Біографія Миколи Зерова – поета-неокласика, літературознавця і перекладача античної поезії – це історія представника української інтелігенції, винищеної у часи сталінських репресій. Після арешту діяча «Розстріляного відродження» його ім’я та твори були викреслені з літератури і повернулися до співвітчизників лише через кілька десятиліть – разом із визнанням здобутків одного з ключових інтелектуалів, який за прагнення поєднати українську традицію з європейським модернізмом та європеїзувати українську літературу заплатив найвищу ціну.
Місце Зерова в історії України
Микола Зеров – український поет-неокласик, літературознавець, перекладач античної поезії, оратор, полеміст і людина-«енциклопедія» з репутацією «інтелектуального сноба», який пропагував строгу форму (був майстром сонета), інтелектуалізм і високу майстерність. Тоді як більшість радянських авторів писали у 1920-х роках «про робітників і революцію», він ішов проти тренду, перекладаючи латинських поетів і фактично визнаючи українську літературу частиною Європи. Його діяльність була спрямована на утвердження української культури як самодостатньої та рівноправної складової європейської спадщини.
Один із фундаторів української перекладацької школи (Микола Зеров перекладав з 20 мов і найактивніше – з латини) відстоював принцип ad fontes («до витоків»). Збагачуючи українську літературу творами античних авторів, перекладач латинської літератури виступав за літературу складну і якісну, не терпів графоманії, критикував слабкі тексти і вважав, що письменник має бути освіченим, а не лише «натхненним». Творчість Зерова не містила маніфестів, однак саме він став неформальним лідером неокласиків: очолювана ним група «Гроно п’ятірне» протистояла пролетарській «масовій» літературі.
Микола Зеров був професором Київського університету й авторитетним істориком української літератури. Його літературно-критичні праці (зокрема, про Лесю Українку та Пантелеймона Куліша) сформували науковий погляд на розвиток української літератури ХІХ–ХХ століть. Характерною рисою викладацької діяльності професора була вимогливість до матеріалу: послухати його легендарні лекції приходили навіть колеги-викладачі, які аплодували лектору разом із захопленими студентами. Натомість власного поетичного хисту критик з унікальним художнім стилем і поетикою довго не оприлюднював, розкриваючи талант до віршування лише близькому колу.
Сім’я Миколи Зерова
Микола Зеров народився 26 квітня 1890 року в Зінькові на Полтавщині і був старшим із одинадцяти дітей (лише семеро дожили до повноліття) в сім’ї вчителя місцевої двокласної школи Костянтина Іраклійовича Зерова. Про своїх батьків син писав так: «Батько – вчитель (закінчив учительський інститут), потім – завідувач міської школи, а з 1905 року – інспектор народної освіти; мати – з-під Диканьки, з дрібного землевласницького роду Яреськів». На відміну від чоловіка, який походив із брянських селян, Марія Яківна належала до козацько-шляхетського роду вільних диканських козаків, і жоден з її пращурів не був у кріпацтві.
Мати спілкувалася вдома українською, батько – російською. Обидві мови для нащадків були рідними, а також діти з ранніх років вивчали інші. Поетом і перекладачем у сім’ї Миколи Зерова, крім нього, став молодший брат, відомий під літературним псевдонімом Михайло Орест. Ще один брат – Дмитро Зеров – стане визначним біологом, академіком АН УРСР. Цікавість до природи дітям прищепив батько, який навчав дітей розрізняти рослини і звертати увагу на довкілля. Сам очільник родини їздив по мальовничому краї на велосипеді з вудкою або рушницею і використовував свої спостереження в оповіданнях, написаних ним для дітей.
Майбутній перекладач-поліглот Микола Зеров навчився читати у 4 роки і відтоді став бібліофагом або «пожирачем книг», як він себе сам визначав. За розум і гарну пам’ять друзі називали хлопця, який навчався в одному класі з майбутнім письменником Остапом Вишнею, «ходячою енциклопедією»: він запам’ятовував значний обсяг інформації і точно цитував великі тексти. Після Зіньківської школи у 1903–1908 роках ерудований учень навчався в Охтирській і Першій київській гімназіях. У Києві його однокласником був майбутній член Центральної Ради та перший міністр закордонних справ УНР Олександр Шульгін.
Родина Зерових, 1918 рік.
«Свідомий українець»
Цікаво, як підписав Микола Зеров у 1908 році подароване однокласникові Олександру Шульгіну з нагоди гімназійного випуску своє фото: «Борцю та оратору від абсолютної безпринципності». За свідченнями однолітків, в юності питання національної ідентифікації Миколу не цікавили: Зеров був байдужим до національних справ і громадської активності навіть під час революції 1905 року. Ситуацію змінив історико-філологічний факультет Київського університету, студентом якого Микола Зеров був у 1909–1914 роках. Там він долучився до Українського клубу «Родина», організованого Миколою Лисенком, Оленою Пчілкою й іншими членами «Старої Громади».
