За свідченням учасників тієї вечері, «смак рагу був чудовим, ні в кого не було жодних неприємних відчуттів».
Історію незвичайної трапези пригадало видання IFLScience. У 1984 році команда вчених-однодумців зібралася в будинку палеонтолога Дейла Гатрі на Алясці, щоб повечеряти найунікальнішим рагу у світі. Його приготували з м’яса 50 000-річного бізона на прізвисько Блакитний Малюк (Blue Babe).
Доля цього степового бізона (Bison priscus) доби плейстоцену була драматичною та водночас передбачуваною. Блукаючи територією сучасної Аляски, молода тварина загинула внаслідок нападу лева: на її шиї залишились сліди зубів хижака.
1979 році золотошукачі натрапили на тіло бізона, що чудово збереглося, та передали його дослідникам з Університету Аляски, що в місті Фербанксі. Палеонтологи визнали знахідку рідкісною, адже йдеться про єдиний відомий екземпляр плейстоценового бізона, витягнутий з вічної мерзлоти. Втім, це не завадило допитливим науковцям приготувати рагу з його шиї.
Як це було?
Екстраординарна вечеря відбулася в будинку палеонтолога Дейла Гатрі на Алясці, який відіграв ключову роль у дослідженні останків Blue Babe. Найперше радіовуглецеве датування показало, що вік останків – близько 36 000 років. Але пізніший аналіз довів, що Блакитному Малюку – близько 50 000 років.
Отже, науковці подумали: а чому б не приготувати рагу з плейстоценового бізона? Річ у тім, що після загибелі він замерз дуже швидко й настільки добре, що його м’язова тканина зберегла текстуру, яка нагадувала в’ялену яловичину. Жир та кістковий мозок також залишилися неушкодженими протягом десятків тисяч років.
Увечері на кухні Дейла Гатрі, окрім господаря, зібралося близько дюжини його колег. Серед них були, зокрема, експерт Бйорн Кюртен, який читав лекції про унікальну знахідку, і таксидерміст Ейрік Гранквіст, що відтворював тіло Блакитного Малюка для експонування в Музеї Півночі (підрозділ Університету Аляски).
Компанія дослідників нарізала кубиками шматок шиї бізона, а потім томила м’ясо в каструлі з бульйоном та овочами. За словами учасників трапези, рагу виявилося цілком споживним. Роки не зіпсували м’ясо, хоча воно було дещо жорстким. А ще, жартівливо зазначали їдоки, страва мала «сильний аромат плейстоцену».
Гатрі так описав свої нюхові відчуття: «Коли шматок м’яса розмерзся, від нього виходив безпомилково відомий аромат яловичини з легким грибним відтінком, наче змішаний зі слабким запахом землі, в якій бізона знайшли».
«Готувати стейк із шиї здавалося мені не дуже гарною ідеєю. Але, знаєте, ми додали багато овочів та спецій, і рагу було навіть дуже непоганим», – додав палеонтолог.
Насамкінець варто зауважити, що шлунки трапезників пережили цей гастрономічний експеримент без неприємних наслідків.
