Бажання відшукати власний шлях у мистецтві, створивши «нове і неповторне», привело засновника авторської техніки пльонтанізму до рейтингу британської газети The Daily Telegraph «100 геніїв сучасності» та лав «Золотої гільдії» Міжнародної академії сучасного мистецтва у Римі, але затримало офіційне визнання зірки радянського нонконформізму на батьківщині. Народним художником України, лауреатом Шевченківської премії та Почесним академіком Національної академії мистецтв представник напряму «магічного реалізму» став лише після успішної творчої реалізації в еміграції. Наразі Почесний громадянин Києва, Тернополя і Канева обґрунтовує настанову пізнавати світ через його картини тим, що «люди дивляться, а художник – бачить». Водночас найвідоміший представник українського андеграунду не відносить себе до «ілюстраторів життя», вважаючи власний творчій доробок «голосом душі» та «поглядом у нескінченність».
Присуд долі
Біографія Івана Марчука є нерозривною з його творчістю, адже мистецтво для творця – це життя. «Я працюю 365 днів на рік і без цього не можу, – сказав він про свій безальтернативний життєпис. – Мистецтво – моя каторга, присуд долі, карма, вирок, приреченість». Тож скластися в інший спосіб життєвий шлях сина відомого в його рідному краї ткача, напевно, і не міг. Хлопець, що народився 12 травня 1936 року в селі Москалівка Волинського воєводства Польської республіки (нині це українська Тернопільщина), вступив після семирічної школи до Львівського училища прикладного мистецтва на відділ декоративного розпису, а продовжив навчання після служби в армії на відділі кераміки Львівського інституту прикладного мистецтва.
Фахові знання та майстерність студент набув під впливом інститутських наставників Романа Сельського і Данила Довбошинського, а на загальне світосприйняття молодого митця вплинула підпільна школа, створена його викладачем Карлом Звіринським. З 1959 року, впродовж наступного десятиліття, Іван Марчук відвідував зібрання, де знайомився з замовчуваними сторінками української історії та досягненнями світової культури. Водночас із виробничими замовленнями під час роботи в Інституті надтвердих матеріалів НАН України і на Київському комбінаті монументально-декоративного мистецтва дипломований художник працював у 1965–1984 роках над тим, що його справді цікавило, і надалі продовжував збагачувати мистецтво на творчій роботі, яку не припиняє навіть у свої 89 років.
Іван Марчук ранні картини
Мистецьке свавілля
«Я став на творчий шлях, бо відчував потребу фантазувати і мислити, бажав створити щось своє, – пояснює власний вибір Іван Марчук. – У мені таїлося свавілля творчої вибухівки, і я не хотів бути нормальним, як усі». Його авторський стиль у мистецтві не співпадав з шаблонами соцреалізму, і митець із андеграунду тривалий час не міг офіційно виставляти свої твори. Виживати в тогочасній системі фахівцю своєї справи дозволяло ілюстрування журналів, де за один малюнок за радянської доби платили в середньому 30 карбованців. А роботи «для душі» непересічний живописець передавав принагідно за кордон: свої полотна 1960–1970-х років митець навмисно робив малоформатними, щоб їх зручніше було транспортувати.
У 1979 році оригінальний живопис «радянського неформала» було представлено на першій виставці українських художників-нонконформістів на Заході. Організатори з української діаспори показали картини Івана Марчука у Мюнхені, Парижі, Лондоні та Нью-Йорку. На своєрідну творчу манеру українського живописця звернув увагу Роланд Пенроуз – знаний мистецтвознавець і особистий біограф Пабло Пікассо. Натомість вітчизняна Спілка художників до 1988 року творчість Івана Марчука офіційно ігнорувала. Автора понад 15 експозицій у різних містах СРСР (включаючи перші виставки Івана Марчука 1979–1980 років у Москві) союзна та українська творчі спілки не визнавали. До Спілки художників України його прийняли лише у 1988 році.
Власний шлях
Іван Марчук згадував, що коли його «у 1972-му чи 73-му вперше взяли, він хотів викинутися з п’ятого поверху», адже у радянської каральної системи була погана слава, а на звинувачення у націоналізмі виходець із західних земель міг наразитися лише через своє тамтешнє походження. Нереалізованість (це ім’я замовчувалося понад 17 років) і тиск з боку органів держбезпеки сформували в опального художника намір втекти з СРСР, і з настанням такої можливості він його здійснив. У 1989-2001 роках Іван Марчук жив у Австралії, Канаді, США. «За кордоном мені вдалося зробити в 10 разів більше, ніж в Україні, бо не було кому відволікати від роботи, і я не мав жити по чорному календарю, тож розпоряджався своїм часом на 100%», – говорив художник.