Зустрівшись із Миколою Зеровим у 1910 році, коли студент-філолог виступав над могилою українського громадського та культурного діяча Бориса Грінченка, Олександр Шульгін побачив в колишньому однокласнику «свідомого українця». Літературна діяльність Зерова розпочалася у студентську пору з публікації 1912 року його перших статей і рецензій у журналі «Світло» та газеті «Рада». З 1914 року Микола Зеров викладав латину у Златопільській чоловічій гімназії, а з 1916 року – і в тамтешній жіночій гімназії. З 1917 року він учителював у Другій Київській гімназії ім. Кирило-Мефодіївського братства.
Під час українських визвольних змагань в умовах розпаду Російської та Австро-Угорської імперій (1917–1921) Микола Зеров відчув, що найбільше користі принесе викладацькою діяльністю. У 1918–1920 роках він викладав українознавство в Архітектурному інституті і редагував бібліографічний журнал «Книгар», а з осені 1923 року став професором Київського інституту народної освіти і викладав українську літературу водночас в кількох інших київських навчальних закладах. У цей час Микола Зеров увійшов до сформованого довкола Георгія Нарбута елітарного гуртка українських культурних діячів. Українофільство стало його усвідомленим вибором.
Неокласики у Баришівці. Віктор Домонтович і Микола Зеров (стоять — зліва направо); Юрій Клен, Павло Филипович, Фелікс Якубовський і Максим Рильський (сидять — зліва направо). 1920-ті роки
Хто такий Микола Зеров як людина
За свідченнями тих, хто знав білявого юнака з ясними очима, у характері Миколи Зерова змолоду приваблювала життєрадісність, яка «світилася в усім єстві». Під час вчителювання учениці навіть придумали йому ласкаве прізвисько – Пупсик. «Чуйний, делікатний, стриманий, доброзичливий, навіть за прикрих обставин схильний до жарту та дотепу, – так описувала особисті риси Миколи Зерова його дружина Софія. – Водночас дивував непрактичністю, навіть рубання дров йому не вдавалося. Проте вдачу він мав рівну, спокійну, ніколи не дратувався життєвими дрібницями і не звертав уваги на негаразди або жартував з них. Жили ми з Зеровим дружно».
З професорською донькою Софією Лободою, яка теж була філологинею і працювала у Книжковій палаті, Микола Зеров познайомився ще на початку свого публікування у 1912 році, а 13 лютого 1920 року пара вінчалася в Борисоглібській церкві у Києві. Той рік ознаменувався не лише одруженням літературознавця, а й виходом його праць «Антологія римської поезії» та «Нова українська поезія», що стали помітними явищами тодішнього літературного життя. У голодному 1920 році сім’я Миколи Зерова виїхала з Києва до селища Баришівка (Київщина), де батьки вихованців учителя допомагали вижити молодому подружжю продуктами та дровами.
У Баришівській соціально-економічній школі Микола Зеров із жовтня 1920 до вересня 1923 років працював викладачем української літератури й історії. Там він писав вірші і спілкувався з поетами, яких назвуть неокласиками. Приїздив до Зерових у Баришівку і Віктор Петров (Домонтович) – цей письменник, літературний критик, історик, філософ, археолог зіграє сумну роль в особистому житті Миколи Зерова. Але приховане суперництво не зашкодило позитивній оцінці Зерова Петровим: «Експансивний, рухливий, як живе срібло. Чемний і коректний. Організований і самовимогливий. Людина високого й відкритого розуму, що прагне довершеності у написанні віршів, правці текстів, застругуванні олівця і виборі каракуля для комірця».
Микола Зеров з дружиною та сином
Микола Зеров і неокласицизм
1 жовтня 1923 року Микола Зеров став професором української літератури Київського інституту народної освіти (так тоді називався університет) і одночасно викладав українську літературу в кооперативному технікумі та торгово-промисловій школі. Тоді ж, 1923 року, була створена літературна група неокласиків у складі Максима Рильського, Павла Филиповича, Фелікса Якубовського, Михайла Драй-Хмари, Освальда Бургардта (псевдонім Юрій Клен) і неформального лідера Миколи Зерова. На своїх літературних вечорах неокласики прагнули спрямувати мистецькі сили у річище конструктивної співпраці, і лідер оцінював 1923 рік «періодом літературного оживлення».
