За майже три століття навколо цього портрета скромної дівчини з підносом накопичилося стільки легенд, чуток і суперечливих версій, що розібратися, де правда, а де вигадка, практично неможливо. Історія кохання чи холодний розрахунок? Випадкова зустріч чи продуманий план? А може, взагалі ніякої історії не було, і художник просто побачив гарну дівчину? Версій стільки, що вистачило б на серіал.
А ще ця картина пережила світову війну, стала одним із перших рекламних облич в історії маркетингу і залишається найбільш копійованим образом вже майже триста років. Тож історія «Шоколадниці» більше нагадує детектив, ніж мистецтвознавчий нарис.
Версія №1: Попелюшка з віденської кав’ярні
За найромантичнішою версією, на картині «Шоколадниця» зображена Ганна Бальтауф (Anna Baltauf) – дівчина з благородного, але збіднілого дворянського роду. У 1745 році вона служила у віденській кав’ярні і подавала модний напій епохи – гарячий шоколад, який тільки-но з’явився в Європі і вважався справжньою розкішшю.
Одного разу до закладу зайшов князь Дітріхштейн, нащадок одного з найбагатших і найвпливовіших австрійських родів. Побачивши скромну, але граціозну дівчину з бездоганною поставою, граціозними рухами, світлою зі здоровим рум’янцем шкірою та маленьким ніжками (що видавало її благородне походження), він закохався з першого погляду.
І ось тут починається справжній скандал. Попри шалені протести сім’ї, попри те, що високе суспільство було в шоці, князь взяв Ганну в дружини. Перед весіллям він замовив портрет коханої у модного швейцарського художника Ліотара – і попросив зобразити її саме такою, якою вперше побачив: у вбранні скромної офіціантки. Погодьтеся, схоже на справжню історію Попелюшки, тільки замість черевичка – чашка шоколаду.
Версія №2: розумна мисливиця за титулом
Але є й зовсім інша легенда. Згідно з нею, все було набагато прозаїчніше і цинічніше.
Дівчина, яку звали не Ганна, а Шарлотта Бальтауф, походила не з дворянського роду, а зі звичайної сім’ї прислуги. Її мати з дитинства готувала доньку до єдиної можливої кар’єри для бідної красуні – стати утриманкою багатого чоловіка. Інших шляхів до гарного життя для таких, як вони, не було.
За легендою, Шарлотта вперше побачила князя не в кав’ярні, а в домі аристократа, де вона прислуговувала. Розумна і цілеспрямована дівчина почала планомірно потрапляти йому на очі, привертати увагу, демонструвати скромність та ввічливість. План спрацював – незабаром вона стала коханкою князя.
Але Шарлотта не збиралася задовольнятися роллю однієї з багатьох. Вона домоглася того, щоб князь представляв її своїм гостям, перестав зустрічатися з іншими жінками і – найголовніше – одружився з нею, викликавши справжній скандал у вищому світі.
Коли князь замовив портрет нареченої у Ліотара та розповів йому про майбутню дружину, художник похмуро зауважив: «Такі жінки завжди досягають свого. А коли досягне – бігти вам буде нікуди».
Чи справдилося пророцтво? Певною мірою – так. Князь прожив з Шарлоттою усе життя, не підпускав до себе інших жінок і помер, заповівши їй усе своє майно. А вона на схилі літ домоглася визнання у світі та пошани. Отже, вона справді дістала все, що хотіла.
Версія №3: камеристка імператриці
Є ще одна версія – художник зовсім не отримував замовлення, а сам захотів написати портрет прекрасної дівчини, яка вразила його красою. Це була камеристка австрійської імператриці Марії Терезії на ім’я Бальдуф, яка згодом стала дружиною Йосифа Венцеля фон Ліхтенштейна.
Яка ж із цих історій справжня? Достеменно не знає ніхто. Особа моделі до сих пір офіційно не встановлена. Але мистецтвознавці сходяться в одному: усі три версії мають право на існування, бо жодна з них не спростована документально.
Художник-мандрівник у турецькому вбранні
А що нам відомо про майстра, який створив цей шедевр? Жан-Етьєн Ліотар (Jean-Étienne Liotard, 1702-1789) – швейцарський художник XVIII століття, який народився в Женеві. Він був справжнім космополітом свого часу: мандрував всією Європою, жив у Константинополі, де перейняв звичку носити східний одяг і відпустив довгу бороду – в епоху, коли це викликало справжній фурор у суспільстві. За це його часто називали «турецьким художником».
Жан-Етьєн Ліотар. Автопортрет
Ліотар працював при королівських дворах, писав портрети монархів і аристократів. Його фірмовою технікою була пастель на пергаменті – складний матеріал, який вимагав віртуозної майстерності. Саме техніка пастелі дозволяла передати найдрібніші деталі так, що картина здавалася живою.
«Шоколадницю» він створив десь між 1743 та 1745 роками (рік створення точно не встановлено, але більшість дослідників схиляються до 1745 року). Розуміючи, що у Відні, де тоді перебував художник, роботу не оцінять належним чином, він поїхав із нею до Венеції. Там картину придбав граф Франческо Альгаротті, який займався поповненням колекцій для короля Августа III Саксонського.
Альгаротті був у захваті. У листі він писав: «Я купив пастель знаменитого Ліотара. Вона виконана в непомітних градаціях світла і з чудовим рельєфом. Передана природа жодним чином не змінена… Це Гольбейн пастелі».
Картину придбали за 120 золотих цехінів – майже 500 грамів золота, що в сучасному еквіваленті становить близько 30 000 доларів. Непогана ціна, особливо для XVIII століття.
