Аль Пачіно: суперечлива постать Голлівуду

«Я сором’язливий, і цього не змінити», – зізнавався виконавець знакових ролей у гангстерських драмах. Біографія Аль Пачіно – це історія людини, яка здобула «потрійну корону акторської майстерності» (нагороди «Оскар»,  «Еммі», «Тоні»), чотири «Золотих глобуси» та інші престижні премії, але ніколи не виказувала свого зіркового статусу. Критики зараховують зірку культових стрічок «Хрещений батько», «Обличчя зі шрамом» і «Запах жінки» до найбільших кінозірок усіх часів, тоді як сам він називав славу «збоченням природної людської потреби у визнанні».

Зірка без «зірки»: чому в Аль Пачіно немає зірки на Алеї слави

В оточенні актор зазвичай сприймався як «невибагливий одинак, вихований зграєю вовків». Нетипова для Голлівуду манера гри та непокірний характер Аль Пачіно на ранньому етапі кар’єри, у 1970-ті роки, створили йому репутацію «необтесаного бунтаря», який відмовлявся від перспективних робіт, принципово не знімався в рекламі, уникав політичних заяв і пропонував режисерам двадцять варіантів гри. Актор не боявся експериментувати, будував свої ролі на глибокому психологізмі, першим грав гея, відвідував психоаналітика, був на вершині і мілині, рятувався літературою, створював музику і відстоював театр.

Театральний актор, який змінив кінематограф, зізнавався, що «почувається у кіно чужинцем, котрому вдалося потрапити всередину, тому він все сприймає інакше». Акторська майстерність дозволила Аль Пачіно створити незабутні образи, які залишили слід у культурі. Та попри значний вплив на кіно, 86-річний лауреат Національної медалі мистецтв не має своєї іменної зірки на Алеї слави в Голлівуді – йому не важливе власне ім’я на тротуарі. У такій особливості харизми Аль Пачіно критики вбачають секрет його акторської привабливості, яка залишається поза межами поколінь, етнічних чи соціальних кордонів і робить його глядачем будь-кого, хто ходить у кіно.

Відбитки ступнів та долонь Пачіно на «Алеї слави» перед Китайським театром Граумана. Не слід плутати з Голлівудською «Алеєю слави», де актор не представлений

Нагороди та визнання Аль Пачіно

Актор є володарем рідкісної «потрійної корони акторської майстерності», яка включає найпрестижніші відзнаки у кіно, на телебаченні та в театрі:

• Премія «Оскар»: здобув перемогу у номінації «Найкраща чоловіча роль» за фільм «Запах жінки» (1992). Загалом актор висувався на здобуття цієї премії дев’ять разів.
• Премія «Золотий глобус»: в активі артиста чотири статуетки. Першу нагороду він отримав у 1973 році за роль поліцейського Френка Серпіко , а також мав номінацію за роль у драмі «Життя в борг».
• Премія «Еммі»: дворазовий лауреат у категорії «Найкращий актор мінісеріалу або телефільму» за проєкти «Ангели в Америці» (2003) та «Ви не знаєте Джека» (2010).
• Премія «Тонні»: виграв дві нагороди за видатні досягнення на театральній сцені у виставах «Чи носить тигр краватку?» (1969) та «Основна підготовка Пабло Хаммела» (1977).
• Спеціальні відзнаки:
• Найвища нагорода Американського інституту кіно (AFI) за досягнення всього життя.
• Національна медаль мистецтв (США).

Спадщина Аль Пачіно

Новаторський метод акторської гри та безмежна відданість акторському ремеслу зробили легенду кіно «спадкоємцем Марлона Брандо», іконою контркультури початку 1970-х і новим американським секс-символом, чиї середземноморська зовнішність і замкнутий характер змінили голлівудський стереотип чоловічої вроди. До речі, у 83 роки артист став батьком свого четвертого сина, все життя кохав одну жінку і ніколи не одружувався. Американський інститут кіномистецтва включив актора Аль Пачіно до «сотні найкращих героїв і лиходіїв» як унікальний випадок – він виявився одним із лише двох акторів, які потрапили одразу в обидві категорії.

