Його поезію критики називали «явою високої художньої цінності» – вона стала засадничою ланкою у формуванні модернізму в українській літературі на початку ХХ століття. А біографія Миколи Вороного народжувалася так само творчо, як і його вірші, режисерські роботи чи театрознавчі статті. Під впливом Тараса Шевченка й Івана Франка фаховий філософ шукав шляхи поліпшення життя свого народу, критикував вдаваних «патріотів», почувався самотньо в еміграції і повернувся з-за кордону, щоб із сином-поетом поповнити чорний перелік «Розстріляного відродження». Доля письменника, перекладача, режисера, актора, театрознавця, одного із засновників українського національного театру й Української Центральної Ради відповідала часам, в які йому довелося жити: скорочено біографію Миколи Вороного було не авторами його життєпису.
«Гайдамацька закваска»
Багато дізнатися про Миколу Вороного хронологічна таблиця не дозволить, тож звернемося не лише до скупих дат окремих подій, а й до коментарів про власне життя самого Миколи Кіндратовича. Народився син ремісника у 1871 році (6 грудня за новим стилем) на Катеринославщині (сучасна Дніпропетровщина). Ось як письменник згадує про своє походження та рідних: «Історик В. Б. Антонович, як слухав моїх оповідань за діда, зауважив, що перший уланський полк був набраний з недобитків гайдамаків, і в тім полку ще довгий час була «гайдамацька закваска». Сам мій дід, зважаючи на хронологію, гайдамакою не був, але сином гайдамаки, забраного до того полку, бути міг».
Тож нащадок зазначав, що з батькового боку, згідно історику, в ньому текла гайдамацька кров, а по материнській лінії він мав шляхетсько-духовне походження. Цікаві факти Микола Вороний виклав у спогадах про родину. Зокрема, роль матері у формуванні свого світогляду він описував так: «Головний вплив мала на мою душу мати – своїми казками, оповіданнями про війну (саме тоді скінчилася русько-турецька війна, був обмін полонених, я бачив навіть самого Османа-пашу в театрі, де сам був з батьками, а він сидів у літерній ложі з ад’ютантами і російськими офіцерами), особливо ж піснями (без сліз не згадати «Ой ішов чумак з Дону»), яких вона співала з неймовірною чулістю. Мати ж навчила мене й початковій грамоті».
Микола Вороний у «Братстві тарасівців»
Пробудження свідомості
Зрозуміти етапи визрівання поета дозволяють наступні його дитячі спогади: «Хоч у нашій хаті панував русько-український жаргон, проте національна стихія, у вдачі й у вимові, опанувала всю мою істоту. Ще перед школою попалась мені якось до рук копійчана книжечка «Катерина» Т. Шевченка у виданні Куліша, і я, частенько перечитуючи її, непомітно вивчив усю напам’ять і читав уголос хлопцям та дівчатам на вулиці». Про свій перший український вірш «До Пацепухи» (прізвище товариша) автор зізнавався, що він «весь написаний під впливом Т. Шевченка»:
«Пацапухо, орле сизий,
Мій сердешний друже,
Ось послухай, заспіваю –
Може хто й затуже,
Може хтось таки й згадає
За ту Україну,
Що гриміла всім на диво,
А тепера гине».
Тож вболівати за Україну Микола Вороний почав зі школи. А ще він згадував, як 15-річним хлопцем «побачив уперше українську трупу М. Кропивницького (пізніше – Старицького і Саксаганського)»: «Український театр справив на мене колосальне враження. Шевченків «Кобзар» і український театр розпалили в мені національну стихію і розбудили національну свідомість. Я мріяв «іти в народ», але… в український народ». Пробудженню національної свідомості сприяло знайомство «в тім же часі» «з Платоном Миколайовичем Панченком (сином члена Київської Старої громади), у котрого знайшов дещо з українських книжок, а головне – довідався про українські видання в Галичині».
«Пристав до радикалів»
Перші поетичні твори Миколи Вороного з’явилися ще під час навчання у Харківському реальному училищі (він навчався в реальному училищі у Харкові та Ростові – це тоді була одна держава). Вірші Микола Вороний друкував з 1893 року (його публікували видання «Літературно-науковий вісник», «Засів», «Дзвін», «Зоря», «Сяйво», «Рада» тощо). Про той період свого життя поет писав так: «Познайомившись іще в Ростові над Доном із творами М. Драгоманова, я пристав пізніше до т. зв. «радикалів». Із драгоманівцем Степаном Івановичем Ерастовим ми заснували в Ростові українську громаду, де обоє вели перед».
