Не кожен громадський і політичний діяч заслуговує на те, щоб його портрет тримав у гаманці кожен співвітчизник: зображення Михайла Сергійовича Грушевського на купюрі та монетах України свідчить про його визначну роль, хоча і не всіма належно усвідомлену. Гроші з Грушевським символізують наше інтелектуальне надбання і спонукають більше дізнатися про внесок в державну розбудову непересічної особи, гідної народної уваги. Якими були життєвий шлях і досягнення Голови Центральної Ради Української Народної Республіки, академіка ВУАН та АН СРСР, члена Чеської АН, завідувача кафедри історії Львівського університету й автора понад 2000 наукових праць?
Подавав надії
Народився український історик 17 (29) вересня 1866 року в прикордонному польському місті Холм, що за тодішнім адміністративним поділом належав до Королівства Польського і перебував у складі Російської імперії. Батько новонародженого хлопчика вчителював у греко-католицькій гімназії. Здобувши династичну духовну освіту, Сергій Федорович Грушевський все життя займався педагогікою: викладав у Переяславській і Київській семінаріях, очолював народні школи на Кавказі і був автором відомого дореволюційного підручника з церковнослов’янської мови.
Дід Михайла Грушевського по матері Захарій Іванович Опоков був нагороджений бронзовим хрестом, двома орденами Святої Анни й орденом Святого Рівноапостольного князя Володимира, за що йому було дароване дворянство. Мати майбутнього вченого Глафіра Захарівна Опокова походила з родини сільських священнослужителів і вийшла заміж за 30-річного професора Київської духовної семінарії Сергія Грушевського у 17-річному віці. Батьки виховували дітей у любові до всього українського, хоча через погіршення здоров’я тата родина переїхала з України у південний регіон.
Сергій Федорович та Глафіра Захарівна Грушевські з дітьми. Зліва направо Захар, Ганна, Федір, Михайло. Ставрополь, бл. 1876 р.
З чотирьох до дванадцяти років Михайло Грушевський жив у Ставрополі, а потім два роки мешкав з батьками в осетинському Владикавказі. З домашньою початковою освітою його у 1880 році прийняли на навчання одразу в третій клас Тифліської гімназії, де учень написав свої перші оповідання, схвально оцінені відомим українським письменником Іваном Нечуєм-Левицьким. За його підтримки у 1885 році Грушевський надрукував свої оповідання «Бідна дівчина» та «Бех-аль-Джугур». А роком пізніше здібний випускник став студентом Київського університету Св. Володимира.
Професорський стипендіат
У 1886 році Михайла Грушевського зарахували на історичне відділення історико-філологічного факультету, але навчання після університетської реформи розчарувало професорського стипендіата: влада стримувала співпрацю викладачів зі студентами, придушуючи вільнодумство у стінах вишу. Під керівництвом Володимира Антоновича Михайло Грушевський написав кілька історичних есе, що були опубліковані у різних газетах та журналах. Наукова робота третьокурсника «История Киевской земли от смерти Ярослава до конца XIV века» 1891 року удостоїлася золотої медалі.
Михайло Грушевський, професорський стипендіат Університету Св. Володимира. Київ, 1893 р.
Після численних наукових подорожей до Москви та Варшави, де Михайло Грушевський працював у архівах, молодий дослідник захистив магістерську дисертацію «Барское староство. Исторические очерки». Наприкінці університетського навчання студент під впливом наукового наставника долучився до українського руху. З подання Володимира Антоновича Михайло Грушевський увійшов до складу таємної організації «Громада». Громадською діяльністю молодого вченого було опікування українським гуртком семінаристів: таємні сходини влаштовувалися у нього вдома.
За рекомендацією Володимира Антоновича 1894 року Грушевського призначили на посаду ординарного професора кафедри всесвітньої історії Львівського університету. На кафедрі вивчалася історія Східної Європи і, зокрема, України. Цю посаду дослідник історії України Грушевський обіймав до 1914 року. У Львові історик познайомився з Іваном Франком і вони разом привертали міжнародну увагу до україністики. Михайло Сергійович розвинув активну науково-організаційну діяльність у Науковому товаристві ім. Шевченка, головою якого його було обрано у 1897 році.
Викладачі та студенти Наукових курсів українознавства у Львові
Науковий пріоритет
В розроблені під керівництвом Михайла Грушевського статути організації було покладено суто наукові, а не культурні чи політичні завдання, і це спричинило щодо нього опозиційні настрої. Та попри опір опонентів, Грушевський поставив за мету реорганізувати Наукове товариство в академічну установу світового рівня – зі збиранням архівних матеріалів, створенням бібліотек і музеїв. Він створив власну наукову школу і сприяв переходу науки в Східній Галичині від окремих історичних пошуків до систематичного, колективного й організованого вивчення історії України.
