Інна Тихонова 
Свою біографію Улас Самчук виклав у цифрах: «11 років війни і революції, 15 років вигнання і тільки 14 років миру». Складна доля письменника втиснулася у кілька його рядків-тезисів про життєвий досвід, що припав на міжвоєнний період. Про своє формування у полохливі часи історичних змін і катаклізмів він писав так: «Народився під час війни, виріс під час війни, зрів під час війни. Свідок двох найбільших воєн в історії світу. Свідок повстання України, Польщі, Чехословаччини, Карпатської України. Свідок їх упадку. Царі, королі, імператори, президенти, диктатори, Муссоліні, Гітлер, Сталін. Голод 1932–1933 років. Польська, німецька, мадярські в’язниці. Тричі – нелегальний перехід кордонів…». Улас Самчук і його час – взаємопов’язані явища, що мають узгоджуватися в оцінках його пошуку себе і допомогти зрозуміти, чому «літописець українського простору» лише 22 роки із відпущених йому 82-х прожив не на «пекучій чужині».
Письменник і епоха
За життя українського письменника, журналіста та публіциста, що одним із перших вдався до теми Голодомору в літературі, більше знали в закордонній діаспорі, ніж удома. Водночас критики закидали номінованому у 1980-х роках на Нобелівську премію авторові трилогії «Волинь», епічного твору «Кулак» і роману «Марія» звинувачення в тому, що він «повзав своїм пером перед фюрером Рейху». Лише після проголошення державної незалежності творчість «українського Гомера XX століття» почала повертатись в Україну. Схожа доля спіткала й інших українських поетів, які боролися за національну ідею, – зокрема, поета, що писав «за Україну, за її долю, за честь і волю» – Миколу Вороного.
Але співвітчизникам ще належить розібратися, хто такий Улас Самчук без підручникових штампів. Тим більше, що в українських підручниках його ім’я зазнавало заборон не лише за радянських часів, а і в новітній історії: під час президенства Віктора Януковича твори Уласа Самчука були видалені з обов’язкової шкільної програми за рішенням тогочасного міністра освіти Дмитра Табачника. Подібна доля спіткала й інших українських письменників – зокрема, письменницю під чоловічим псевдонімом Марко Вовчок.
Пам ятник Уласу Самчуку на театральному майдані в Рівному.
Суперечлива постать?
Варто проаналізувати, як Самчук пережив трагедії ХХ століття, щоб побачити логіку у формуванні його громадянської позиції, відслідкувати вплив обставин на ідейну еволюцію, з’ясувати витоки внутрішнього конфлікту і зрозуміти, чому постать Уласа Самчука викликає дискусії. Улас Самчук – суперечлива постать через поєднання літературної обдарованості і працьовитості з діяльністю в умовах німецької окупації. Як засновник і редактор рівненської газети «Волинь», він мав справу у 1941–1943 роках з окупаційною владою. Співпраця з нацистами під час окупації Рівного надалі трактувалася як колабораціонізм і породила суперечки про межі компромісу. Водночас член Організації українських націоналістів просував національну ідею: одні розцінювали його погляди як патріотичні, інші – як радикальні. Сполучаючи україноцентризм із західними цінностями, Улас Самчук пройшов шлях від мрій про соборну Україну до еміграції.
Письменник і історія
Цей діяч був народжений найжорстокішою епохою в українській історії, що знищила або зламала багатьох українських митців. Однак Улас Самчук вижив і зумів сказати своє слово в українській літературі ХХ століття: він першим художньо описав Голодомор і життя в ГУЛАГу, висвітливши життя українців у часи воєн та репресій. Лавреат Української Могилянсько-Мазепинської академії наук входив до складу Організації Українських Націоналістів (після розколу ОУН залишився на боці Голови Проводу Українських Націоналістів полку Андрія Мельника і називався радянськими спецслужбами «мельниківським місіонером»), був членом уряду Української Народної Республіки у вигнанні, головою Мистецького Українського Руху та членом Об’єднання Українських Письменників у діаспорі «Слово». Попри формальну відсутність вищої освіти (студіював у двох вишах, але жодного не закінчив), Улас Самчук володів німецькою, чеською, польською, російською, французькою мовами.
