Ніла Іваненко 
Археологи з Оксфордського університету (Велика Британія) розкопали в Патагонії поховання віком 1500 років. Найдивнішою знахідкою вчених став скелет лисиці Dusicyon avus, що вимерла близько 500 років тому за загадкових обставин. Лисиця була похована з 21 людиною.
Команда дослідників припустила, що ця тварина з роду південноамериканських псових була вірним другом гомо сапієнса задовго до собаки.
Патагонією називають регіон Південної Америки, розташований на південь від річок Ріо-Колорадо в Аргентині та Біобіо в Чилі. Хоча чіткого визначення кордонів Патагонії не існує. Інколи до неї відносять і Вогняну землю.
Науковці вважають, що лисиця могла бути для тодішніх мисливців-збирачів чимось більшим, ніж просто дикою твариною. Швидше за все, між нею та людьми існував міцний зв’язок. Імовірно, вона була для них вірним супутником, розповіло видання Independent.
Dusicyon avus
Чому вчені так вирішили?
Дослідники заявили, що мають справу з дуже рідкісною та незвичайною знахідкою. Відсутність слідів порізів на кістках свідчила про те, що люди не полювали на Dusicyon avus заради їжі або хутра, зазначили вчені.
Докторка зооархеології Офелі Лебрассер зі Школи археології Оксфорда зауважила: «Є кілька факторів, завдяки яким нашу лисицю можна вважати компаньйоном або домашньою твариною, а не частиною раціону людини».
«На жодній з кісток тварини не виявлено слідів порізів, тобто тварина не була з’їдена», – продовжила науковця. По-друге, її рештки знайшли на місці людського поховання. Скорше за все, ця істота була важливою для людей цієї спільноти. І, зрештою, раціон тварини відрізнявся від раціону псових, але був подібний до людського. Коротко кажучи, лисиця їла те саме, що й люди, котрі знайшли вічний спочинок в цьому місці.
За словами докторки Офелі Лебрассер, її або годували мисливці-збирачі, або вона харчувалася їхніми недоїдками.
Якою була лисиця Dusicyon avus?
Дослідники розповіли, що середня вага Dusicyon avus сягала 10-15 кг, що відповідає розміру сучасної німецької вівчарки. Лисиця мешкала на різних відкритих просторах – з травою та невисокими чагарниками – на більшій частині Південної Америки, зокрема у Бразилії, Уругваї та Аргентині. Аналіз кісток та зубів тварини показав, що вона вживала як м’ясо, так і рослинну їжу.
Цей вид часто плутають з вовком Фолклендських островів (Dusicyon australis), що також вимер, але вже у XIX столітті. Тож науковці мають значно більше інформації про острівного вовка, ніж про його патагонську родичку.
За словами команди, причини вимирання лисиці Dusicyon avus пів тисячоліття тому неясні. Одна з теорій полягає в тому, що цьому могла посприяти поява у Патагонії домашніх собак 700-900 років тому. При цьому дослідники вважають, що можливе спарювання між місцевим і завезеними видами не відіграло б серйозної ролі у зникненні Dusicyon avus через «низьку ймовірність виробництва життєздатного та плідного гібридного потомства».
Чи могли б стати лисиці Патагонії добрими свійськими тваринами? На жаль, відповіді на це питання немає.
«Однак ми вважаємо, що виявлення екземпляра Dusicyon avus з таким тісним зв’язком зі спільнотою мисливців-збирачів надзвичайно рідкісне та цікаве, бо ж ідеться про абсолютно унікальний випадок партнерства людини та дикої південноамериканської лисиці», – зауважила пані Лебрассер.
Результати дослідження опублікував журнал Royal Society Open Science.
Фото: pexels.com