У цей період Михайло Грушевський створив власну родину, обвінчавшись з уродженкою села Підгайчики (сучасна Тернопільщина) Марією Вояківською: дружина науковця була українською вчителькою, перекладачкою і матір’ю його дочки Катерини. Одруження надало нового імпульсу науковій енергії Грушевського: у 1897–1898 роках він написав перший том свого фундаментального дослідження «Історія України-Руси», а невдовзі видав ще два томи видатної праці, забороненої російським урядом. Наукова діяльність не залишала досліднику часу на участь у політиці: більше його цікавили архіви.
Марія та Михайло Грушевські
І хоча 1899 року Михайло Грушевський разом із Іваном Франком увійшов до Української національно-демократичної партії і навіть очолив її галицьке відділення, невдовзі він склав свої повноваження, не бажаючи відлучатися від наукової роботи. Однак його активність все одно виходила за межі наукових пошуків. Для розвитку української літератури Михайло Сергійович разом із Франком заснував і видавав «Літературно-науковий вісник», став одним із організаторів Української видавничої спілки і за власний кошт відкрив приватну вчительську семінарію у Коломиї.
З науки – у політику
Тиск польських чиновників зумовив повернення науковця до Києва, а у 1906 році він виїхав до Петербурга, де працювала Державна дума, і взяв участь у діяльності Української Фракції й Українського Клубу. В умовах послаблення уваги царату до національного самовизначення українців Грушевський почав роботу в редакції заснованого тоді «Українського вісника». Статті про український рух історик публікував у перенесеному до Києва виданні «Літературно-наукового вісника». Він був також одним із засновників та редакторів газети «Рада» (1906 рік) і часопису «Україна» (1907–1914 роки).
Грушевський очолював Українське Наукове Товариство в Києві і Львові, а також увійшов у 1907 році до керівництва нелегальним позапартійним українським громадським об’єднанням – Товариством українських поступовців (єдина у дореволюційному суспільстві ліберальна українська організація). Власну політичну позицію Михайло Грушевський базував тоді на принципах автономії України і конституційному парламентаризмі. У 1914 році вороже налаштована до діяча російська влада видала наказ про його ув’язнення. Слідство вів підполковник Самохвалов.
Картка, яку російські жандарми зробили на Грушевського, після того як заарештували його у 1914 р.
Грушевський був заарештований за звинуваченням у шпигунстві, австрофільстві та причетності до створення Легіону Українських січових стрільців. Цьому сприяло те, що через воєнні дії на початку Першої світової війни він добирався до Києва зі свого карпатського маєтку в селі Криворівня через Угорщину, Австрію і нейтральну Румунію. Впродовж тримісячного утримання в Лук’янівській в’язниці науковця 16 разів викликали на допити і зрештою заслали до Симбірська, куди він мав добиратися у супроводі конвоїра власним коштом. Через півроку йому дозволили переїхати у Казань.
Буремні перетворення
Грушевський склав головування в Українському науковому товаристві, а вчена рада Львівського університету позбавила його посади професора. Науковцю було заборонено займатися викладацькою діяльністю. Але наукової праці він не покинув (працював в архіві та бібліотеці над восьмим томом «Історії України-Руси») і громадської активності не припинив. Переїхавши у 1916 році до Москви, Грушевський відновив роботу московської філії Товариства українських поступовців, брав участь у роботі видавництва «Украинская жизнь» і намагався об’єднати українську опозицію.
Коли у березні 1917 року в Києві почалося формування Української Центральної Ради, Грушевського заочно обрали її головою (таке рішення підтвердив Всеукраїнський національний конгрес). Діяч приєднався до Української партії соціалістів-революціонерів і повернувся до Києва, де виступив на кооперативному з’їзді з вимогою національно-територіальної автономії України у федеративній Російській республіці: таким він бачив найближчий шлях до самостійності України. З поверненням науковця багато хто пов’язував надії на об’єднання демократичних сил.
Проголосивши Українську Народну Республіку, Грушевський закликав українців самостійно організовуватися для закладання підвалин автономності. Впродовж свого керівництва Центральною Радою він активно висував необхідність автономії України, переглянувши ідею федералізації з ліберально-демократичною Росією після жовтневої революції 1917 року. Змінити погляди Грушевського змусив трагічний випадок, що вплинув на його ставлення до більшовиків: революціонери спалили будинок українського діяча у Києві, внаслідок чого загинула його мати.
Зруйнований більшовиками будинок Грушевського у Києві
Підпілля й еміграція
Після наступу більшовиків Грушевський разом з урядом «вільної і суверенної держави» УНР залишив Київ і прибув до Житомира, звідки домагався ратифікації мирного договору з Німеччиною та надання Українській Народній Республіці військової допомоги для боротьби з більшовиками. Після повернення у березні 1918 року до Києва Грушевський переймався конституційним процесом. Під його керівництвом було розроблено Конституцію незалежної країни й затверджено її державний символ – Тризуб.