На думку Зерова, тривав нормальний розвиток української літератури, коли з’явилася низка яскравих імен і видань, проте влада чинила опір намаганням створити спільну платформу для консолідації літературного процесу без врахування ідеологічних завдань. Опоненти відстоювали чітку регламентацію вибору ідей творів і художніх засобів їх вираження. А Зеров мислив незалежно, не підтримував радянські гасла і не писав «правильну» літературу. У бурхливих дискусіях вже тоді виразно окреслювалася конфронтація, що невдовзі трагічно позначиться на розвитку української літератури і долях письменників.
Підставами для докорів ставали не лише вірші поета (взірцем неокласики стала перша збірка «Камена» – так в античній міфології називали богиню-покровительку поезії, мистецтва та науки – з оригінальними сонетами, перекладами з античних і західноєвропейських поетів і власноруч створеною Зеровим обкладинкою до книги), а й монографія «Леся Українка» та перший випуск історико-літературного нарису «Нове українське письменство» (все це вийшло 1924 року). Незалежному Зерову закидалися «несучасність» і байдужість до актуальних проблем, що нібито нівелювало вишуканість слова і літературну майстерність автора.
Три неокласики, 1920-ті роки. Зліва направо Максим Рильський, Микола Зеров, Павло Филипович
Як Зеров вплинув на українську літературу
Натомість Зеров закликав колег удосконалювати техніку письма, розвивати мову, стиль і синтаксичну гнучкість української поезії, називаючи власні сонети «сухарями на розкішному бенкеті поетичної фантазії». Три роки, з 1925 по 1928, тривала літературна полеміка, започаткована статтею Григорія Яковенка «Про критиків і критику в літературі» та відповіддю Миколи Хвильового, підтриманого Миколою Зеровим, який закликав до усвідомлення та засвоєння багатств української національної традиції заради піднесення «планки художності» та створення здорової літературної конкуренції на противагу кон’юнктурному протегуванню.
Микола Зеров говорив: «Ми хочемо такої літературної обстановки, в якій цінуватиметься не маніфест, а робота письменника, не кар’єризм «людини з організації», а художня вибагливість автора до самого себе». З 1926 року літературознавець та автор перекладів, сонетів, оповідань і сатир-пародій виступав лише як критик, зосереджений на перекладах та історико-літературних студіях (вийшла його збірка статей «До джерел»). У червні 1926 року партійний пленум дав Зерову й усім неокласикам нищівну оцінку: «Наразі серед таких літературних груп спостерігаємо ідеологічну роботу, спрямовану на задоволення потреб української та європейської буржуазії».
З опонента в літературній дискусії Зеров перетворився на ворога радянської влади. Підлила масла у вогонь і його наступна збірка статей 1929 року «Від Куліша до Винниченка»: обидва прізвища стали в нових реаліях опальними. Коли влада звинуватила прибічників форми і традицій в «антипролетарських настроях», це не віщувало добра нікому з київської школи неокласиків. У 1934 році на засіданні літературної секції в Київському університеті пролунала доповідь Товариства матеріалістів-діалектиків «Буржуазно-націоналістична літературознавча концепція Миколи Зерова і хвильовизм», після чого професора звільнили з університету.
За думки – на Соловки
То було фактичною забороною займатися науковою та літературною діяльністю, попри те, що за п’ять років до того Зеров складав бібліографію своїх творів, передаючи їх до Всенародної бібліотеки (архів свідчив, яким був внесок Зерова в українську літературу). Позбавлений матеріального забезпечення, літературознавець, що писав передмови до творів українських письменників-класиків, був змушений шукати нову роботу або покинути Україну. Арешт Максима Рильського став попередженням іншим неокласикам. Водночас було засуджено й розстріляно Григорія Косинку й Олексу Влизька.
Особистими драмами для Зерова стали самогубство у 1933 році однодумця Миколи Хвильового, зрада дружини і смерть від скарлатини народженого у 1924 році 10-річного єдиного сина Костянтина. Маленький Котик, як його називав батько, був на нього дуже схожим. Поховавши сина майже наодинці (дружина перебувала у лікарні), Микола Зеров поїхав до Москви (тамтешнє видавництво замовило йому переклад) і був заарештований проти ночі 28 квітня 1935 року на станції Пушкіне за обвинуваченням у керівництві контрреволюційною терористичною націоналістичною організацією. Потрібні «зізнання» з арештанта вибили під час слідства у Києві.