Деталі, які зачаровують
Що ж такого особливого в цьому портреті служниці з шоколадом? На перший погляд – звичайна дівчина з підносом. Ніяких драматичних сюжетів, ніяких пишних декорацій. Але саме в цій простоті – геній Ліотара.
Дівчина стоїть у скромному, але охайному вбранні: золотисто-охристий корсаж із баскою, сіра спідниця, білосніжний накрохмалений фартух і шовковистий рожевий чепчик із мереживом. Кольори підібрані так, що створюють відчуття свіжості, затишку, спокою.
Обличчя ніжне, трохи меланхолійне, з легким рум’янцем. Очі опущені донизу – скромність і покора. Але випещені руки, бездоганна постава та маленька ніжка видають благородне походження.
А яка деталізація! Ліотар зловив саму мить – у кожній зморшці фартуха, у відблисках склянки. Збірки на одязі виписана так, що здається – ще мить, і почуєш шелест тканини, стукіт підборів об підлогу. Чашка з мейсенського фарфору (це, до речі, перше зображення мейсенського фарфору в європейському мистецтві – його виробництво почалося в Європі незадовго до написання картини) сяє, наче справжня.
Але найбільше вражає склянка води. Вона настільки прозора і реалістична, з усіма відблисками, переломленням світла та відображеннями, що хочеться простягнути руку і взяти її. Це справжній шедевр у шедеврі!
До речі, цікава деталь: чашка стоїть на особливому блюдці, яке називається тремблез (від фр. «trembleuse» – «тремтячі руки»). Його винайшли в XVII столітті спеціально для гарячого шоколаду – напій був дуже дорогим, і щоб не розлити жодної краплі дорогоцінної рідини, придумали блюдце з глибокою виїмкою в центрі, яка надійно охоплює нижню частину чашки. Сьогодні такий посуд майже не зустрічається, але для XVIII століття це була звичайна річ.
Тремблез
Пригоди під час Другої світової
З 1765 року картина «Шоколадниця» благополучно зберігалася у Дрезденській галереї старих майстрів. Але з початком Другої світової війни доля картини опинилася під загрозою.
Нацисти вивезли її разом з іншими безцінними експонатами до замку Кенігштайн над Ельбою – фортеці на високій скелі, яка здавалася найбезпечнішим місцем. Там картини зберігалися у вогких холодних підвалах серед хаосу війни.
Як пастель на пергаменті – надзвичайно крихкий і делікатний матеріал – пережила ці жахливі умови, залишається загадкою. Мистецтвознавці досі дивуються: жодної тріщинки, жодного пошкодження. Якесь диво!
Після війни колекцію виявили радянські війська, і знамените полотно повернулося до Дрездена, де зберігається й досі. Відвідувачі музею кажуть, що картина швейцарського майстра буквально притягує, як магніт — можна годинами стояти перед нею, ніби час зупинився разом із дівчиною на порозі.
Перший бренд в історії маркетингу
А тепер найцікавіше. У 1862 році президент американської шоколадної компанії Walter Baker & Company Генрі Л. Пірс відвідав Дрезденську галерею. Побачивши «Шоколадницю», він зрозумів: ось воно, ідеальне обличчя для бренду.
Компанія придбала права на використання образу, і це був геніальний хід. На початку XX століття зображення дівчини з’явилося на кожній упаковці шоколаду Baker’s, у кожній рекламі, на листівках і буклетах із рецептами.
Саме Baker’s популяризував романтичну версію історії Попелюшки – це ідеально вписувалося в маркетингову стратегію. Традиція, вишуканість, справжнє кохання – усе це мало асоціюватися з брендом.
«Шоколадниця» стала однією з перших торгових марок в історії США та однією з найстаріших у світі. Компанія використовувала цей образ понад століття – і дівчина з портрета виявилася ідеальним амбасадором. Вона ніколи не старіє, не потрапляє в скандали, не вимагає підвищення гонорару і завжди залишається еталоном скромності та витонченості.
Найбільш копійований образ
Слава картини «Шоколадниця» вийшла далеко за межі Дрездена та рекламних кампаній. Полотно Ліотара стало одним із найбільш тиражованих образів в історії мистецтва.
Уже в 1843 році – через сто років після створення картини – мейсенська порцелянова мануфактура випустила фарфорову статуетку Шоколадниці як подяку художнику за те, що він першим зобразив їхній фарфор у мистецтві. Ці фігурки виготовляють досі, і антикварні примірники початку XX століття продаються на аукціонах за 2000-6700 євро залежно від розміру та стану.
Статуетка Шоколадниця, 19 століття. Порцелянова фактура Мейсен
У 1900-1920-х роках у Баварії та Тюрингії випускали спеціальних ляльок-половинок за мотивами «Шоколадниці» – так звані «чайні ляльки». Їм шили одяг із тканини та мережива, і використовували як прикраси для голок, пудрениць, грілок на чайники. Сьогодні ці антикварні ляльки коштують 1500-2000 євро.
Лялька-половинка
Образ тиражували на листівках, плакатах, репродукціях. Сьогодні репродукції картини «Шоколадниця» можна купити в багатьох країнах світу, а деякі мережі кав’ярень використовують цей образ як логотип.
Шоколадниця так і не дійшла до столу. Застигла на порозі, у світлі з вікна, з чашкою в руках. І це, мабуть, найкраще, що з нею могло статися. Бо після – була б порожня чашка, витертий стіл, і ніхто б не запам’ятав її обличчя.
