Світла мрія кожного пішохода
«Не буде ані книг, ані газет, ані театру, ані кіно – буде лише саме суцільне телебачення», – пам’ятаєте, як з ледь стриманим оптимізмом ділився своїм баченням майбутнього герой відомого у народі радянського фільму? Десь так воно згодом і сталося: телебачення з часом заволоділо мізками людей, але навряд чи хто-небудь міг уявити, до яких масштабів та наслідків це може призвести. А потім з’явився ще й інтернет.
«Нога жодної людини не стане там, де курсуватимуть автівки. І жодне авто не зазіхатиме на ділянку, що відведена спеціально для пішоходів», – а це вже приблизно у той же час, що й радянський «романтик телебачення» – у 1960 році, доволі впевнено й амбітно ділився своїми планами з кореспондентом видання Associated Press Джеффрі Алан Джелліко, британський архітектор, ландшафтний дизайнер, і, певною мірою, футурист від містобудування. Ви тільки уявіть цю картину: місто, у якому не гасають автомобілі, його мешканці спокійно й вільно пересуваються, де їм заманеться, не переймаючись ані світлофорами, ані заторами, ані регулювальниками на перехрестях. Просто рай для пішоходів. Хоча ні, автівки у цьому місті заплановані, але… на дахах ваших будинків. До речі, місто називатиметься Мотопія. Ну що, посміялися у своєму двадцять першому столітті з цієї назви? Але така ідея розглядалася британським урядом цілком серйозно.
Але для початку слід розповісти про автора цієї сміливої ідеї, у яку він відчайдушно вірив та усіляко відстоював. На той час Джелліко, ровеснику століття, було вже 58 років, він був авторитетним та іменитим архітектором з явним ухилом у ландшафтний дизайн. У середині 1950-х він облаштував сад на даху торговельного центру Harvey’s у місті Гілфорд.
У науково-технічному кампусі Harwell Science and Innovation Campus у Оксфордширі, філії знаменитої наукової лабораторії Розерфорда, що займалася дослідженням розщеплення атома, він створив унікальні штучні пагорби «Зевс та Феміда». У тому ж Оксфордширі є ще одна робота Джелліко – парк садиби Дічлі (Ditchley House), відомий своїми знаменитими постояльцями, серед яких – монарші персони, члени королівської родини і сам сер Уінстон Черчіль. Оскароносна стрічка «Молода Вікторія» 2008 року знімалася саме там.
У Ранніміді, що у англійському графстві Суррей, вздовж річки Темзи влада виділила близько чверті гектарів землі для створення меморіалу загиблому Джону Кеннеді. Сам Джелліко називав свій пам’ятник «алегоричним»: вимощена камінням доріжка веде до меморіалу крізь густий лісовий масив.
Або ось «Shute House» – водний сад, оригінальний музичний каскад у Шефтсбері, над яким він працював аж 23 роки.
Shute House
Але що ж то за «Мотопія» така, з якою найбільше пов’язують ім’я архітектора, чому вона наробила стільки галасу на початку 1960-х і чому ідеї Джелліко згадують через десятки років і приміряють для сьогоднішнього часу?
Не забувайте час від часу дивитися вгору
У 1946 році у Великобританії було прийнято Закон про нові міста, що наділяв уряд країни повноваженнями швидко виділяти землі під нові забудови. Ще до закінчення Другої світової війни британці почали планувати, як саме вони перебудують Лондон, і ключова ідея полягала у відправленні мешканців у менш заселені передмістя та містечка за межами мегаполісу. Швидка побудова таких містечок мала би передусім вирішити проблему перенаселеності: за перші чотири роки після прийняття закону їх було збудовано чотирнадцять. З естетичної точки зору новостворені міста були схожі одне на одне і не справляли особливого враження на провідних архітекторів того часу з їхніми прогресивними ідеями. У 1950-ті до цієї ідеї взагалі трохи охолонули, але знову повернулися ближче до шістдесятих, коли у Британії розпочався «бебі-бум».
Мотопія Джелліко (нехай у цій назві аж ніяк не позбутися автоматичних асоціацій зі словом «утопія») мала б отримати статус експериментального населеного пункту і територіально розміститися у 17 км на захід від Лондона, розрахунок населення – близько 30 тисяч мешканців. За задумом, усі вони мають жити у симетрично зведених будівлях, на дахах яких планувалося збудувати… автомобільні траси. Ось і відповідь на питання, де у цій історії автомобілі. Пішоходи окремо, автівки (нехай навіть на трасах дахів ваших будинків) – окремо. На площі у 400 гектарів планувалося збудувати всю необхідну міську інфраструктуру: крамниці, ресторани, школи, церкви, театри. Вартість проєкту складала близько 170 мільйонів американських доларів (що й у той час вважали навряд чи економічно вигідним), а за нинішнім курсом – це майже у 8 разів дорожче.
Планувалося втілити у життя принцип розділення біології та механіки: весь транспорт переміщувався б на спеціальні траси, які мали би бути підвішені просто над головами пішоходів, траси мали б змогу рухатися і з’єднуватися між собою у різних комбінаціях. Ну а пішоходи, відповідно, мали б зайняти своє законне місце на тротуарах. Розгулювати можна було б безпечно та максимально розслаблено, але не забувати періодично дивитися вгору: ризик падіння зверху літаючого на максимальних швидкостях автомобіля значно підвищувався. Ну, просто якийсь «П’ятий елемент» Люка Бессона.