«Центр планети»
Описувати середовище, що сформувало світогляд людини, яка відкрила світові невідому Україну, треба з народження і родини, бо першими на майбутнього автора романів «Волинь», «Марія» і «Кулак» вплинули батьки – Олексій Антонович і Настасія Улянівна Самчуки були заможними селянами. Свою малу батьківщину Улас Самчук порівнював з «писанкою». Село Дермань Дубенського повіту Волинської губернії (Рівненщина), де 20 лютого 1905 року народився майбутній художник слова, стало для нього «центром планети». З глибокою ностальгією він згадував свій мальовничій край із «древнім Троїцьким монастирем, Свято-Феодорівською учительською семінарією, садами, парками, гаями, яругами, пречудовими переказами та легендами». І хоча 1913 року (хлопцеві тоді було вісім років) родина переїхала до села Тилявка Кременецького повіту, зв’язку зі своїм селищем Улас Самчук не втрачав: з 1917 по 1920 роки навчався у тамтешній школі.
Дезертир, наймит, арештант
Після чотирикласної школи при Дерманській Свято-Феодорівській учительській семінарії хлопець п’ять років навчався у Кременецькій українській мішаній приватній гімназії, перед закінченням якої Уласа Самчука призвали до польського війська. 23 серпня 1927 року він дезертирував з гарнізону міста Тарнова і втік у Веймарську Німеччину, де наймитував у місті Бойтені – працюючи на тамтешнього господаря міщанина, розвозив залізо по копальнях і гутах. Опікувалася молодим українцем Германіна фон Лінгейсгайм, яка надала йому притулок і навчила німецькій мові. А її син Герман Блюме допоміг Уласові потрапити на навчання вільним слухачем до Бреславського університету (нині Вроцлавський). У спогадах «Мій Бреслав» Улас Самчук стверджував, що саме у цьому німецькому (наразі польському) місті в його Всесвіті з’явилася туманність, з якої поволі вимальовувалися обриси майбутньої «Волині».
Улас Самчук з селянами у Свалявському районі, 1933 р.
Національна ідея
Забігаючи наперед, треба додати, що той самий благодійник Герман Блюме визволить через 15 років Уласа Самчука з Рівненської в’язниці, коли буде начальником цивільної поліції райхскомісаріату «Україна». За його клопотанням 20 квітня 1942 року нацисти звільнили арештанта, який місяць провів за гратами за патріотичні погляди, викладені ним у статті «Так було і так буде» (автор вважав, що без вільної України «не може бути здоровою ціла Європа»). Завдяки тому, що в молодості Улас Самчук наймитував у Німеччині, він уникнув розстрілу в 1942 році в Рівному, адже нацисти переслідували членів ОУН на теренах Рейху, особливо після того, як Ярослав Стецько оголосив у Львові 30 червня 1941 року Акт проголошення Української Держави (за те він був ув’язнений до німецького концтабору). Шлях Уласа Самчука до Організації Українських Націоналістів почався з його перебування у 1929–1941 роках у Чехословаччині.
Прага Самчука
У Празі Улас Самчук вступив до Українського вільного університету і належав до Студентської академічної громади. «Нас було кілька сотень із кількатисячної української колонії, ми були поколінням Крут, Базару, Листопада, Четвертого Універсалу, України Мілітанс», – згадував письменник. Українська Прага 1920–1930-х років жила бурхливим культурно-мистецьким і науковим життям. «Прагу Самчука» творило його тодішнє оточення: Олег Ольжич, Олександр Олесь, Микола Ґалаґан, Ольгерт Бочковський, Роберт Лісовський, Степан Смаль-Стоцький, Оксана Лятуринська, Микита Шаповал, Микола Бутович, Олекса Стефанович, Спиридон Черкасенко, Дмитро Антонович, Дмитро Дорошенко, Михайло Мухін, Сергій Шелухін, Леонід і Надія Білецькі, Валентин та Лідія Садовські, Русови, Мідні, Яковлеви, Слюсаренки, Лащенки, Симовичі, Батинські, Щербаківські та ін.
Творчість Уласа Самчука
Саме в тому осередку 1937 року з ініціативи Євгена Коновальця було створено культурну референтуру Проводу українських націоналістів на чолі з Олегом Ольжичем. Однією з її головних установ стала Секція митців, письменників і журналістів на чолі з головою Уласом Самчуком, який з 1925 року друкував новели й оповідання в європейських часописах. Його перше оповідання «На старих стежках» вийшло 1926 року у варшавському журналі «Наша бесіда», а з 1929 року письменник постійно співпрацював з виданням «Сурма», львівськими журналами «Літературно-науковий вісник», «Дзвони», чернівецьким і берлінським виданнями «Самостійна думка» та «Розбудова нації». 1941 року у складі похідної групи ОУН письменник повернувся до Рівного, де до 1943 року редагував засновану ним газету «Волинь». З ним працював редактором молодший брат Симона Петлюри Олександр і співпрацювала письменниця Олена Теліга.