Чим та діяльність при царській владі закінчилася, можна здогадатися: «Я був виключений з училища за зв’язки з народниками, читання і поширення забороненої літератури. Три роки перебував під наглядом поліції із забороною вступати до російських вищих навчальних закладів». Повідомляючи про продовження навчання у Віденському і Львівському університетах (філософський факультет), Микола Вороний пояснював: «Я їхав за кордон, щоб вступити до університету в Софії (Болгарія), де жив Михайло Драгоманов, і віддати себе під його освітню й політичну опіку. Але Драгоманов якраз помер, і довелося спрямувати свій маршрут на Відень».
Об’єднані гуманізмом
Далі був Львів, де Микола Вороний працював режисером у першому українському професійному театрі «Руська бесіда» і входив до редколегії журналу «Житє і слово» – літературно-художнього та громадсько-політичного часопису, що видавався у 1894–1897 роках під редакцією Івана Франка і був у ті часи осередком громадського життя Галичини. Про знайомство з Франком Вороний говорив, що то «був велетень», і таких людей він «більше не стрічав», хоча і «розминався» з ним ідеологічно: «Попри різницю політичних поглядів (я – ніби марксист, він – аграрний соціяліст, радикал), нас об’єднала любов до поневоленого народу».
Відзначаючи вплив на себе цієї «могутньої особи», Вороний називав Франка «обдарованим від природи багатою психічно-інтелектуальною організацією», «чулим гуманістом», широко освіченим ерудитом і поліглотом, який вирізнявся «ясністю розуму і твердістю духу». У Франка Вороний познайомився з людьми, з якими разом засновував першу Українську Соціал-демократичну партію в Галичині і створював видання Robitnyk. Один із тих людей формально очолював видання «Зоря», фактичним редактором якого у 1897 році став Микола Вороний (займати таку посаду офіційно російський підданий не мав права).
«Глянути за обрій»
У 1901 році Микола Вороний в опублікованому у «Літературно-науковому віснику» програмному відкритому листі закликав письменників до участі в майбутньому виданні, яке «змістом і формою могло би хоч трохи наблизитися до нових течій і напрямів сучасних літератур». В упорядкованому ним в Харкові і виданому 1903 року в Одесі альманаху «З-над хмар і з долин» поряд із модерними поезіями друкувалися твори поетів, які із запалом засуджували декаданс у мистецтві та літературі: Івана Франка, Лесі Українки, Павла Грабовського, Михайла Старицького та ін. Появу такого альманаху за часів, коли не видавалося жодного українського журналу, письменник вважав «явищем визначним».
Альманах «З-над хмарі і долин»
Про той період у своїй літературній діяльності Микола Вороний говорив: «З одного боку – тверді лещата московської цензури, з другого – туподумна критика, що була виразником хуторянських смаків і обмежено-патріотичних настроїв тодішнього українського громадянства. Сказати нове слово в тих умовах значило відірватися від середовища, зуміти глянути за обрій української дійсності». Різноманітність метричних форм і строфічних побудов у творчості Вороного вказувала на його відрив від народної традиції. «Мотиви дисгармонійної поезії» на зразок Бодлера чи Верлена автор називав «відгуками французького символізму», з яким він познайомився у Львові і студіював у французькому оригіналі у Харкові.
«Естетика страждання»
У «борсанні Верлена від зневіри до віри» Вороний вбачав подібність до «нашого Шевченка, що проклинав Бога і складав йому псалми»: «Їх обох я любив за трагічний пафос зраненої душі, естетику страждання, яке шукало виходу в поезії… і в вині». «Дивна річ, – зазначав Вороний, – обертаючись досить довго в російських артистичних та літерацьких колах, впливу російської літератури я не піддався, бо, крім нашого Гоголя, вона видавалась мені чужою, її своєрідність мене навіть відштовхувала. Не любив я і польської літератури, хоча добре знав її корифеїв. Мене весь час тягнуло до німецької філософії і французької поезії».
Визнаючи, що песимізм і занепадництво займали в його творчості особливе місце, засновник українського модернізму акцентував на оптимістичній базі власної творчості і бадьорому світогляді, що виражалися у грецькому гедонізмі, пантеїзмі і в ідеї націоналістичної романтики. Зокрема, у 1899 році була написана поема Миколи Вороного «Євшан-зілля» (презентація найвідомішого твору поета відбувається нині у межах шкільної програми з української літератури) – про необхідність повернення людині історичної пам’яті й усвідомлення своєї національної приналежності. Потяг до модернізму не завадив авторові створити й глибоко народні поезії.
