Інна Тихонова 
Успішний архітектор, який сформував «європейський образ» української столиці, був інженером, підприємцем, художником і письменником. А ще – мандрівником, стрільцем, модником, автомобілістом та авіатором. На його долю вплинули шляхетне походження, батьківське розорення, вроджений талант, визначна освіта, вигідний шлюб, корисні зв’язки та рішення про еміграцію. Біографія Владислава Городецького – така ж своєрідна, як і його Будинок з химерами.
Шляхтич з Поділля
Напевно, півтора століття тому елегантного чоловіка в модному капелюху і з художньо закрученими вусами насправді можна було побачити за столиком кав’ярні у центрі Києва, де зараз розміщена відлита у бронзі його скульптурна копія. Але він не завжди жив в особисто спроєктованому респектабельному районі та проклятому ним унікальному будинку, де сьогодні проходять офіційні прийоми Президента України.
Народився син польського аристократа Лешек Дзедерій Городецький, записаний як Владислав Владиславович, 4 червня (23 травня за старим стилем) 1863 року в селі Шелудьки Подільської губернії (зараз це Немирівський район Вінниччини). Дитинство спадкового шляхтича пройшло у заможному родовому маєтку Жабокричі – з власними палацом, млином, стайнями та цегельним заводом.
Але віденське фортепіано, верхові коні та чотиримісна карета з кучером і четвіркою сірих коней для упряжі залишилися лише у дитячій пам’яті хлопчика, чиї батьки у 1873 році розорилися. Десятирічний Лешек не усвідомлював глибини фінансової ями, до якої потрапила його шляхетська родина. Навіть коли батьківське майно було відібрано за борги, син продовжував читати книжки і малювати картини з красою Південного Бугу.
Пророцтво та надії
В руках у 12-річного хлопчини були альбом для малювання і книга Жуля Верна, коли стара циганка напророкувала, що намальовані будинки колись стануть справжніми, а їх автор побуває там, де не був і Жуль Верн. А ще та гадалка з дитинства передбачила, що художник опише свої подорожі та пригоди не гірше за відомого письменника. Найближча подорож відбулася у 16 років, коли юнак уперше виїхав за межі Немирова для здобуття середньої освіти.
Відмінні оцінки з малювання та креслення в Одеському реальному училищі допомогли Владиславу Городецькому вступити до Імператорської Академії мистецтв у Санкт-Петербурзі. Закінчивши її у 1890 році, випускник приїхав до Києва, де мав прожити 30 років і зробити вагомий внесок у формування архітектурного обличчя міста. У той період Київ переживав будівельний бум, тож молодий архітектор не залишився незатребуваним.
У реалізації дрібних завдань Городецький демонстрував велику працьовитість. Встигнувши пізнати різницю між багатством і бідністю, фахівець без професійного досвіду поспішав напрацювати собі ім’я й обзавестися перспективними замовниками, щоб жити тим життям, якого вважав себе гідним. Заради цього він готовий був будувати тир, виставковий павільйон, склеп на кладовищі та навіть міський туалет.
«Правильний» шлюб
У 26 років Владислав Городецький одружився з дочкою купця 1-ї гільдії Йосипа Марра – Корнелією. Збіднілий шляхтич дав дочці власника дріжджового та винокурного заводів дворянський титул, а з нею до нього прийшли зв’язки у ділових колах та щедрий посаг. Шлюб за розрахунком виявився міцним: разом подружжя прожило все життя. Чоловік-архітектор особисто створював для дружини сукні та прикраси. Про відому пару писали газети.
Підкорена галантними залицяннями архітектора Корнелія Марр стала люблячою дружиною і народила коханому чоловікові дочку Олену. Можливо, у подружжя була й друга дитина: за легендою, свій уславлений Будинок з химерами Владислав Городецький побудував на згадку про дочку, що потонула (втім, це може бути міфом). Олена Городецька емігрувала згодом до Польщі, а звідти після Другої світової війни переїхала до Швейцарії.