Респектабельне американське медіа The Atlantic назвало творчий шлях зірки 70-х «захоплюючим відображенням злетів і падінь самої кіноіндустрії»: «Аль Пачіно повторив долю бунтарського руху «Новий Голлівуд», який увірвався в мейнстрім, а потім масштабувався, заточившись на блокбастери. Митець встиг проявитися комерційно успішною зіркою і розплатитися за успіх періодами творчого «вигоряння», стати майстром із власним методом акторської гри і навіть ходячою мішенню для жартів – аналіз його фільмографії подібний до захоплюючої подорожі по досягненнях і провалах американського кінематографа».

Хто такий Аль Пачіно як актор

Чимало артистів погоджувалися долучатися до роботи у проєктах лише після підтвердження участі цієї легенди кіно. Партнер зірки по фільму «Адвокат диявола» Кіану Рівз відзначав величезний вплив Аль Пачіно на сучасних акторів і особисто на себе: заради можливості запросити у картину свого кумира він навіть запропонував продюсерам суттєво зменшити власний гонорар. Скромність є спільною рисою обох акторів, що завоювали загальні глядацькі симпатії. Шістдесятирічна кар’єра Аль Пачіно в кіно і театрі – приклад подолання постійних сумнівів, чи вартий він уваги публіки. З цієї причини митець довго уникав інтерв’ю і завжди очікував провалу.

Шлях артиста до визнання почався з театральних підмостків, де він швидко проявився як видатний виконавець, отримавши дві премії «Тоні» – за ролі у виставах «Чи носить тигр краватку?» (1969) і «Основна підготовка Пабло Хаммела» (1977). Знаковими роботами в кіно зірки 70-х стали ролі у двох фільмах Сідні Люмета: героя-поліцейського Френка Серпіко в однойменній драмі 1973 року (перший «Золотий глобус») і відчайдухи-грабіжника Сонні Ворцика в «Собачому полудні» (1975). Проте переворотом у творчій біографії Аль Пачіно стало 1972 року втілення на екрані образу Майкла Корлеоне у «Хрещеному батьку» Френсіса Форда Копполи. Попри те, що студія спочатку не бачила актора в цій ролі, його дует із легендарним Марлоном Брандо  став еталоном кінематографа, а сама стрічка назавжди змінила життя Аль Пачіно.

Чому Аль Пачіно став легендою

Участь у безсмертному шедеврі, в успіх якого актор за звичкою не вірив (а кінобоси не хотіли спочатку його на цю визначну роль затверджувати), не лише принесла артисту всесвітню популярність, а й перевизначила уявлення про кіногероя, зробивши моральну двозначність і внутрішні конфлікти головними елементами драматургії. Продовження кримінальної саги, «Хрещений батько 2» (1974), закріпило визнання виконавця майстром перевтілення. Митець став легендою кінематографа завдяки неймовірній харизмі й унікальному акторському таланту. Актор удостоєний найвищої нагороди Американського інституту кіно (AFI) за досягнення всього життя.

Кадр з фільму «Хрещений батько»

Акторська майстерність Аль Пачіно як прихильника методу Лі Страсберга (викладався в Акторській студії в Нью-Йорку) базується на системі Станіславського, коли максимальна психологічна й емоційна правдивість досягається проживанням ролі з використанням особистих спогадів та емоційної пам’яті артиста. З таким підходом актор Аль Пачіно створив низку знакових образів на сцені та екрані. Кар’єра Аль Пачіно в кіно і театрі охоплює понад п’ять десятиліть і триває донині: з 1994 року він є співпрезидентом нью-йоркської Акторської студії, де передає досвід молодим акторам, і продовжує зніматися навіть у поважному віці, залишаючись багато років на вершині кіноіндустрії.

Найкращі ролі Аль Пачіно

Окрім «Хрещеного батька», глядачам запам’яталися фільми з Аль Пачіно «Обличчя зі шрамом», «Адвокат диявола» та інші. Герой актора Тоні Монтана в «Обличчі зі шрамом» (1983) Брайана Де Пальми став архетипом трагічного невдахи, який рветься до успіху за будь-яку ціну. Образ Карліто Бріганте у «Шляху Карліто» (1993) – втілення приреченого романтизму. А роль сліпого підполковника Френка Слейда у стрічці «Запах жінки» (1992) принесла актору Аль Пачіно довгоочікуваного «Оскара» за найкращу чоловічу роль. Те, як Аль Пачіно отримав цю важливу премію (це єдиний «Оскар» актора), стало його знаковою перемогою після семи номінацій (а загалом він був номінований на визнання від Кіноакадемії дев’ять разів).

