Ніла Іваненко 
Якщо ви бачите милого маленького песика, що розгулює вулицею, майте на увазі: в ньому живе справжній вовк.
Про це відкриття оголосили дослідники Смітсонівського музею природної історії. Вони з подивом виявили, що близько двох третин собак усіх порід мають певну частинку ДНК вовка.
І це, до речі, не генетичні залишки тієї важливої події, коли близько 20 000 років тому собаки вийшли з вовків. На думку дослідників, це радше свідчить про те, що одомашнені пси та дикі вовки схрещувалися протягом останніх кількох тисяч років.
«Це не означає, що вовки приходять у ваш дім та «плутаються» з вашим домашнім собакою», – каже Логан Кістлер, куратор музею та співавтор нового дослідження.
Собаки та вовки можуть народжувати потомство, але вважається, що схрещування між ними трапляється рідко.
«Досі провідні вчені припускали, що для того, аби собака був собакою, в ньому не повинно бути великої кількості ДНК вовка», – зазначила провідна авторка роботи Одрі Лін.
Що саме виявила команда?
Щоб глибше вивчити це питання, науковці проаналізували тисячі геномів собак та вовків у загальнодоступних базах даних. Учені виявили, що понад 64 відсотки сучасних порід мають вовче походження, причому навіть у крихітних чихуахуа ця цифра становить близько 0,2 відсотка.
«Це цілком зрозуміло тим, хто має чихуахуа», – пожартувала Лін.
Найбільшу кількість вовчої ДНК – близько 40 відсотків – несли чехословацькі та сарлоські вовчі собаки.
Серед порід домашніх найбільш «вовчими» виявились великі англо-французькі триколірні гончаки. В них – близько п’яти відсотків вовчої ДНК. Чималий її відсоток несли також хорти, розповіло видання Science Alert.
Англо-французькі триколірні гончаки
Дослідження також показало, що 100 відсотків сільських собак, які живуть у людських поселеннях, але не є чиїмись домашніми улюбленцями, мають предків від вовка.
Кістлер припустив, що сільські собаки, в яких більше можливостей зблизитися з вовками, могли стати тим каналом, яким вовча ДНК потрапила в генофонд собак. Учений вважає, що вовчиці, відірвані від своєї зграї через діяльність людини (наприклад, руйнування довкілля), можуть почати схрещуватися з бродячими собаками.
Гени і характери
Дослідники зіставили результати аналізу геномів з описами характерів різних порід собак, які використовують клуби собаківництва.
Породи, у складі яких було мало ДНК вовка або не було зовсім, частіше описувалися як доброзичливі, ласкаві й такі, що легко піддаються дресируванню.
З другого боку, собаки з великою кількістю вовчої ДНК зазвичай були недовірливими до незнайомців та незалежними.
«Вовки еволюціонували для певних місць проживання і певних умов, а собаки були розселені людьми по всіх куточках світу», – додав він. Собакам просто довелось адаптуватися до місць, куди їх привели люди, і до генів вовка, які давали їм переваги в певних контекстах, пояснив учений.
Наприклад, у багатьох порід Тибету, приміром, у пухнастого маленького лхаса апсо, є ген EPAS1, що виник в результаті адаптації до високогір’я. Тибетські вовки мають той самий ген.
Висновки з дослідження опублікував журнал Proceedings of the National Academy of Sciences.
Фото: Unsplash
