Зрозуміти, яким чином пересували важелезних бовванів вулканічним островом Пасхи (або Рапа Нуї), науковцям допомогла фізика.
Новаторське дослідження провела команда під керівництвом Карла Ліпо з Бінгемтонського університету та Террі Ганта з університету Аризони (США). У результаті вчені заявили: кам’яних гігантів не тягнули – «вони йшли».
Питання, що здавна мучило науковців
Протягом XIII-XVI століть жителі Рапа Нуї вирубили з вулканічної породи близько тисячі моаї. Вага однієї статуї сягала в середньому 20 тонн. Гіганти були заввишки 3-10 метрів, а найбільші – 20 м. Кожен являв собою якогось шанованого предка та символізував могутність клану, що її спорудив.
Ці величні фігури зі Списку Світової спадщини ЮНЕСКО часто називають головами, хоча насправді в більшості з них є тулуби, сховані під землею.
Питання їхнього транспортування впродовж тривалого часу залишалось для науки незрозумілим. Колись давно європейські дослідники навіть припускали, що цей секрет пов’язаний із загубленими цивілізаціями або надприродними силами. У минулому столітті вчені висловлювали версії про пересування моаї за допомогою саней, колод, що котилися, або дерев’яних рейок, але жодна з них не була підтверджена.
І ось тепер, аби розкрити правду, вчені звернулися до фізики, 3D-моделювання та експериментальної археології.
Відкриття на стику наук
Вивчаючи 982 статуї, команда помітила їхні дві ключові особливості: широкі D-подібні основи та невеликий нахил уперед. Ці особливості не є випадковими, пише Arkeonews. Центр ваги моаї був розташований таким чином, що статуя могла трохи гойдатися вперед, якщо її потягнути збоку, та пересуватися зигзагом.
Команда збудувала повнорозмірну копію моаї вагою 4,35 т. 18 добровольців за допомогою трьох мотузок змогли перемістити її на 100 метрів лише за 40 хвилин. Похитуючись з боку на бік, статуя повільно «крокувала» вперед, наче холодильник, який пересувають підлогою.
«Вона наче оживає, коли починає рухатись. Люди тягнуть її по обидва боки, і статуя сама йде вперед. Що вона більша, то стійкіша. А все решта робить фізика», – сказав Ліпо.
Автори дослідження описали процес як елегантний та ефективний. Мотузки обв’язувалися навколо голови статуї. Дві групи добровольців по обидва боки поперемінно тягнули за них, створюючи похитування. Кожен поштовх зміщував центр ваги, змушуючи гіганта трохи нахилятися вперед. І цей невеликий нахил допомагав статуї «самотужки» коригувати положення та не падати назад.
Дороги, створені для руху
Археологічні розкопки показали, що стародавні дороги острова, завширшки в середньому 4,5 м, мали увігнуту форму. Ця легка кривина стабілізувала статуї, що коливалися під час руху, запобігаючи їхньому перекиданню. Тобто це були старанно спроєктовані шляхи, призначені для переміщення цих священних пам’яток.
Пересуваючи моаї, люди щоразу «буквально будували під ним дорогу», зазначив Ліпо. За його словами, «транспортування не було відокремлено від будівництва – воно було частиною процесу».
Отже, рапануйці досягли видатних результатів, використовуючи лише кам’яні знаряддя, мотузки та розуміння рівноваги. Як зазначив Ліпо: «Це відкриття нагадує нам, що давні суспільства не були примітивними. Вони були вченими свого світу, інженерами свого оточення та оповідачами своєї історії».
Сьогодні моаї, як і раніше, мовчазно охороняють острів, але завдяки сучасній науці вони більше не оповиті таємницею.
Результати дослідження опублікувало видання Journal of Archaeological Science.