Аль Пачино у ролі сліпого підполковника Френка Слейда у стрічці «Запах жінки»

Актор постійно розширював межі своєї творчості. Він успішно грав у шекспірівських адаптаціях (зокрема, «Венеціанському купці», 2004), з’являвся в блокбастерах («Тринадцять друзів Оушена», 2007) і підкоряв телебачення, ставши дворазовим лауреатом премії «Еммі» в категорії «Найкращий актор міні-серіалу або телефільму» за ролі скандального адвоката Роя Кона («Ангели в Америці», 2003) та відомого як «Доктор Смерть» лікаря Джека Кеворкяна, який відстоював право на евтаназію («Ви не знаєте Джека», 2010). Паралельно Аль Пачіно проявив себе у режисурі: у 1996 році він зняв документальний фільм «У пошуках Річарда», а у 2000 та 2011 створив художні фільми «Китайська кава» та «Саломея Уайльда».

Найкращі фільми Аль Пачіно

За свою шістдесятирічну кар’єру актор створив низку знакових образів, які стали еталонами світового кінематографа:

• «Хрещений батько» (1972) – роль Майкла Корлеоне, яка стала переворотом у творчій біографії та принесла всесвітню популярність.
• «Серпіко» (1973) – втілення образу чесного поліцейського Френка Серпіко, за яку актор отримав свій перший «Золотий глобус».
• «Хрещений батько 2» (1974) – продовження саги, де Пачіно продемонстрував майстерність перевтілення у ролі мафіозного боса.
• «Собачий полудень» (1975) – драма про відчайдушного грабіжника банку Сонні Ворцика.
• «Обличчя зі шрамом» (1983) – створення культового образу Тоні Монтани, що став архетипом трагічного антигероя.
• «Запах жінки» (1992) – роль сліпого підполковника Френка Слейда, яка принесла довгоочікувану премію «Оскар».
• «Шлях Карліто» (1993) – втілення образу Карліто Бріганте, символу приреченого романтизму.
• «Адвокат диявола» (1997) – містична драма, де партнерство з Кіану Рівзом підкреслило неймовірну харизму актора.

Американський сицілієць

Актор Аль Пачіно – американець італо-сіцилійського походження. Його батько родом із Сан-Фрателло, а мати – із Корлеоне. Аль Пачіно є сицилійцем у другому поколінні і не розмовляє італійською мовою, вважаючи рідною англійську. Через походження та вибуховий темперамент актора часто порівнювали з іншим відомим італоамериканцем – Френком Сінатрою. Обидва виросли в непростих умовах і зробили своє коріння частиною власного стилю.

Народився Альфредо Джеймс Пачіно 25 квітня 1940 року в кримінальному районі Нью-Йорка – Східному Гарлемі, у сім’ї бідних сицилійських емігрантів Роуз Джерарді та Сальваторе Альфреда Пачіно. Емоційно вразлива мати не витримала відповідальності за дитину і переїхала до своїх батьків, тому перші два роки життя малюк провів у родині батька, а 1942 року, коли зі вступом США у Другу світову війну батька призвали до армії, переїхав у Південний Бронкс до батьків матері.

При поверненні 1946 року з фронту налагодити родинні стосунки батькові не вдалося, він переїхав у Каліфорнію і обмежив спілкування з сином рідкісними зустрічами. Відсутність братів і сестер робила світ Альфредо ще більш замкнутим. Розваг у його дитинстві було мало: вдома малюк слухав платівки і веселив домашніх дитячим виконанням почутого. На честь популярної пісні Ела Джолсона Sonny Boy («Сонячний хлопчик») мати дала синові прізвисько «Сонні» (у подальшому назва Sonny Boy з’явиться на автобіографії Аль Пачіно). Побувавши з мамою в кінотеатрі, п’ятирічна дитина розраджувала дорослих сценою пошуку п’яницею пляшки з оковитою – малюк кумедно відтворював історію про саморуйнування алкоголіка з побаченого разом із матір’ю фільму «Втрачений вікенд».

Маленький Аль Пачіно з батьками

Прізвисько – «Актор»

У шість років хлопчик став свідком, як медична машина забирала до психіатричної клініки матір: вона зробила спробу накласти на себе руки. Сам він у вуличній компанії з дев’яти років почав палити, а у тринадцять – вживати спиртні напої та марихуану. Три друга Альфредо померли від передозування героїну, а Пачіно від спокуси спробувати важкі наркотики доля відвела. За це він дякував матері: «Вона єдина, хто відвертав мене від шляху до злочинності, насильства та голки». Пачіно захоплювався бейсболом (грав за напівпрофесійну команду «Червоні крила» у Поліцейській спортивній лізі) і мав у школі прізвисько «Актор».