У тому ж інтерв’ю виданню Associated Press сер Джефрі оптимістично заявляв: «Мотопія не лише можлива, вона є практичною, тому що економічна. Житло там буде не дорожчим, ніж квартири у багатоповерхових будинках, таких, наприклад, як споруда лондонського муніципалітету». Ще одна привабливість проєкту британського архітектора – місто без важкої промисловості, ніяких заводів та фабрик. Це мала бути так звана «спільнота гуртожитку»: його мешканці повинні б були заробляти на життя переважно інтелектуальною працею або ж працювати у сфері послуг.
«На перехресті доріг має бути кільцевий рух, але жодних світлофорів, – розповідав Джелліко вже кореспонденту BBC, – всередині кільця ми створили те, що називаємо «сусідським колом»: такий собі міні-центр для місцевого населення з клубами, пабами, ринком, крамницями, кіосками з пресою, іншим словами – улюблене місце зустрічей».
«Припустимо, я живу десь на околиці цього міста і хочу потрапити в іншу його частину, – не вгамовувався кореспондент, – то як мені краще це зробити?». «Я дуже сподіваюсь, що ви залишите своє авто і станете пішоходом, – незворушно відповідав «батько» Мотопії, – якщо дозволятиме погода, прогуляєтесь собі пішки крізь вельми привабливий краєвид, що складається з усіх необхідних компонентів сучасного міста, а якщо дощитиме – зробите те саме під накриттям, крізь аркади, що пов’язують місто з центром».
Джефрі Аллан Джеліко
Мотопія залишилася утопією
А ось ще одне знакове ім’я того часу, теж частково пов’язане з Мотопією: Артур Радебо – американський художник, дизайнер та футуролог. Та найбільше у масовій свідомості він запам’ятався як автор дотепних та популярних коміксів.
Дослідники тієї епохи навіть стверджують, що ніхто так не сформував очікування американців стосовно їхнього майбутнього, як Радебо, а впливове науково-популярне американське видання Wired назвало його «Да Вінчі ретрофутуризму». З 1958 по 1962 рік він видавав щотижневий недільний комікс Closer Than We Think («Ближче, ніж ми думаємо»), і це визначення, що стало назвою видання, звісно, стосувалося майбутнього.
У своїх щотижневих коміксах він, на відміну від усіх наукових концепцій та вербального опису бачення майбутнього, ілюстрував його у найдоступнішій усім формі. У далекому близькому майбутньому листоноші у Радебо мали при собі реактивні торби, парти у шкільних класах були з кнопковим автоматичним управлінням, а візки самостійно їздили за продуктами до крамниць і доставляли їх громадянам.
25 вересня 1960 року вийшов черговий недільний комікс «Ближче, ніж ми думаємо», присвячений Мотопії – місту майбутнього. Щоправда, американець власноруч вніс деякі корективи у план британського архітектора: автівки майбутнього у його малюнках не були краплеподібними та ледь помітними, як планував це у своїх розробках Джелліко, а більш схожими на детройтські автомобілі середини двадцятого століття, що й не дивно, бо художник був з Детройту. І рухомий тротуар на малюнках було зображено більш чітко й яскраво. Так за океаном дізналися про те, що на іншому континенті намічаються досить серйозні зміни.
З 1961 по 1970 рік до забудови нових міст Великобританії вже поставилися більш креативно, амбіційно та по-творчому, у дусі часу. У проєктах фігурували приватні автомобілі, монорельсові дороги і навіть транспорт на повітряній подушці. Та от Мотопію з її раєм для пішоходів так і не втілили у життя. Вона залишилася приємним спогадом та амбіційним планом середини 20 століття. Як і подібні ідеї близьких серу Джелліко футуристів: американського архітектора Харві Корбета, який навпаки був пропагандистом автомобілів, запланувавши для них місця на нью-йоркських хмарочосах, іншого американця – Річарда Фулера, який створив проєкт плавучого міста, міста крокуючого британця Рона Херона (уявіть, ви заснули увечері у київській квартирі, а зранку – вже у Будапешті) або ж літаючого міста Георгія Крутікова.
Фактично Джелліко у своїх сміливих планах передбачив деіндустріалізацію великих міст у США та Європі, яка розпочалася у 1970-ті роки. Певне відлуння Мотопії дісталося у 2017 році до міської влади Парижа, коли серед активістів та ландшафтних дизайнерів міста все активніше озвучувалася ідея про те, що набережні річки Сени мають стати традиційним, як колись, місцем прогулянок та розваг. Розглядалася ідея про можливість продовження під дном річки транспортних магістралей з магазинами, гаражами, виставками, бібліотеками тощо. Ровесник століття сер Джеффрі Алан Джелліко трохи не дожив до нового тисячоліття і помер у віці 95 років, на власні очі оцінивши, як це саме майбутнє виглядає. Минулого року у лондонському Національному автомобільному музеї відкрилася виставка «Motopia? Past Future Visions», де серед ретро-автомобілів, які мали б борознити дахові траси унікального міста, згадали й про того, хто все свого часу вигадав.
Фото з відкритих джерел