Орест Чемеринський, Олена Теліга, Улас Самчук, Михайло Михалевич, Омелян Коваль, Юрій Русов. Львів, літо 1941 р
Світове визнання
«Ви для мене – не «Волинь», а «Кулак», читала його двічі», – говорила авторові його колега і муза Олена Теліга (про це письменник повідомив у повоєнній книзі спогадів «На білому коні»). Роман Уласа Самчука 1932 року «Кулак» з його психологізмом, ніцшеанством і фатальними жінками вийшов європейським за духом. У романі «Марія» (1934 рік) автор викрив жахи спровокованого владою голоду на центральних, східноукраїнських і кубанських землях у 1932–1933 роках, а в романі 1934 року «Гори говорять» розповів про боротьбу гуцулів з угорцями на Закарпатті. У найвидатнішому творі українського письменника – трилогії «Волинь» (роман у трьох частинах опубліковано у 1932–1937 роках і саме він приніс 32-річному автору світове визнання) виведено збірний образ молодого українця періоду кінця 1920-х та початку 1930-х років: на прикладі свого героя Улас Самчук шукав шляхи національно-культурного й державного становлення України і прагнув знайти її місце у світі.
«Велика література»
У літературній творчості Улас Самчук був «літописцем українського самовизначення» впродовж сучасного йому півстоліття. Живучи з 1944 по 1948 роки у Німеччині, член УНР у вигнанні став одним із засновників і головою літературної організації Мистецького Українського Руху (МУР). Творець концепції «великої літератури» опонував прибічникам незалежності літератури від політичних інституцій, бо вважав літературу інструментом творення нації в умовах бездержавності. У цьому Самчук продовжував традицію тих, хто закладав підвалини української національної прози ще у ХІХ столітті – як-от Григорій Квітка-Основ’яненко.
Після переїзду у 1948 році до Канади, де Улас Самчук прожив 40 років, він заснував 1954 року об’єднання українських письменників «Слово», якому залишив після смерті на видання альманаху 50 тисяч доларів, долучився до діяльності Товариства «Волинь» та Інституту дослідження Волині, а також до заснування часопису «Наш вік». Автор 17 романів був членом Української вільної Академії наук, Міжнародного пен-клубу та почесним членом «Української письменницької асоціації за кордоном».
Вигнання і повернення в текстах
1980 року журнал «Современник» (Торонто) висунув Уласа Самчука на здобуття Нобелівської премії, яку письменник не отримав, за офіційним визначенням, через брак перекладів і промоції. Помер письменник у Торонто 9 липня 1987 року. Похований на Українському цвинтарі святого Володимира у місті Оквілл, Улас Самчук повертається в Україну після проголошення незалежності, до якої він не дожив лише кілька років. Українським читачам тепер доступні раніше не видавані романи «На краю часу» (про життя Уласа Самчука в еміграції), «Саботаж УВО» (твір1931 року до 2022 року у нас не друкувався), перший твір про ГУЛАГ «Темнота» (1957), документальні драми «Слідами піонерів» (1979), «Плянета Ді-Пі» (1979), «Слухайте! Слухайте! Говорить Москва!» (1930), «Шумлять жорна» (1947), «Юність Василя Шеремети» (1947) та ін. Особистим переживанням Другої світової війни присвячені спогади «П’ять по дванадцятій» (1954) і «На білому коні» (1956). Темами останніх книг Уласа Самчука стала боротьба УПА на Волині («Чого не гоїть огонь», 1959) і життя українських емігрантів у Канаді («На твердій землі», 1967).
Особисті переживання
Досі не опубліковані 1500 листів зі спадщини письменника, що зберігаються в національному архіві. Деякі з них вже стали літературознавчими сенсаціями, висвітливши зв’язок особистого досвіду і текстів Самчука. З цього погляду найбільш цікавими є дослідження подій особистого життя Уласа Самчука. Кохання допомагало йому творити. Першою неофіційною дружиною письменника була українка Марія Зоц, якій він збирався присвятити роман «Марія», однак дівчина переконала автора присвятити твір «Матерям, що вмерли голодною смертю в Україні». Вони познайомилися в еміграції у Празі, де Марія навчалася на фармацевтичному факультеті у Карловому університеті. Наречений тоді не мав жодного громадянства, тому пара не змогла зареєструвати шлюб. Але це не завадило їм прожити разом 12 років, і друге видання книги «Волинь» Улас Самчук «з пошаною» присвятив першій читачці, яка давала йому наснагу творити, і яку він через нове почуття зрадив.