Західним поціновувачам український талант був цікавий вираженим власним стилем, за яким роботи Івана Марчука вирізняють знавці образотворчого мистецтва у всьому світі. Український живописець винайшов авторську техніку «пльонтанізм», що від середини 1960-х років стала унікальним способом вираження його власного світовідчуття. Назву «пльонтанізм» Іван Марчук узяв від уживаного його мамою слова «пльонтати», тобто «плести». Тепер цей термін фігурує у словнику міжнародного мистецтва як визначення особливого методу нанесення мазка: об’ємні, неймовірно деталізовані і гіперреалістичні картини Івана Марчука ніби сплетені з кольорових ниточок. Дивовижні мережива з тонких капілярів густої фарби на полотнах митця створюють ілюзію додаткового освітлення, що робить зображення рельєфними.
Один у 15 іпостасях
Роботи Івана Марчука ламають уявлення про перспективу, наближаючи чи віддаляючи об’єкти, залежно від кута зору. Мікрорельєф буквально оживлює зображення, і автор, який практикує йогу, каже, що відчуває від своїх творів вібрації. Якщо у ранніх картинах Іван Марчук практикував техніки наївного живопису, то розвивати свій мистецький почерк став на досвіді знайомства з авангардом і модернізмом. У своїх роботах митець маневрував між реалізмом, гіперреалізмом, абстракціонізмом, абстрактним експресіонізмом, сюрреалізмом і абстрактним сюрреалізмом. Діапазон екстрапольованих художником напрямків є таким широким, що виставки Івана Марчука дехто сприймає як зібрання робіт різних художників. А то все один автор – у п’ятнадцяти іпостасях.
За стилями, технікою та тематикою картини Івана Марчука систематизуються в 15 циклів, серед яких – не лише «Натюрморт», «Пейзаж», «Цвітіння» чи «Портрет», а й серії робіт з метафоричними назвами: «Голос моєї Душі», «Кольорові прелюдії», «Нові експресії», «Біла планета» (їх в авторському доробку аж дві – І та II), «Виходять мрії з берегів» та «Погляд у Безмежність». «Коли я щось зробив, то хочу починати нове, – розповідає художник. – Я голодний на творчість, ненаситний і одержимий». За серію із 42 картин «Шевченкіана» (самостійна складова циклу «Голос моєї Душі») Івана Марчука відзначено Національною премією України ім. Тараса Шевченка.
Картина Марчука “Осінь”, 1994
Повернувся, бо дурний?
Перша офіційна виставка Івана Марчука у Національному художньому музеї в Києві відбулася під час відвідування митцем України в 1990 році. У 2006 році митець став першим українським живописцем, якого було прийнято до Золотої гільдії Міжнародної академії сучасного мистецтва у Римі, де Івана Марчука обрали почесним членом наукової ради. А наступного року британська газета The Daily Telegraph внесла його ім’я до рейтингу «100 геніїв сучасності». У 2011 році геній повернувся до України, де до 2022 року працював у своїй київській майстерні на вулиці Євгена Чикаленка. Кияни впізнавали митця, роботи якого експонували найкращі мистецькі галереї світу, в заляпаному фарбами сивоволосому чоловіку, що буденно виходив у робочому одязі погодувати голубів у столичному середмісті.
З переїздом в Україну художник сподівався створити власний музей: посприяти його відкриттю у 2005 році брався тодішній президент Віктор Ющенко. Але не так сталося, як гадалося. Через несплату оренди і невиконання умов забудови Київрада розірвала у 2021 році договори оренди на земельні ділянки, призначені у 2007 році під будівництво музею. Митець звинуватив у тій заборгованості державу, яка за довгий час так і не виділила обіцяних коштів на будівництво. «Україна народжує найбільше талантів на квадратний метр у світі, але вони їй не потрібні, – з болем констатував розчарований митець. – Мистецької індустрії у нас немає і ніколи не буде. Навіщо ж я тоді повернувся? Бо дурний».
Пробудження, 1992 р.
