Історія життя майстра слова та пензля з Охтирки – це зміна імен, професій і місць перебувань, накопичення вражень у мандрах добровільних і вимушених (кілька разів тікав з-під арешту), схильність до авантюр і незгода з режимом. Поет, прозаїк, драматург, публіцист, журналіст і політичний діяч (голова Української національної ради), який закінчив свій шлях в еміграції, був борцем за незалежність України у XX столітті.
Коріння протесту
Іван Багряний (справжнє прізвище – Лозов’яга, варіація – Лозов’ягін) народився 19 вересня (2 жовтня) 1906 року в Охтирці (тодішня Харківська губернія, нині – Сумщина). Батько Павло Петрович Лозов’яга був муляром, мати Євдокія Іванівна Кривуша походила із заможного місцевого селянства, тож родина не бідувала і в достатку виховувала чотирьох дітей: двох братів (Івана та Федора) і двох сестер (Неонілу й Єлизавету). Шестирічним хлопчиком Іван пішов навчатися до церковнопарафіяльної школи, після якої закінчив в Охтирці вищу початкову школу. Про «першу клясу начального училища» письменник згодом згадував як про початок творчості: саме тоді, у 10 років, він написав першого вірша.
Дебютний вірш українською мовою автор називав протестом проти вчителя, який бив учня лінійкою по голові за те, що той «не вмів по-російськи або вже вмів, та не хотів». Чи справді однолітки обзивали україномовного хлопця «мазепинцем», чи то лише творча уява когось із біографів, невідомо, але Лозов’яга змалку переймався недоброзичливістю світу, що його оточував. Іван Багряний так описував свої перші враження від радянської влади, коли визначився у своєму ворожому ставленні до неї: «Я був ще малим 10-річним хлопцем, як більшовики вдерлися в мою свідомість кривавим кошмаром, виступаючи як кати мого народу. Жив я тоді в дідуся на селі, на пасіці. Дідусь мав 92 роки і був однорукий каліка. Це було 1920 року…».
І ось що ятрило змучену пам’ять письменника: «Надвечір одного дня прийшли якісь озброєні люди, що говорили чужою мовою, і на моїх очах та очах інших онуків, під наш несамовитий вереск замордували дідуся, а з ним його сина (мого дядька). Замучили вони мого діда за те, що він, заможний український селянин, що мав 40 десятин землі, був проти «комуни», а дядька позбавили життя за те, що він брав участь в Українській революції і був за часів національної визвольної боротьби, в 1917−18 роках, вояком національної армії УНР». Ще один дядько Івана загинув у засланні на Соловках. Не уникнув репресій і сам письменник, попри те, що місце для компромісів у біографії Івана Багряного до певного часу знаходилося.
Будинок в Охтирці, у якому мешкав Іван Багряний
Революційні настрої
Того ж 1920 року Іван вступив до технічної школи слюсарного ремесла, потім – до Краснопільської школи художньо-керамічного профілю. Робочу діяльність молодий чоловік від 1922 року поєднував з активним громадсько-політичним життям: був замполітом на цукроварні, окружним політінспектором в Охтирській міліції і вчителем малювання в колонії для безпритульних та сиріт. У 1924 році Іван Багряний вступив до організації селянських письменників «Плуг», а наступного року за власним бажанням вийшов з лав комсомолу. Щоб «збагатитися враженнями» (власний вислів Івана Багряного), дослідник життя побував у Криму, на Донбасі та Кубані, де побачив однаково безрадісні картини життя тогочасного суспільства.
У 1925 році фаховий художник працював ілюстратором у газеті «Червоний кордон» у Кам’янці-Подільському, де надрукував свої перші вірші. Тоді ж 19-річний юнак опублікував свою першу невеличку збірку за псевдонімом Іван Полярний (інші його псевдоніми – Сорок Сорок і Дон Кочерга). Видання під назвою «Чорні силуети: П’ять оповідань» вийшло друком в Охтирці й акумулювало авторські враження від поїздки країною після поразки Української революції і захоплення влади більшовиками. Впродовж наступних трьох років письменник видав три книжки, названі критиком Григорієм Костюком «чимось свіжим, новим, непідробним і щирим». Новий псевдонім поета – Багряний – символізував революційні настрої.