У восьмому класі вчителька драматичного мистецтва Бланш Ротштейн побачила в учневі іскру таланту і запросила брати участь у шкільних виставах. Після однієї з них хтось із глядачів назвав його «наступним Марлоном Брандо». Після випуску з середньої школи Пачіно два роки провчився у вищій школі виконавських мистецтв на Манхеттені. У 18 років він приєднався до студії Херберта Бергхофа, де його наставником став Чарлі Лоутон, який навчав учня «сенсорній техніці», запозиченій у Лі Страсберга. «Він був років на десять старший за мене і став другом, який замінив мені батька», – говорив про свого першого вчителя Пачіно.

Початок кар’єри та навчання в Акторській студії

Мати вважала акторство «амбіціями для багатих» і не могла підтримати сина ані матеріально, ані морально, бо страждала від тривожного неврозу і потребувала лікування. Пачіно працював різноробом, вантажником, поштовим клерком, прибиральником у студії і двірником. Артист так голодував, що харчувався недоїдками зі столів у кафе, куди влаштувався помічником офіціанта. Йому доводилося ночувати у друзів, театрах чи навіть на вулиці. Одним із небагатьох місць, де Пачіно затримався на кілька років, стала редакція журналу Commentary. У 22 роки Пачіно залишився і без матері, і без діда. «Коли з життя пішли дві найважливіші людини, це скинуло мене в прірву», – згадував актор свій тодішній стан.

Після низки невдач, у 1966 році Пачіно пройшов прослуховування до легендарної Акторської студії – навчальної установи для фахових акторів, режисерів і драматургів, де поглиблено вивчав т. зв. «Метод» (так в Америці називають систему Станіславського) під керівництвом Лі Страсберга, який пізніше став його партнером у «Хрещеному батьку 2». Цей самий шлях у цих стінах проходив і Джек Ніколсон, що згодом зробило їх обох головними символами нової акторської інтелектуальної гри в Голлівуді.

«Акторська студія означала для мене все, – говорив Аль Пачіно. – Після Чарлі Лоутона це був мій другий старт і найважливіший поворот у житті, коли я остаточно зав’язав із підробітками, знайшов місце для зростання і зустрів своїх людей». Вже у 1969 році Аль Пачіно отримав «Тоні» за роль у виставі «Чи вдягає тигр краватку?», дебютував на екрані у фільмі «Я, Наталі» і зацікавив Френсіса Форда Копполу, який відкрив його як кінозірку.

Перші ролі та гонорари Аль Пачіно

Світова кінозірка народилася з «найперспективнішого нового актора Бродвея». «Я починав у театрі за $125 доларів на тиждень, і лише у 26–27 років у мене нарешті з’явився постійний заробіток, а до того я й гадки не мав, звідки візьметься мій наступний обід, – говорив Аль Пачіно і визнавав, що заробіток не зробив його щасливішим. – Коли я почав заробляти, було приємно просто не голодувати. Лише через багато років придбав собі будинок за містом. Мені пощастило – я не зациклився на грошах і речах». Колись актор писав комедійні скетчі і виступав у стендапі, про що згадував як про «період визволення». Вперше його гонорар перевищив $1млн за роль одержимого своєю професією знаменитого і самотнього гонщика Боббі Дірфілда у романтичній драмі Сідні Поллака «Життя в борг» (1977): роль отримала номінацію на «Золотий глобус».

Аль Пачіно у романтичній драмі Сідні Поллака «Життя в борг»

«Як і мій герой, я відчував себе дуже втраченим у житті», – згадував Аль Пачіно, який так докладно розпитував про роль режисера, що виводив його із рівноваги. Поллак порівнював Пачіно в роботі з «собакою, що йшов по сліду». Актор міг запропонувати двадцять варіантів гри, що нагадувало «примірку костюмів». Не ганяючись за статками, актор віддавався ролям до нервового виснаження і міг на кілька років відійти від кіно, повернувшись у театр, що не позначалося негативно на його кінокар’єрі. «Шекспір ​​– одна з причин, через яку я продовжую грати», – говорив артист. В театральній кар’єрі актор виходив на сцену до шістнадцяти разів на тиждень, тоді як у кіно міг за власним бажанням провести рік у бездіяльності. Свого часу актор відмовився від ролей, які б зробили його мегапопулярним: зокрема, не зіграв в «Зоряних війнах», «Апокаліпсисі сьогодні» та «Крамер проти Крамера».