Микола Вороний за Україну
З любові та шани до свого народу народилися вірші Миколи Вороного «Край мій рідний», «Горами, горами», «Привид», присвячення Шевченкові та Франку. Ось про що писав, зокрема, у «Євшан-зіллі» Микола Вороний:
«Краще в ріднім краї милім
Полягти кістьми, сконати,
Ніж в землі чужій, ворожій
В славі й шані пробувати!»
А так поет бачив свій край у «Мандрівних елегіях»:
«О рідна земле, люба моя нене!
Чому, припавши до твоїх грудей,
Я тільки плачу, як дитя нужденне,
А сил не набираюсь, як Антей?».
І ще одна актуальна рима – з «Соловейка»:
«Розкішний край мій у ярмі,
Мій люд – невольники німі,
На їх устах – печать».
І такі ще в поета були заклики до супротиву – з віршу Миколи Вороного «За Україну»:
«Дружний тиск,
Зброї блиск,
В серці гнів
І з ним свобідний спів:
За Україну,
За її долю,
За честь і волю,
За народ!».
Водночас твори Миколи Вороного «Молодий патріот» і «Старим патріотам» висміювали національну обмеженість, аморальність і антигуманістичну сутність псевдопатріотизму:
«Серце хай йому пусте,
Хай він буде ідіотом,
Він уславився, проте,
Українським патріотом».
«Свої заїдали»
Режисерські будні у Львівському театрі «Руська бесіда» Микола Вороний описував так: «Умови й атмосфера галицького театру були настільки важкі, що лишатися там я не мав сили». Знайшовши собі заміну, Микола Кіндратович пристав на пропозицію українського театрального діяча Марка Кропивницького стати актором його трупи. «Я вже тужив за Україною, засобів утриматися у Галичині не було, а молода уява малювала мені нові звабливі перспективи, – згадував Вороний. – Взявши з собою галичанина Северина Паньківського, поїхав до Кропивницького».
У «Театрі корифеїв», що розпочав роботу 1882 року в Єлисаветграді (нинішньому Кропивницькому) й утверджував українське мистецтво на гастролях у Києві, Харкові, Одесі, Полтаві, митець виступав у 1897–1900 роках. Спогади Вороного були красномовними: «На українській сцені я служив актором у трупах Кропивницького, Саксаганського, Садовського, Ратмірової й Васильєва, крім того, працював у трупі Фаркатті в Кишиніві, їздив у численні артистичні турне. Загалом на російській сцені я мав набагато більший успіх, ніж на українській, бо «свої» заїдали».
«Їхав з неохотою»
В театрі, як і в літературі, автор поетичних збірок «Ліричні поезії», «В сяйві мрій» (ці книги Миколи Вороного вийшли у 1911 та 1913 роках) був експертом: його цінували як постановника, актора і театрознавця, тож спостереженням фахівця можна довіряти: «На українській сцені «інтелігентів» ледве терпіли, і вибитися було дуже важко, бо репертуар малий, а старі актори цупко трималися за свої ролі». Восени 1917 року Микола Вороний став очільником і режисером «Національного театру», відкривши його власною постановкою «Пригвождених» Володимира Винниченка.
У 1917 році Вороний брав «дуже енергійну участь» у революції: «За моєї участі зорганізувалося перше ядро Центральної Ради, я влаштовував мітинги і сам на них виступав». Зрештою, пише далі активний громадсько-політичний, літературний і театральний діяч, «перебування на сцені, кочове життя, інтриги, вічне напруження й подразнення вщент зруйнували мою нервову систему». Виснажений і змучений, Микола Вороний емігрував у 1920 році до Варшави («Їхав з неохотою, вимушено»), щоб працювати старшим аташе з правами радника при уряді УНР (налагоджував зв’язки з польськими культурними колами).
Микола Вороний серед членів УЦР
Всюди чужий
«Життя в Варшаві мене не очарувало, – зізнавався Микола Вороний. – Серед тамтешньої еміграції я був самотнім, і мою душу точили жаль за сином і докір, що покинув Україну. По підписанню Ризького трактату я побачив, що карта остаточно бита і не варто плекати ілюзій». Побувши якийсь час секретарем і співредактором «Української Трибуни» і видавши 1921 року у Варшаві збірку поезій «За Україну», Микола Вороний переїхав до Львова, де викладав у консерваторії та в заснованій ним драматичній школі. Тут були видані театрознавчі книги Миколи Вороного «Режисер», «Драматична примадонна» і мистецтвознавча робота «Пензлем і пером».