Під час навчання у 1926–30 роках у Київському художньому інституті (закінчити виш письменникові не вдалося через брак коштів і упередженість керівництва) Іван Багряний – представник угрупування «Майстерня революційного слова». До опозиційного літературного об’єднання «МАРС» він вступив, вийшовши з «Плугу». В новій формації Іван Багряний здружився з Борисом Антоненком-Давидовичем, Григорієм Косинкою, Валер’яном Підмогильним, Євгеном Плужником, Тодосєм Осьмачкою та іншими митцями, що невдовзі критикуватимуться і переслідуватимуться владою. Сам Іван Багряний тоді натхненно писав вірші й активно друкувався в журналах «Червоний шлях», «Життя і революція», «Всесвіт» та «Глобус».
Літературне об’єднання «МАРС»
«Співець куркульської ідеології»
Після збірки віршів «До меж заказаних», п’єси про графоманів «Бузок» і поеми «Монголія» автор авантюрним шляхом видав у 1929 році поему Ave Maria. Затвердження рукопису до друку письменник отримав, завдяки особистому знайомству з завідувачем сектором Охтирської наросвіти (його схвалення для місцевої друкарні виявилося достатньо). Але місцем друку на накладі вказали вигадану друкарню «САМ», якої не існувало насправді. Після виявлення цензорами нелегально надрукованого видання книгу заборонили і вилучили з книгарень (але автор встиг надіслати кількасот екземплярів «підпільної збірки» до крамниць Києва, Харкова й Одеси, де частину накладу до того часу вдалося реалізувати).
Увагу режиму поет звернув на себе після виходу у 1928–1930 роках поем «Батіг», «Вандея». «Собачий бенкет», «Гутенберг» та історичного віршованого роману «Скелька». Офіційною реакцією на осмислення поетом історії селянського повстання проти гноблення ченців у XVIII столітті стала рецензія «Куркульським шляхом» у журналі «Критика», де Багряного за підсумками всієї творчості було названо «послідовним співцем куркульської ідеології». Така оцінка діяльності літератора не могла залишитися поза увагою НКВС. Митець відчув небезпеку і спробував змінити до себе ставлення, опублікувавши 1932 року книгу з двох нарисів «Крокви над табором», де позитивно змальовував сталінську колективізацію.
Та це вже нічого не змінило. На Всеукраїнському з’їзді комсомольських письменників твори Івана Багряного було названо «халтурою» та «макулатурою», а його соціальна сатира «Батіг», поеми «Тінь», «Вандея», «Гутенберг» отримали тавро «контрреволюційної агітації». Заарештували Івана Багряного у 1932 році, коли він мешкав у сумнозвісному харківському будинку письменників «Слово», що асоціюється з «Розстріляним Відродженням» (багатьох мешканців цієї адреси, представників творчої української інтелігенції, було репресовано). Спочатку письменник майже рік (11 місяців) провів у камері одиночного ув’язнення в тюрмі ГПУ, а потім був засланий на п’ять років виправних робіт до далекосхідних спецпоселень.
Іван Багряний і «Тигролови»
З власного досвіду відбування покарання на Далекому Сході в 1932−1937 роках письменник створить автобіографічний пригодницький роман «Тигролови». Герой художньої оповіді мав реального прототипа – Івана Багряного. Як і його персонаж, автор твору намагався втекти з каторги, переховуючись серед українців Зеленого Клину, і так само зустрів на тих буремних шляхах свою першу дружину Антоніну Зосимову, з якою повернувся до України. «Сміливці завжди мають щастя», – так висловив письменник ідею захоплюючого сюжету на реальних подіях про українця, що своєю волею долає непереборні обставини. Роман навіть збиралися екранізувати в Голівуді – матеріал виявився вкрай кінематографічним.