Михайло Грушевський на військовому параді у Києві взимку 1917 року
Державний переворот, що стався в Києві 29 квітня і привів до влади гетьмана Павла Скоропадського, змусив перейти Грушевського на нелегальне становище. Відмовившись від пропозиції увійти до складу академії, створеної гетьманом Скоропадським, учений у підпіллі обговорював питання про заснування Української академії наук на базі Українського наукового товариства. В цей час науковець написав четверту, п’яту та шосту частини «Всесвітньої історії». Тоді ж були написані книги Грушевського «Старинна історія. Античний світ» та «Середні віки Європи».
У лютому 1919 року влада знову змінилася, і Грушевський виїхав із Києва до Кам’янця-Подільського (видавав там часопис «Життя Поділля»), а потім – до столиці Західної області Української Народної Республіки Станіслава (теперішній Івано-Франківськ). За тих умов ним було створено підручник з історії України (видання 1919 року). У 1919 році Михайло Грушевський емігрував до Європи. У Празі та Відні він заснував Український соціологічний інститут, розробив концепцію національної безкласової республіки і написав багатотомну «Історію української літератури».
Загадкова смерть
1921 року у таборі Українських лівих есерів за кордоном відбувся розкол, і Центральний комітет Української партії соціалістів-революціонерів виключив Грушевського зі своїх лав. Цією ситуацією скористалася радянська держава: науковця запросили повернутися до УРСР. Переконавшись у байдужості керівництва європейських країн до українських проблем і не знайшовши очікуваної підтримки на Заході, Грушевський і сам шукав шляхи для зближення з українською владою, пропонуючи їй своє співробітництво. У 1923 році вченого було обрано академіком Всеукраїнської академії наук.
Переїхавши 1924 року з сім’єю до Києва, Грушевський працював у Київському державному університеті професором історії і був призначений керівником історико-філологічного відділу. Згодом його обрали дійсним членом Академії наук СРСР. У 1929 році Грушевський ставив питання про потребу створення в її складі Інституту української історії, але вже скоро з незручним ентузіастом була посилена ідеологічна боротьба. Більшість його учнів і співробітників було заарештовано і заслано. Самому вченому пригадали «орієнтацію на німецький імперіалізм у боротьбі з більшовиками».
Грушевський з сім’єю після повернення до Києва у 1924 р.
У 1931 році науковця, розкритикованого за «дворушництво», заарештували як керівника вигаданого «Українського націоналістичного центру». Коли Грушевський відкинув безглузді обвинувачення, слідчі почали вибивати з арештанта показання погрозами ув’язнити його доньку Катерину. Як саме вченого звільнили, залишилося таємницею. Відомо, що справу було закрито з огляду на його смерть. Михайло Грушевський помер 24 листопада 1934 року на відпочинку у Кисловодську – від сепсису після операції з видалення фурункула. Обставини його смерті дочка вважала нез’ясованими.
Людина пера
Націоналісти дорікали Грушевському за брак рішучості в умовах війни та революції, вважаючи, що саме його недоречна «м’якість» призвела Україну до втрати державності. Як інтелектуал, історик Михайло Сергійович був «людиною пера», а не «людиною шаблі», що відбивалося на його підходах до військових питань. Грушевський зосереджував увагу не на негайному створенні армії для захисту незалежності, а на розбудові державних інституцій, освітніх і культурних програм, адже був переконаний, що потужність держави має ґрунтуватися передусім на національній свідомості.
Демократичні інститути історик вважав більш важливими факторами для автономії, ніж військова сила. В нації він вбачав культурно-історичне утворення з прикметами етнічної самобутності, але не вважав націю суто етнічною спільнотою. Україна має бути домом для всіх народів, які історично живуть на українській землі, що століттями була перехрестям різних культур, наголошував учений. Він прагнув створити державу, яка б стала прикладом толерантності та взаємної поваги для всіх її громадян, а не була джерелом дискримінації і розбрату.
Пам’ятник Михайлові Грушевському, укритий від російських обстрілів. Київ, 2023 рік
Будучи прихильником свободи совісті, Грушевський визнавав за кожною людиною право вільно обирати для себе віру і не переслідуватися за свій вибір державою. На прикладі насильницького переведення у православ’я уніатів із Холмщини він засуджував будь-які форми релігійного примусу. Не поділяючи ідеї державної церкви, Грушевський вбачав у ній інструмент потенційного контролю та пригнічення релігійних меншин. Прихильник світської держави виступав за незалежність української церкви від іноземного впливу і за гарантування прав вірян різних конфесій державою. Тож Грушевський – це генератор прогресивних ідей, актуальних і сьогодні.
Фото: wikipedia.org