Життя Аль Пачіно поза кіно

Актор залишається однією з найзакритіших зірок Голлівуду – він рідко ділиться подробицями свого побуту, зосереджуючись на акторській майстерності. Але він відомий не лише своїми ролями, а й насиченим життям поза екраном. У 20 років Аль Пачіно три дні провів у в’язниці: він опинився за ґратами після того, як поліція знайшла в його машині зброю (актор стверджував, що то був реквізит для вистави).

Час від часу потрапляють у пресу і деталі особистого життя Аль Пачіно та, попри поважний вік актора, зростає цифра, скільки дітей у Аль Пачіно. Наразі актор, який ніколи не був одружений, має чотирьох дітей.

Діти Аль Пачіно:

• донька Джулі Марі (1989 р. н.) від викладачки акторської майстерності Ян Таррант;
• близнюки Антон Джеймс та Олівія Роуз (2001 р. н.) від акторки Беверлі Д’Анджело;
• син Роман (2023 р. н.) – первісток для його матері Нур Альфалла, з якою митець почав зустрічатися 2022 року (після чуток, що він зібрався одружитися з попередньою кількарічною коханкою Люсіль Сола).

Аль Пачіно зі своїми дорослими дітьми

Як чоловік Аль Пачіно живе за принципом: «Я старію, а мої коханки молодіють». Акторка Люсіль Сола була молодшою за нього на 39 років, а різниця у віці між легендарним актором і його останньою обраницею (вони то розлучаються, то знову з’являються десь разом) – 53-54 роки.

«Запах жінки»: особисте життя Аль Пачіно та знакові романи

Попри славу одного з найбажаніших чоловіків Голлівуду, Аль Пачіно ніколи не був офіційно одружений. Його приватне життя – це історія тривалих і глибоких стосунків, переважно з колегами по акторському цеху, які поділяли його пристрасть до мистецтва.

Даян Кітон: кохання всього життя

Найбільш значущим у біографії актора став роман із Даян Кітон. Вони познайомилися у 1971 році на зйомках «Хрещеного батька», граючи подружню пару. Їхні стосунки тривали майже 20 років з перервами. Кітон згадувала, що була вражена красою та талантом Пачіно, бачачи в ньому «загубленого сироту». Навіть після остаточного розриву у 1990 році вони зберегли найтепліші почуття: актор публічно зізнавався їй у любові під час урочистих церемоній, а журналісти й досі називають Даян головною жінкою в його долі.

Аль Пачіно і Даян Кітон

Тривалі союзи та музи

• Беверлі Д’Анджело: Стосунки з актрисою почалися у 1996 році після випадкової зустрічі в літаку. Пара була разом вісім років, ставши батьками близнюків. Після розставання у 2004 році вони залишилися близькими друзями.
• Люсіль Сола: З аргентинською акторкою Пачіно пов’язував десятирічний роман (з 2008 по 2018 роки). Попри значну різницю у віці, цей період був одним із найстабільніших у житті зірки.
• Джилл Клейберг: Перші серйозні стосунки актора, які тривали 5 років (1967–1972) і завершилися саме тоді, коли на Аль Пачіно обрушилася світова слава після виходу «Хрещеного батька».

Інші стосунки

У різні періоди життя актор мав романтичні зв’язки з партнерками по знімальному майданчику, серед яких Марта Келлер («Боббі Дірфілд») та Пенелопа Енн Міллер («Шлях Карліто»). Також відомо про його стосунки з австралійською режисеркою Ліндал Гоббс, ізраїльською акторкою Мейтал Дохан та продюсеркою Нур Альфаллах.

Попри те, що багато його союзів завершувалися через складний характер митця або його відданість роботі, Аль Пачіно завжди намагався підтримувати зв’язок із матерями своїх дітей та колишніми обраницями.

Сьогодні Аль Пачіно залишається одним із небагатьох активних титанів Голлівуду, доводячи, що творча енергія не має терміну придатності. У своєму прагненні працювати попри поважний вік він став у один ряд із іншим легендарним «динозавром» кіно – Клінтом Іствудом, який також продовжує знімати та зніматися, ігноруючи цифри в паспорті та надихаючи мільйони людей по всьому світу.

Найчастіші питання про Аль Пачіно