Боротьбі людини з тоталітарною репресивною системою 1930-х років присвячено й роман Івана Багряного «Сад Гетсиманський» (виданий 1950 року). Біблійне місце страждань та зради Христа символізує тяжкі випробування, які випали на долю головного героя. На прикладі сім’ї сільського коваля та його сина письменник показав в автобіографічному творі вплив державного терору на долю простих людей, які зберігають волю до опору, залишаючись стійкими перед обличчям зла. Ці книги Івана Багряного визнано вершиною його творчості у прагненні опонувати владі. Українець мав шанси отримати за них Нобелівську премію, адже він на 20 років випередив «Архіпелаг ГУЛАГ» Олександра Солженіцина.
Методом «кошмарного гротеску» та гумору серед відчаю автор перетворив жахіття власного життя на пригодницьке чтиво. Але не всі цікаві факти Іван Багряний повідомив читачеві: повна історія його невдалої втечі з заслання так і залишилася остаточно нез’ясованою. За одними відомостями, втікача заарештували дорогою з місця позбавлення волі, за іншими – ув’язнили за сусідським доносом вже вдома, в Охтирці. Порушникові режиму було присуджено ще три роки покарань – тепер він став в’язнем БАМлагу. Надалі Багряному інкримінували участь у націоналістичній контрреволюційній організації. Висунутого звинувачення у 1938 році арештант Харківської в’язниці УДБ-НКВС не визнав.
«Людина біжить над прірвою»
Стійкість письменника на допитах не дозволила дізнавачам отримати від нього зізнання: жодного викривального документу він не підписав. Зрештою, після дворічного слідства Івана Багряного було звільнено через брак підстав для засудження. Постанова від 1 квітня 1940 року зазначала, що підтвердження його контрреволюційної діяльності стосуються минулих років, за що він уже відбув покарання, а нових свідчень антирадянської діяльності особи не виявлено. Після другого арешту Іван Багряний повернувся «під нагляд» до Охтирки, де працював декоратором у місцевому театрі. Якщо переповідати біографію Івана Багряного скорочено, то в Охтирці його заарештували, але він знову втік.
У 1942 році Багряного мало не розстріляли нацисти, проте його врятувала випадковість. В лютому 1943 року в Охтирку ненадовго зайшла Червона Армія, і письменника призвали до її лав, однак до фронту він не доїхав: ешелон з мобілізованими розбомбили німецькі літаки, а вцілілі призовники розійшлися по домівках. Тож Іван Багряний повернувся в Охтирку. Коли у 1943 році місто зайняли гітлерівські війська, письменник редагував газету окупаційної влади «Голос Охтирщини». Після того, як 1944 року Охтирку звільнили радянські війська, діяльністю письменника за часів окупації зацікавився НКВС. Єдиним способом уникнути нового ув’язнення для Багряного було вирушити на Захід.
Досвід втечі і від нацистів, і від Червоної Армії Іван Багряний описав у романі «Людина біжить над прірвою»: «При всьому страхітті пережитого, все-таки добре, що так склалося. Ми пізнали світ нашої дійсності дуже глибоко, якщо не всебічно». Назавжди попрощавшись із дружиною і дітьми, сином Борисом та дочкою Наталею, Іван Багряний переїхав до Галичини, де долучився до українського підпілля, почав брати участь в українському національному русі, писати патріотичні статті та пісні, малювати карикатури й агітаційні плакати. Старший син Борис у 1961 році виступив по радіо із засудженням антирадянської діяльності батька: у воєнні роки Багряний працював у референтурі повстанської пропаганди.
Нова місія
В Тернополі письменник створив поему «Гуляй-Поле». 1944 року в часописі «Вечірня година» вийшла скорочена версія його роману «Звіролови», а у 1946 році побачив світ розширений варіант твору Івана Багряного «Тигролови» (в Україні роман було надруковано лише у 1991 році). Письменник брав участь у створенні ініційованої ОУН Української Головної Визвольної Ради – зокрема, розробляв програмові документи УГВР. Коли радянські війська наблизилися до місця дислокації УГВР (у березні-квітні 1945 року Іван Багряний перебував з членами місії в карпатському селі Доба), українці виїхали до столиці Незалежної Хорватської Держави Загреба. Приєднався до тієї групи і Багряний.