Про онуків Владислава Городецького нічого не відомо. Вдова, переживши чоловіка, більше заміж не виходила, зберігши подружню вірність до кінця своїх днів. Вона все життя захоплювалася креативністю свого творчого супутника і цінувала його фінансову кмітливість. Зять Йосипа Марра скористався перевагами вигідного шлюбу, швидко освоївшись у вищих ділових колах Києва і придбавши впливових друзів у бізнесі та владі.
Від туалету до елітного кварталу
Перші споруди Владислава Городецького з’явилися завдяки рекомендаціям відомих у місті підприємців. Інакше б новачка в архітектурі навряд чи вибрав для будівництва сімейної усипальниці біля Аскольдової могили «залізничний барон», інженер шляхів сполучення Рудольф Штейнгель. А 1894 року замовником послуг Владислава Городецького стало Київське акціонерне товариство каналізації.
Архітектор заявив про себе як про підприємця та власника фірми, зареєструвавши іменну «Будівельну контору домової каналізації». Почавши з проєктування та підключення до міських комунікацій надвірних туалетів, молодий бізнесмен уже через рік увійшов до складу Домобудівного товариства, що мало монополію на забудову центрального кварталу між вулицями Хрещатик і Банкова.
Йшлося про великий об’єкт та освоєння чималих коштів. Забудовувати значну територію колишньої садиби професора Мерінга (напроти тодішньої Міської думи) взявся «квартет своїх», включаючи директора Домобудівного товариства й архітектора Владислава Городецького. Зодчий мав спроєктувати карту території з розташуванням вулиць, одну з яких тепер названо його ім’ям.
Миколаївська (Городецького) вулиця, початок ХХ століття
Платять слабаки?
На об’єктах преміум-класу (зокрема, будівництві найдорожчого в Києві готелю «Континенталь») архітектор заробив солідну суму, яку вклав в акції Київського цементного заводу «Фор». Це перспективне придбання, як і продумана купівля земельної ділянки на Банковій №10 з подальшим поетапним фінансуванням зведення на ній шестиповерхового житлового будинку, свідчать про ділову хватку архітектора.
Реалізувати коштовний проєкт вартістю 133 000 царських карбованців архітекторові вдалося без особистих витрат: на спорудження Будинку з химерами Владислав Городецький не витратив ані копійки власних грошей. Розуміючи, що ціна двох не найкращих ділянок на Банковій знижуватиметься через брак бажаючих будувати на крутоярі, архітектор не поспішав із покупкою, дочекавшись максимально вигідної вартості.
Але навіть тоді прагматичний підприємець не став оплачувати покупку, домовившись із директором Домобудівного товариства розрахуватися після закінчення будівництва з доходів від здавання приміщень в оренду. На момент підписання купчої грошей ні за що платити не довелося. Проєкт будинку теж нічого не вартував, бо архітектор розробив його самостійно. А далі було залучено раціональну кредитну схему.
Дельфін та русалка
Вирішивши реалізовувати свій найкращий проєкт за інноваційною технологією київського інженера Антона Страуса, автор Будинку з химерами Владислав Городецький усунув ризики будівництва на крутоярі зведенням будівлі на бетонних палях. До робіт зодчий приступив, узявши гроші на будівництво першого поверху у Товаристві взаємного кредитування під заставу земельної ділянки. Потім він заклав збудований поверх і взяв кошти на наступний.
За такою моделлю архітектор за один будівельний сезон збудував 1901 року шість поверхів цегляного Будинку з химерами. Але потім оздоблювальні роботи довелося відкласти, бо попит на оренду житла впав через економічну кризу. Владислав Городецький вигадав спосіб виділити свою споруду на загальному тлі, щоб платоспроможні орендарі віддали їй перевагу. Для цього було вирішено прикрасити будівлю дивовижними скульптурами.
Спочатку африканських тварин, жаб, риб, дельфінів і русалок проєктом не передбачалося. Але саме ці декоративні елементи, виконані італійським скульптором Еліо Саля, стали «візитівкою» унікальної київської будівлі, де нині знаходиться мала резиденція Президента України. І навіть тоді зодчий не збільшив бюджет: матеріал для скульптур акціонер цементного заводу брав на підприємстві замість дивідендів.