Епічна реальність
У травні 2021 року Іван Марчук особисто відкрив у Києві ретроспективний проєкт «Я єсмь» – ювілейну персональну виставку, де представив 20 нових робіт, що не експонувалися раніше. І тоді ж київська влада запевнила, що знайшла в історичній частині столиці гідне приміщення для облаштування музею. 10 травня 2022 року президент підписав указ щодо створення музейно-культурного центру сучасного мистецтва Івана Марчука в колишньому будинку американського посольства, але сам художник після початку російського вторгнення емігрував до Відня, де у 2022–2025 роках створив близько 200 робіт (а загалом у його художньому доробку – близько 5000 творів). За цей час в австрійській столиці влаштовано кілька великих виставок робіт Івана Марчука (в цілому в нього було вже понад 150 персональних вернісажів).
На крайній із них (виставка Івана Марчука «Скажи мені правду» відкрилася у Відні 2 травня 2025 року) представлено понад 450 полотн живописця. Персональну виставку Івана Марчука «Епічна реальність» було відкрито 10 лютого 2025 року під егідою Посольства України при Святому Престолі в Палаццо Канчеллерія у Римі (12 лютого 2025 року митець мав приватну аудієнцію з Папою Римським Франциском). Тоді ж для підтримки юних обдарувань було запроваджено Перший відкритий міжнародний конкурс дитячого малюнка «Шляхами Івана Марчука», переможці якого мають змогу експонувати свої роботи поряд з картинами Івана Марчука. А ще однією визначною подією в житті українського генія стало цьогорічне заснування благодійної фундації Івана Марчука для збереження, дослідження та популяризації його творів, і зокрема – створення музею.
Щоб усім було добре
Попри те, що український живописець визнає себе «найскупішим продавцем картин» (у тому сенсі, що йому шкода з ними розлучатися, і він хотів би жити в оточенні своїх творів), у 2024 році картину Івана Марчука «Зійшов місяць над Дніпром» було продано на київському аукціоні Goldens за рекордну вартість для полотна сучасного українського художника: остаточна ціна найдорожчої картини Івана Марчука – $250 тисяч. А у 2022 році полотно Івана Марчука «Сад спокуси» посіло п’яту позицію в рейтингу науково-дослідницького історичного проєкту «Локальна історія» «Шість найдорожчих картин українських художників»: картина Івана Марчука тоді була продана за тому ж аукціоні за $120 тисяч (кошти спрямовано на потреби українського війська).
До речі, тема війни Івана Марчука не «надихає». Була в нього після Чорнобильської трагедії робота «І побачив землю рибами вистелену», а тепер він зробив варіант «І побачив землю тілами вистелену» (по всій площині полотна художник зобразив розкидані по землі дрібні людські тіла). Коли його потім розпитували про творчість у воєнний час, він рішуче підбив риску: «На тому – крапка, більше жодної картини про війну. Як я можу показувати українцям те, що зводить їх з розуму в жахливій реальності? Людям треба дати втіху, відгородивши навпаки від того лиха, яке вони переживають щодня. Моя мрія – щоб усім було добре. Я не хочу бачити сум і сльози, а хочу радіти тому, що мистецтво здатне дати людям радість».
Цікаві факти про Івана Марчука
Картини знаного митця з’являлися на українській поштовій марці, пам’ятній монеті і навіть винній етикетці. Конверт і марку із зображенням роботи Івана Марчука «Скажи мені правду» Укрпошта випустила до 80-річчя автора, і 12 травня 2016 року Іван Марчук був присутнім на урочистому погашенні на київському Головпоштамті. У 2024 році було випущено пам’ятні монети Національного банку України «Пльонтанізм (Іван Марчук)» – номіналом 5 та 10 гривень. Остання монета з Іваном Марчуком виготовлялася зі срібла. А роком раніше роботу Івана Марчука «Пробудження» було обрано для етикетки лімітованої партії вина з одеського винограду (презентація відбулася у краківському Центрі культури).
Іван Марчук перевіряв на собі багато фізичних і духовних практик, практикувався у медитаціях, дотримувався правильного режиму сну та харчування. Уособлений триб життя художника – його свідомий вибір. Маючи трьох сестер, він полюбляв жіноцтво, але не вітав одруження. Його єдиний шлюб у студентські роки закінчився… через три місяці. Але до рідного села на Тернопільщині Іван Степанович одного разу приїздив з донькою-скрипалькою, народною артисткою України Богданою Півненко (її мати Алла Півненко – викладачка мистецтвознавства у Харківському художньо-промисловому інституті). Дочка Івана Марчука народилася в Харкові у 1977 році. А 2006 року у Богдани і бізнесмена та політика Володимира Шульги з’явився син Богдан – тож художник має також дорослого онука. Оглядатися на власне життя – не в традиціях генія. Каже: щоб дістатися горизонту, треба дивитися вперед.
Фото: wikipedia.org, Yurii Hanchuk
