французької колонії Алжиру, де разом із маршалом Жіро створив уряд Франції у вигнанні. Відтоді керування рухом французького Опору здійснювалося з африканського континенту. Генерал зробив усе можливе, щоб зберегти національну гідність французів і не віддати Батьківщину під протекторат інших держав. Конкретно де Голлю Франція завдячує тим, що одразу після завершення війни країна не перетворилася на політичний додаток США.
6 червня 1944 року на нормандському узбережжі де Голль натиснув на головнокомандувача союзного війська Дуайта Ейзенхауера, наполягаючи на якнайшвидшому визволенні французької столиці. У Парижі Шарль де Голль з’явився наступного дня після визволення й одразу ж зайняв Військове міністерство. В історичній промові в Ратуші генерал зробив акцент не на вирішальній допомозі союзників, а на визначальній ролі у визволенні країни самих французів. Так де Голль показав, що не допустить до панування у Франції іноземців. Швидкість встановлення ним національної влади завадила впровадженню Союзного військового уряду на окупованих територіях.
Шарль де Голль на параді на честь звільнення Парижа
Режим особистої влади
Де Голль називав себе «вільним французом», який «не належить нікому»: «Не підтримую жодного політика – центриста, консерватора чи лівого». До сформованого генералом у вересні 1944 року Тимчасового уряду увійшли учасники руху Опору. Відтоді голова Тимчасового уряду фактично став очільником держави – влада до 1946 року зосередилася в руках Шарля де Голля, а з 1947 року він керував заснованою «під себе» політичною партією «Об’єднання французького народу». У прагненні поліпшити економічне становище країни влада де Голля за перший рік націоналізувала найбільші кредитні фінансові установи і вагомі підприємства.
Забравши до державної власності банки, вугільні шахти, морський транспорт, підприємства енергетики, окремі значні фірми, заводи авіаційних компаній і автомобільного концерну «Рено», вдалося збільшити зарплати і скасувати податки для низькооплачуваних верств населення. Державник, що після війни відзначився блискучими демократичними перетвореннями в країні, яку він хотів бачити вільною, вигнав з держапарату колабораціоністів, котрі співробітничали з нацистами, змінив конституцію в бік зміцнення президентської влади, допустив корінне населення колоній до французького парламенту й адміністративних посад і зрештою надав колоніям свободу.
21 грудня 1958 року «найвидатнішого з-поміж французів» (так Шарля де Голля назвав його наступник на найвищій державній посаді) було обрано президентом Французької Республіки вдруге. І хоча прикметою П’ятої республіки став «режим особистої влади», результатом «голлізму» як політики стало швидке економічне зростання і науково-технічний прогрес. Із цим періодом пов’язаний розвиток високотехнологічних галузей (атомної та ракетної), модернізація промисловості, збільшення обсягу виробництва товарів масового вжитку і зникнення зовнішньоторговельного дефіциту.
«Останній великий француз»
За сім років президентства де Голля золотий запас Франції зріс з нульового рівня у 1958 році до $4,5 мільярдів у 1965-му. Рівень життя французів поліпшився настільки, що накопичення населення стали основним джерелом внутрішніх інвестицій. Країна не лише повністю розрахувалася з зовнішніми боргами, а й сама стала кредитором, посівши тоді за експортом капіталу третє місце у світі. Фінансова стабілізація зробила франк твердою валютою, вільно конвертованою у світі. Рівень безробіття у країні зменшився до мінімуму, а кількість науковців і представників культури зросла вдвічі. Франція створила балістичні ракети, атомні підводні човни й атомну бомбу.
Приділяючи першорядну увагу модернізації збройних сил та їх оснащенню сучасною зброєю, де Голль виконував поставлені собі завдання у зовнішній політиці: послабити американський вплив в Європі, відродити велич Франції і зміцнити її самостійність. Зокрема, у прагненні продемонструвати незалежну зовнішню політику і з метою відновити роль своєї країни як самостійного гравця у військових питаннях, у 1966 році президент де Голль оголосив про вихід Франції з військового командування НАТО, де домінували США, зі збереженням участі в політичних структурах альянсу (де Голль виступав за загальноєвропейські збройні сили).
«Останній великий француз» заперечував проти прийняття до Європейського економічного співтовариства Великої Британії, вважаючи її провідницею впливу США в Європі. Застерігаючи Старий Світ від перетворення на сателітів великих держав, президент Франції виступав за «незалежну європейську Європу» національно суверенних країн. Навіть при негативному ставленні до комуністів, для створення противаги США Шарль де Голль наважився на зближення Франції з Радянським Союзом, а зближуючи французів із Федеративною Республікою Німеччини, принциповий антифашист залишився послідовним противником ідей реваншизму.
Шарль де Голль у Києві
Як загинув Шарль де Голль
Звісно, що незалежний політик мав ворогів – як у своїй країні, так і за її межами. На Шарля де Голля було скоєно 23 замахи. Найвідомішою спробою його вбивства був інцидент, влаштований групою OAS (підпільна націоналістична терористична організація Organisation de l’armée secrète виступала проти надання Алжиру незалежності під девізом «Алжир є французьким і так буде надалі»). 22 серпня 1962 року терористи обстріляли з кулемета автомобіль Шарля де Голля у Парижі, а точніше – у столичному передмісті Пті-Кламар. Завдяки милості долі і вправності водія, в пробитій кулями автівці ніхто не постраждав (включаючи подружжя де Голль).
«Почуваюсь я непогано, але обіцяю колись таки померти», – жартував Шарль де Голль про свій стан на прес-конференції у 1965 році. Довготелесого француза, який дружив з гумором, журналісти називали «Колонером Мотором», «Великою спаржою» чи «Великим Чарльзом» (причиною тому був майже двохметровий зріст Шарля де Голля – 1,96 м). До цікавих фактів про Шарля де Голля можна віднести його візит у Київ 27 червня 1967 року і появу на двох столичних могилах – Аскольдовій та Невідомого солдата. Самого ж Шарля де Голля не вбили: він помер у 79 років у своєму заміському маєтку з природних причин – від розриву аорти.
Після його смерті, яка сталася 9 листопада 1970 року, тодішній президент держави заявив, що «Франція овдовіла». Вдова Шарля де Голля Івонна (їхній шлюб тривав півстоліття) померла 8 листопада 1979 року – напередодні 9-ї річниці смерті чоловіка, у тому самому віці, що і він. Ім’ям її коханого генерала названо атомний авіаносець «Шарль де Голль», міжнародний аеропорт у Парижі «Шарль де Голль» і бузковий сорт троянди «Шарль де Голль». Навіть через 55 років після прощання з видатним політичним діячом пам’ять про нього живе у серцях французів, які визнають у національному лідері значну історичну постать, рівну Наполеону І.
Фото з відкритих джерел