Доленосна зустріч
Фатальним для міцної колись пари став приїзд письменника до Рівного. Саме тоді війна закинула туди працівників Київської кіностудії, серед яких була його майбутня дружина Тетяна Прахова. 16 серпня 1941 року Улас побачив серед знімальної групи фільму «Пісня про Довбуша» (до речі, режисерська робота Івана Кавалерідзе так і не вийшла на екрани) «напружено-спокійну, внутрішньо схвильовану» акторку з «глибокими карими очима і свіжим рум’янцем на алебастрових щоках». Письменник одразу закохався у нову знайому, яка виявилася заміжньою жінкою і матір’ю двох дітей – сина-школяра і трирічної донечки. Та згодом кохана заради Уласа Самчука полишила чоловіка, який повернувся з фронту. Вони побралися і спільно пройшли подальші випробування еміграцією: прожили кілька нелегких років в німецьких таборах для переміщених осіб і переїхали до Канади (поховане подружжя там теж разом: дружина пережила чоловіка на неповні три роки).
Улас Самчук з дружиною Тетяною
Четверта муза
Доля покинутої Уласом Самчуком Марії так само склалася щасливо: вийшовши заміж, вона переїхала до Львова, де працювала за фахом у найбільшій аптеці і тричі стала мамою, народивши сина і двох доньок. У листі з канадської еміграції Самчук у 1950-х роках вибачився за свій вчинок перед колишньою коханою, і вона його простила. А з Тетяною Праховою здружилась свого часу жінка, до якої Улас Самчук був теж небайдужим: Олена Теліга навіть вболівала за їх романтичні стосунки, вважаючи своїх друзів милою парою. А нещодавно відкрилося невідоме кохання Уласа Самчука, тож «муз» у нього було не три, як вважалося раніше, а принаймні чотири. Пізнім коханням 47-річного письменника у Канаді стала українська емігрантка Люба Генуш, яку він зробив прообразом художниці зі свого роману. Про розвиток почуттів до відомої малярки дослідникам сповістили епістолярні раритети з відділу рукописних фондів і текстології київського Інституту літератури ім. Тараса Шевченка.
«Золота мрія»
Пристрасні стосунки між українським письменником і мешканкою Монреаля, художницею Любою Генуш зав′язалися взимку 1952 року. На той час Улас Самчук уже чотири роки жив у Торонто з Тетяною Праховою. Сповнений великої радості і піднесення, закоханий чоловік називає своє пізнє захоплення «хорошою, великою, золотою мрією». Він прагнув бути разом: «Дайте руку і біжім… Щастя різне, ми з Вами приречені бути жрецями Любові»; «Як гарно, що ми не боги, а люди, і маємо право грішити, щоб творити святощі!»; «Повірте мені, кохана моя, що не пригода, не бажання звичайної насолоди відіграє тут головну роль. Я шукаю людей, бо хочу прожити життя серед живих мені подібних, хочу виправдати себе як митця, що творить власну космічну систему вічності…»; «Ця зустріч – це судьба»; «Я люблю, Любонько, і що мені все інше»; «Я хочу писати, співати, робити музику, почувати і жити! Я кличу Вас із собою, хочу знищити Вашу зневіру, влити у Вас силу, щоб так само жити повно, міцно, яскраво!».
Безнадійна справа
Останній роман митця не став руйнівником його шлюбу. «Я переконався, що все то безнадійна справа, яка ніколи не виллється у те справжнє, чого прагнула моя природа», – написав одного разу Улас Самчук своїй «чарівній мрії», «людині не буденній і не випадковій», яка мала для нього «велику вартість». «Чи було б правильно піддатися рішенню все кинути, порвати зв′язки з минулим, утекти і злегковажити обов′язками? Так. Любов освячує навіть злочини. Але для цього потрібно багато любові. Зізнайтеся, Любонько, Ви тієї сили в собі не маєте». Зрештою, письменник повідомляє, що «час поставити під почуттями велику крапку і залишити їх хіба як матеріал для літературних вправ». Пообіцявши коханій видати роман про їхні взаємини, Улас Самчук зробив її прототипом героїні «Твердої землі», змалювавши в образі художниці Лени Глідерс. «Не нервуйте, – заспокоїв письменник свою Любу, – це лише плід моєї творчої уяви, за яку читачі будуть нам вдячні».