У Хорватії письменник працював над романом «Люба» (Люба Комар була радисткою місії закордонного представництва УГВР) – про партизанську боротьбу ОУН/УПА, в якій нещодавно сам брав безпосередню участь. Із Хорватії Багряний ще до завершення війни через «ОУНівське підпілля» емігрував до Німеччини, де й прожив решту життя. В еміграції Іван Багряний був представником «Мистецького українського руху», створеного ним спільно з іншими письменниками в таборах для переміщених осіб. Метою МУРу, що згодом перетворився на об’єднання українських письменників «Слово» у Нью-Йорку, був розвиток національної літератури за кордоном. Цьому сприяли, зокрема, німецькі видавництва «Прометей» та «Україна».
Видавництва, де друкувалися заборонені в СРСР роботи українських авторів і українські переклади зарубіжних видань, діяли при заснованій Іваном Багряним газеті «Українські вісті», яку письменник редагував упродовж 17 років. 1948 року втікач з України заснував у Німеччині Українську революційно-демократичну партію (УРДП). Іван Багряний очолював Виконавчий орган Української Національної Ради і був заступником президента УНР. В еміграції письменник одружився з Галиною Тригуб (жінка походила з Тернопільщини), в новій родині народилися син Нестор і донька Роксолана (рід письменника продовжили онуки Дмитро Прогонов і Володимир Бездрабко).
Іван Багряний з дружиною і дітьми
«Чому я не хочу повертатися до СРСР?»
Та спокійного життя в емігранта не було: йому протистояли не лише радянські спецслужби, а й бандерівське крило ОУН (якось на Великдень ідейні супротивники влаштували наліт на житло письменника в Новому Ульмі). Та понад усе письменник боявся радянських репатріаційних служб, що повертали співвітчизників додому. У таборі переміщених осіб після війни Багряний написав памфлет «Чому я не хочу повертатися до СРСР?», де виклав політичну декларацію від імені остарбайтерів та військовополонених, які, повернувшись додому, потрапляли в табори. У прагненні відкрити очі урядам західних держав, що за угодою з СРСР примусово репатріювали мігрантів, письменник зображував Союз як «батьківщину-мачуху».
«При одній думці, що вони таки спіймають і повернуть, в мене сивіє волосся, – писав Іван Багряний. – Вожу з собою дозу ціанистого калію, як останній засіб самозахисту перед сталінським соціалізмом, перед тою «родіною»… Любов до Вітчизни, до свого народу, цебто національний патріотизм, в СРСР є найтяжчим злочином, який на більшовицькій мові зветься «місцевим націоналізмом». Я повернуся до своєї Вітчизни тоді, коли тоталітарна більшовицька система буде знесена так, як гітлерівська, а червоний російський фашизм щезне, як щез фашизм німецький. Коли НКВД піде вслід за Гестапо, а Українському Народові буде повернене право на свободу і незалежність в ім’я християнства і справедливості».
Твори Івана Багряного в СРСР були заборонені, радянські критики продовжували цькувати письменника, і це наблизило смерть Івана Багряного: митець сприймав осуд на батьківщині близько до серця. З 1948 року чоловік постійно хворів, лікувався у шпиталях і навчився працювати лежачи. Розгляду його кандидатури на Нобелівську премію з літератури (1963 року таку пропозицію ініціювала філія Об’єднання демократичної української молоді в Чикаго) він не дочекався. На лікуванні в санаторії Сан Блазієн у Німеччині 25 серпня 1963 року 56-річний письменник помер і був похований у Ной-Ульмі з власною епітафією на надгробному пам’ятнику від скульптора Лео Мола: «Ми є. Були. І будем ми! Й Вітчизна наша з нами».
P.S. За романи «Сад Гетсиманський» і «Тигролови» Івану Багряному посмертно присуджено у 1992 році Шевченківську премію.
Фото з відкритих джерел