До «злочинної групи» віднесли шістьох осіб: Миколу Зерова, Павла Филиповича, Ананія Лебідя, Леоніда Митькевича, Бориса Пилипенка та Марка Вороного (сина репресованого поета Миколи Вороного). Судову справу № 0019–1936 розглядали в закритому режимі, без участі звинувачених і захисту. Згідно з кримінальним кодексом УРСР, у лютому 1936 року військовий трибунал Київського військового округу визначив Миколі Зерову міру покарання 10 років виправно-трудових таборів із конфіскацією особистого майна. Наприкінці зими засуджених по спільній справі відправили на північ за маршрутом: Медвежа Гора – Кем – Соловки.
Соловки — місце ув язнення Миколи Зерова
Смерть Миколи Зерова
На виправних роботах у Карелії Зеров прибирав господарчий блок, бо за станом здоров’я не міг валити ліс. У вільний від роботи час він навіть встиг завершити багаторічну працю над українською версією «Енеїди» Вергілія, про що сповістив у листуванні дружину (той переклад виявився останнім і не зберігся – його втрачено або знищено). Останній лист із Соловків був датований 19 вересня 1937 року, а 9 жовтня, внаслідок перегляду справи особливою трійкою управління НКВС по Ленінградській області, Миколу Зерова було засуджено до розстрілу. Смертний вирок виконав в піщаному кар’єрі 3 листопада 1937 року капітан держбезпеки Михайло Матвєєв.
Це сталося у сумнозвісному для української інтелектуальної та творчої еліти карельському урочищі Сандармох, де у жовтні-листопаді 1937 року було знищено понад 100 українських культурних діячів, серед яких, залежно від досліджень, від 30 до 151 українських письменників. Вважається, що у 1930-х роках було репресовано або розстріляно понад 80% української творчої інтелігенції і, зокрема, 220–300 письменників. З понад 250 літературних діячів, що друкувалися на початку 1930-х років, після 1938 року творчу діяльність продовжили лише 36 і тільки 7 померли власною смертю. Свідоме знищення тоталітарним режимом української культури отримало назву «Розстріляне відродження».
Як відповісти на питання, чому Зерова репресували? Розстріляли його не за злочин, а за спосіб мислення, що не відповідав державній ідеології. Софія Зерова ще вісім місяців надсилала чоловікові у табір пшоно, сухарі та цукор – до 1942 року про те, що овдовіла, дружина не знала. Згодом їй було повідомлено, що «Зеров Микола Костянтинович помер 13 жовтня 1941 року, у віці 51 рік. Причина смерті: параліч серцево-судинної системи». 1958 року Микола Зеров був посмертно реабілітований «за відсутністю складу злочину». Розслідувача його справи з НКВС УРСР засудили «за порушення соцзаконності», іншого співробітника, який фальсифікував матеріали, звільнено з органів держбезпеки «за дискредитацію звання офіцера».
Символічна могила Миколи Зерова (кенотаф) на Лук’янівському кладовищі в Києві
Залишилася Зеровою
Символічну могилу Миколи Зерова (кенотаф) облаштовано на Лук’янівському кладовищі в Києві поруч із могилою його сина (у 1988 році на цвинтар привезли жменьку землі із Сандармоху). На тому ж кладовищі поховано померлу у віці 95 років Софію Федорівну Зерову – поруч із другим чоловіком Віктором Платоновичем Петровим (Домонтовичем). Давні коханці (з часів «любовного трикутника»), які впродовж життя листувалися, побралися у 1957 році, коли нареченому виповнилося 62 роки, а його обраниці було вже під 67.
Саме через той факт, що колега чоловіка був на чотири роки молодшим за Софію Зерову, спочатку ніхто тій закоханості в дружину друга не надавав значення. Зеров і Петров входили в одне літературно-наукове коло Києва і, попри відмінність у літературних смаках, відчували симпатію до однієї жінки. Відносини між чоловіками були складними – інтелектуально насиченими та сповненими прихованого суперництва. Про конкурента Микола Зеров питав дружину навіть із Соловків (у Центральному державному архіві – музеї літератури і мистецтва України зберігається 31 лист, написаний Зеровим до Софії з табору).
Шлюб пари, яка підтримувала стосунки ще до арешту і заслання Зерова, відбувся через 35 років після знайомства. У 1953 році Віктор написав Софії, що вона залишається центром його життя. Згодом стало відомо, що радянський режим змусив Віктора Петрова співпрацювати з НКВД, але доказів його причетності до справи Зерова немає. 1966 року Софія Федорівна стала упорядницею вибраних творів першого чоловіка, а його наступник підготував до них примітки. Жінка, що прожила з одним літератором 14 років, а з другим 12, померла у 1985-му, залишившись у шлюбі з суперником свого видатного першого чоловіка під дорогим їй прізвищем Зерова.
Фото: uk.wikipedia.org