У 1926 році поет нової естетики повернувся в радянську Україну. Викладав на кафедрі художнього читання Харківського музично-драматичного інституту, потім переїхав до Києва, працював у Всеукраїнському фотокіноуправлінні й Укртеатрокіновидаві, писав кіносценарії і статті, перекладав лібретто, твори Верлена, Данте, Метерлінка та ін. Саме перу Миколи Вороного належать українські переклади «Варшав’янки», «Марсельєзи» й «Інтернаціоналу». І попри такий контекст роботи, у пресі творчість поета здобула вульгарно-соціологічного трактування: Вороному закидали «буржуазність», з яким асоціювався його модернізм.
Микола Вороний із дружиною Вірою Вербицькою
Затаврований системою
Незважаючи на те, що у 1930-х роках немолодий вже Микола Вороний не був антидержавником і не мав відношення до політичної боротьби, щодо нього було розпочато попереднє слідство за підозрою у «контрреволюційній діяльності». На допиті чоловік твердо заперечив обвинувачення, і його на перший раз відпустили під підписку про невиїзд. Але невдовзі хвиля репресій до нього все одно докотилася. 31 березня 1934 року Миколу Кіндратовича засудили до трирічного заслання, але зглянулися на хворобу поета і на його прохання замінили відбування заслання у Казахстані висилкою на той самий термін у Воронеж. Поетові заборонили жити в Україні, Білорусії, Московській і Ленінградській областях.
У пошуках спокою після відбуття заслання Микола Вороний оселився восени 1937 року в селі Глиняному на Кіровоградщині, а через місяць перебрався до Новоукраїнки. Судимість була тавром: твори письменника вилучили з публічного обігу, інтелігентна людина ніде не могла працевлаштуватися, навіть з роботи коректора в районній газеті колишнього засновника й очільника видань звільнили за два тижні. Один із знайомих, який тоді спілкувався з Вороним, згадував, що «фізично міцного, але морально розбитого кремезного дідуся з голеним обличчям, гострим поглядом, ціпком і окулярами було боляче слухати – він бідкався, що не може віддати свої знання й енергію народові».
Останній акт трагедії
Повторний арешт стався вже за рік: у 1938 році Миколі Вороному інкримінували «участь у контрреволюційній військово-повстанській організації» і «компрометацію заходів партії та уряду» (нібито арештант «вів шкідницьку роботу для зниження урожайності» і «дискредитував стаханівські методи праці»). Слідча справа №3945 Одеського УНКВС була груповою, і всіх її фігурантів (12 селян) засудили до «вищої міри соціального захисту» – так цинічно репресивний апарат називав смертельний вирок «ворогам народу». Микола Вороний був розстріляний в Одесі опівночі 7 червня 1938 року.
Майже одночасно з батьком влада стратила і його сина-поета Марка Миколайовича. З його матір’ю Вірою Вербицькою Микола Вороний одружився у 1903 році, і їх нащадок народився, як зазначали біографи, «на перетині двох поетичних дерев»: з батьківського боку – поета Миколи Вороного, з материнського – діда–поета Миколи Вербицького. Саме так – дружина Миколи Вороного і мати їх сина Марка Вороного була донькою автора слів нашого гімну «Ще не вмерла України ні слава, ні воля». Марко навчався на режисерському факультеті столичного музично-драматичного інституту і підробляв перекладами на кіностудії, а постраждав за власну поетичну збірку «Форвард».
Микола Вороний з сином Марком. 1920-ті роки
Біда одна не ходить
У 1933 році син Миколи Вороного переїхав до Москви, де працював в газеті та журналі, а у 1934 році він повідомив матері: «У мене удача – мене прийняли до Спілки письменників, а у батька – неприємності, його справа розглядається повторно». Марко допомагав батькові домагатися перегляду його справи, але замість відновлення справедливості обоє зазнали утисків, стали безробітними і залишилися без засобів до існування. Коли Миколу Кіндратовича забрали «молодики в шкірянках», син майже півроку нічого не знав про його долю. А 19 березня 1935 року, в день народження Марка, такі самі службовці прийшли і за ним самим.
Маркові інкримінували приналежність до контрреволюційної націоналістичної групи, що готувала «повалення радянської влади в Україні». Після 10-місячного утримання в Лукʼянівській тюрмі Вороного-молодшого засудили в лютому 1936 року на вісім років виправно-трудових таборів з відбуванням покарання на березі Білого моря та Соловках. Але 9 жовтня 1937 року Постановою особливої трійки при Управлінні НКВС у Ленінградській області Марко Вороний був засуджений до розстрілу (вирок було виконано 3 листопада). Через рік так само був позбавлений життя і його батько Микола Вороний (реабілітований двічі – у 1957 і 1989 році).
Фото з відкритих джерел