Химерний успіх
З весни 1903 року архітектор з сім’єю оселився в найкращій квартирі у власній новобудові (йому належало 13 кімнат), а ще шість квартир (двох-, трьох-, шести-, восьми-, дев’яти- і десятикімнатну) він здавав в оренду, розрахувавшись з Домобудівним товариством за землю і погасивши борг за кредитом з урахуванням 7% річних. Від самого початку річна вартість житла в Будинку з химерами була найвищою у Києві – 3500 рублів.
До послуг орендарів були пральня, спільний холодильник, житло для прислуги, каретний сарай, гараж і корівник. Але грошей на життя Владиславу Городецькому все одно не вистачало, і він періодично вирішував свої фінансові проблеми заробітком на спортивних змаганнях у Європі, де призові переможця складали від 10 000 до 20 000 рублів. Однак Будинок з химерами Владиславу Городецькому все ж таки довелося продати.
Кажуть, що під час переїзду з «ідеального будинку» архітектор прокляв усіх, хто в ньому оселиться, і майбутні мешканці й організації, які там квартирували, невдовзі розорялися та закривалися. А Городецькому не пощастило зі своїм іншим проєктом: його могли ув’язнити через загибель робітника під час будівництва костелу Святого Миколая у Києві (1899–1909). «Корисні» зв’язки допомогли експертній комісії виправдати архітектора.
Костел Святого Миколая
Ексцентрична натура
Серед інших відомих споруд Владислава Городецького – будівлі Міського музею мистецтв і старожитностей (теперішнього Національного художнього музею) та київської Караїмської кенаси. Співробітництво архітектора з цією громадою виявило кримсько-татарську гілку в його родоводі: один із предків Городецького перейшов у католицизм із ісламу. Не бентежили архітектора і кон’юнктурні замовлення.
Городецький збудував лікарню в селі Мошни на Черкащині і до 50-річчя скасування кріпосного права спорудив багато пам’ятників імператору Олександру II. Попри те, що реформи того самодержця свого часу знедолили його батьків, зодчий охоче освоював бюджетні кошти, коли йому випадала така нагода. Крім цементного заводу, його годувальником було власне підприємство з виробництва вуглекислоти та штучного льоду у Сімферополі.
Підприємницька жилка Владислава Городецького поєднувалася з його звичкою жити на широку ногу. Ексцентричний характер зодчого виражався в його епатажних захопленнях. Один із перших автомобілістів у Києві, він гасав містом на своєму невтримному «залізному коні», лякаючи живих коней, які тягнули фаетони. А ще архітектор літав на аероплані та дружив із київським авіаконструктором Ігорем Сікорським.
Блакитний палац у Черкасах
Києве, прощавай!
Владислав Городецький мав ліцензію стрільця і подорожував світом на численні сафарі. Його світлини з мисливськими трофеями викликають у сучасної людини осуд, адже здобиччю архітектора ставали леви та носороги, які сьогодні опинилися на межі винищення. Полював Городецький у далеких краях, побувавши, як і передбачала віщунка, навіть там, де не був Жуль Верн.
Географія подорожей Городецького включала Кенію, Афганістан, Іран, Монголію, Тибет, Сибір та Кавказ. Враження від тих поїздок Владислав Владиславович описав у своїй книзі «У джунглях Африки. Щоденник мисливця», яку сам проілюстрував та видав у 1914 році (її екземпляр експонується у Музеї однієї вулиці на Андріївському узвозі). А трофеями Городецький поділився з київськими музеями: подарував їм опудала 25 тварин та 179 екзотичних птахів.
Пам’ятник архітектору Владиславу Городецькому в Пасажі в Києві
Творець архітектурних перлин завжди привертав до себе увагу стильним одягом і зацікавлював хронікерів незвичною супутницею: чоловік ходив містом з кумедною мавпочкою. Не прийнявши революційні новації, 1920 року зодчий емігрував із сім’єю до Польщі, звідки поїхав через вісім років до Персії: там йому запропонували посаду головного архітектора у залізничному синдикаті. Внаслідок інфаркту 3 січня 1930 року Владислав Городецький помер. Могила «київського Гауді» знаходиться у Тегерані.
Фото: wikipedia.org
